У минулому літаючі дрони успішно і не дуже використовували не лише під час ведення війн, але й у цілком мирних сферах. А часом безпілотники й поготів відігравали абсолютно…
— Братику, ти говори! Не заплющуй очей! Розкажи, хто ти і як сюди потрапив? Ну хочеш кричи на мене, посилай куди тільки знаєш, але не мовчи! — і так, тримаючи за скривавлену руку пораненого, вглядаючись у розширені від болю зіниці, аж до самого шпиталю без перерви. Лише передавши медикам «важкого», видихаєш, на мить заплющуєш очі та дякуєш Богу, що вдалося довезти живим. Ось і весь відпочинок. Сідаєш в машину й повертаєшся на точку евакуації, — це не епізод з якогось фільму, а звичайні будні бойового медика одного з підрозділів морської піхоти Євгена на псевдо «Друїд».
Йому лише 24 роки, але не кожному лікарю за всю свою кар’єру доводилося бачити стільки людського болю. Проте Євген ніколи не скаржиться й не падає духом — це йому не притаманно. Свого часу хлопець закінчив вище професійне училище Львівського державного університету безпеки життєдіяльності, після чого два роки пропрацював пожежником-рятувальником.
— До повномасштабного вторгнення рф я особливо не розглядав службу в армії, але коли нечисть поперла в нашу країну, треба було ухвалювати рішення. У своїй професії мені вдалося набути необхідного досвіду, як рятувати людей і гасити пожежі. Тому подумав, що ці знання не будуть зайвими на війні. І 26 лютого пішов до військкомату, — пригадує «Друїд».
Проте так сталося, що Євген потрапив не на поле бою, куди так відчайдушно рвався, а в ремонтну роту. Тут у пригоді стало юнацьке захоплення — хлопець чи не із заплющеними очима міг розібрати й зібрати автівку. Але то було хобі, а тут такий потік військової техніки, що доводилося працювати від світанку до пізнього вечора, а іноді й усю ніч. Аби лише якнайшвидше повернути машину до строю і та не підвела наших військових.
— Звісно, та робота також була неабияк важлива, але я прийшов до війська не техніку ремонтувати, тому коли почув, що набирають військових до новоствореного батальйону морської піхоти, одразу вирішив спробувати свої сили. Нас навчали найдосвідченіші інструктори-морпіхи, все відбувалося швидко й максимально ефективно. Воно й не дивно: в таких умовах покажи один раз — запам’ятаєш на все в життя. Саме тоді під час одного із занять з тактичної медицини інструкторка помітила, що у мене є достатньо навичок, щоб продовжити навчання з бойовими медиками. Відтоді почався мій шлях «Друїда», — розповідає морський піхотинець.
Перший досвід бойового медика Євген здобув у серпні. Тоді він усвідомив, що все в минулому було життєвою підготовкою до цієї важливої місії. З того часу він ніколи більше не облишив свою сумку парамедика.
Якось разом із підрозділом Євген вирушив на виконання певного завдання. Машину довелося залишити неподалік точки евакуації й чекати побратимів. Тоді морпіх побачив, як там працювали бригади медиків, і в середині все пружиною стиснулося. Зрозумів — має залишитися з ними. Так і зробив.
Нині Євген працює на точці евакуації — це те місце, куди з «нуля» привозять «300-х» і «200-х». Їхнє завдання передусім оглянути поранених: чи зупинена кровотеча, чи правильно накладений турнікет, адже під час обстрілу в медиків чи самих воїнів не завжди є можливість надати якісну домедичну допомогу.
— Особисто моє завдання — це робота з речами поранених та загиблих. Для цього маю помічника, автівку-пікап й водія. Але часто, коли потік поранених великий, ми забираємо в нашу машину тих, хто не потребує екстреної терапії, й доправляємо до шпиталю. А іноді мені доводиться супроводжувати й «важких», залишивши турботу про речі на помічника, — говорить Євген. — Просто маю навички і знаю, як правильно взяти пораненого, як його перевернути й забинтувати, знеболити чи зробити інші необхідні маніпуляції. Часом доводиться працювати з переломами й складати кінцівки чи не заново — це також умію.
За словами медика, найпоширенішими є мінно-вибухові та множині осколкові поранення. А ось найважчими — відкриті переломи, закриті пневмоторакси та втрата кінцівок. Також бувають випадки, коли контузія на стільки сильна, що людина не усвідомлює, де вона й що в її руках зброя. У таких випадках треба «вмикати» психолога.
Що таке робота в точці евакуації? Це напруга, адреналін і невизначеність. Коли ти не знаєш, який сьогодні день і яка година — орієнтуєшся на схід сонця і його захід. Очікуєш «трьохсотого» й подумки вже гадаєш, яке в нього буде поранення — кульове, від снаряда, контузія; що пошкоджено — грудна клітка, живіт, кінцівки, голова? І все це у шаленому темпі. За день іноді доводиться забирати 10-15 поранених. Усі вони проходять крізь руки «Друїда». І якби лише крізь руки… Чи знайдуться у світі душі більш зранені, ніж у медиків на війні?
— Морально важко. Особливо коли доводиться надавати допомогу тим, кого добре знаєш, близьким друзям — це страшно й словами не описати. Але кожен бойовий медик має знайти в собі свого роду вимикач і навчитися вчасно ним користуватися. Я навчився. Тепер коли включаюся в роботу, не допускаю інших думок, максимально зосереджуюся на одному — врятувати пораненого. Можливо, саме це допомогло не втратити жодного мого «трьохсотого» — ми всіх довезли до шпиталю, — каже «Друїд».
На запитання, чи значить щось для ворога символіка медиків, Євген лише іронічно посміхається й каже, що вони в рашистів йдуть в одну ціну зі снайперами. Тому жодна емблема тебе не врятує, адже ми воюємо далеко не з тими, у кого є принципи чи бодай якась мораль. Про це яскраво свідчать прошиті кулями та осколками автомобілі медиків.
Як кожен наш захисник, морпіх мріє про перемогу і відпочинок.
— Щойно ми виб’ємо ворога з нашої землі, я обов’язково куплю хатинку в тихому місці, десь біля ставка. Буду насолоджуватися природою, виховувати дітей і рибалити, — ділиться планами Євген.
Як відомо, друїдами називали знахарів, які здатні були вилікувати багато захворювань. А ще існує думка, що їхнє вчення складалося з трьох заповідей, однією з яких була: «Мужньо переносити весь тягар життя». І як показала історія, ці народи здатні були переносити найтяжчі втрати та протистояти багатьом бідам. Вірю, що й нашому «Друїду» все буде до снаги, адже наші морпіхи — незламні духом!
Фото з архіву Євгена
