Чоловік свідомо перешкоджав законній діяльності Збройних Сил України, діючи в кінцевому підсумку на користь держави-агресорки російської федерації. За це суд призначив громадянину України 5 років…
Капітан Василь В. проходить службу в одній із берегових військових частин Військово-Морських Сил. «Санич», як називають його підлеглі та побратими, є типовим офіцером сучасного українського війська. Він не закінчував військового вишу, а має за плечима кафедру військової підготовки, проте це не завадило йому влитися до лав офіцерського корпусу й, ба більше, скласти нелегкий іспит на берет морського піхотинця. А ще його приклад є непоодиноким у тому плані, що з запасу Василь повернувся до війська у найскрутніші для України дні, відмовившись від пристойної високооплачуваної роботи за кордоном.
— Усе решта буде потім, коли повернемося до мирного життя, а сьогодні головне — відстояти Україну, — переконаний офіцер.
Розповідаючи про службово-бойові будні на Південнобузькому напрямку, Василь показує світлини, відео, які не викладеш у соцмережі, й вражає мене обізнаністю в термінології та характеристиках авіаційного озброєння.
— Оце — Р-77, ракета класу «повітря-повітря», — розповідає він. — Стара, радянська, рашисти її реанімували й поставили в серію. У нас тут впала… Оце шматок від «Смерчу», це «Ураган»…
На моє здивування — мовляв, звідки така обізнаність у флотського офіцера, Василь пояснює: його дід — бойовий льотчик, обидва дядьки — теж авіатори. До того ж Василь зростав серед військових та змалку жваво цікавився цією тематикою, і особливо захоплювався військово-історичною та технічною літературою.
У шкільні роки Василь багато читав, займався кікбоксингом. До школи він пішов у Чехословаччині, де у системі військового будівництва працював батько, продовжив навчання у рідному Миколаєві. У старших класах Миколаївського історико-правового ліцею захопився парашутним спортом, здійснив 10 стрибків із парашутом Д-6. І ліцей, і парашутний спорт мали продовження в його житті вже у найближчому майбутньому: Василь вступив на історико-правовий факультет Миколаївського державного університету (той самий, який нещодавно росіяни зруйнували своїми «братськими» ракетами), а невдовзі — і на військову кафедру університету за програмою підготовки офіцерів запасу аеромобільних військ.
Після закінчення вишу Василь працював у районному виконкомі, був держслужбовцем. А потім рішив піти до армії.
— Хотів відразу після випуску, але тоді не було потреби, казали мені у військкоматі, а вже у 2010 році місце для мене знайшлося, — пояснює офіцер.
Три роки молодий офіцер служив в одному з зенітних ракетних полків Повітряного командування «Південь». Як офіцера запасу з гуманітарною освітою його було призначено до структури виховної роботи. Згодом із зенітних ракетних військ він потрапив до авіації, з Первомайська переїхав до рідного Миколаєва, на аеродром Кульбакине, де до самого вторгнення російської орди дислокувалася бригада тактичної авіації. У ній старший лейтенант проходив службу на посадах офіцера-психолога батальйону зв’язку та РТЗ й офіцера відділення виховної роботи бригади. Але всі ці роки він прагнув до командної посади, тож невдовзі перевівся до новоствореного батальйону охорони заступником командира роти, на цій посаді у 2014 році зустрів і війну.
Понад рік офіцер виконував обов’язки командира роти. Підрозділ охороняв та обороняв аеродром. Затримували диверсантів, відбивалася від тітушок. Звідси — й перше відрядження на війну. Загалом, протягом 2014 року Василь постійно їздив на Схід, переважно — на Приазов’я, виконуючи різні завдання з охорони та забезпечення підрозділів бригади.
А потім офіцера було переведено до ВМС. Теж заступником командира роти, але — у навчальному центрі. Готували спеціалістів для військових частин морської піхоти. У 2015 році у 36-й окремій бригаді морської піхоти було сформовано новий батальйон, у складі якого командиром взводу Василь вирушив знову на Приазов’я. Воював батальйон пів року, після чого «Санич» повернувся до навчального центру, а невдовзі, в 2017-му, перевівся до іншої військової частини, де став заступником начальника штабу. У 2018 році була двомісячна ротація на острів Зміїний, де офіцер був командиром зведеного підрозділу. А невдовзі капітан В. звільнився зі Збройних Сил після закінчення терміну контракту — прагнув повернутися до навчання в Одеській комп’ютерній академії ШАГ, яке перервала війна, а ще мріяв створити сім’ю.
— Для себе я вирішив повернутись у випадку масштабного наступу московитів, що, в принципі, невдовзі й трапилось, — каже Василь.
Чоловік таки завершив навчання, до того ж — із відзнакою, та створив сім’ю — одружився та став батьком. Знання комп’ютерних технологій дало Василеві можливість отримати гарну роботу в одній із передових україно-американських ІТ-компаній Soft Serve. Ба більше, він мав отримати підвищення й посаду у польській філії компанії. На День усіх закоханих, 14 лютого цього року разом із дружиною та маленьким синочком вони відпочивали у Єгипті — відзначали річницю подружнього життя. 19 лютого повернулися до України, і дружина одразу ж поїхала до Польщі оформлювати документи, сам же Василь мав їхати на нове місце роботи 1 березня. Але вже 24 лютого нічну тишу розірвали ракетні вибухи. Василь із сином на той час були у його батьків у Миколаєві. А їх уже зруйнований будинок знаходився на околиці міста — на херсонському напрямку. Тож «прасували» рашисти цей район добряче — і авіацією, і реактивними системами залпового вогню, і ракетами. Вже за кілька днів повернулася дружина, а Василь поспішив до своєї частини. Чоловікові вдалося переконати 70-річних батьків виїхати слідом за дружиною та сином до Польщі. Тепер вони вчотирьох знімають там квартиру та займаються волонтерською діяльністю. Ну, а сам Василь продовжив службу у рідній частині.
— У нашому військовому колективі переважна частина військовослужбовців — це мобілізовані, адже за воєнним штатом частина значно збільшилася, — розповідає офіцер. — Це люди різного віку та професій, багато з них служили у війську та мають досвід бойових дій й загальна мета в усіх нас — перемога. Я вважаю, що обов’язок кожного чоловіка стати на захист Батьківщини, бо коли бачиш перекачаних бородатих хлопців, які відсиджуються за кордоном чи у відносно безпечних регіонах нашої країни, то стає дуже незрозумілою їхня життєва позиція.
А ще Василь впевнений у нашій перемозі.
— По-перше, за нами правда, по-друге, є люди, які активно допомагають нашій армії, волонтерять, є кібер-фахівці, які допомагають на дуже важливому інформаційному фронті та відповідним службам. Є люди, які в перші дні просто приходили до нас і питали, чим ми можемо допомогти. Вони рили окопи, допомагали встановлювати бетонні блоки на шляхах, привозили нам їжу й необхідні речі, надавали інформацію про місцевих колаборантів, яка була дуже корисною й врятувала багато життів. Я пишаюсь тим, що в нашому суспільстві є такі люди і їх багато. Ми нескорені й цим жалюгідним потворам нас не перемогти!
Зі зрозумілих причин «Санич» не може розкривати усіх подробиць повсякденної життєдіяльності своєї військової частини, але визнає, що всі логістичні об’єкти та будь-яка вантажівка є потенційними цілями, які ворог прагне знищити. Це може бути й бензовоз, і вантаж із БК або зброєю, і люди, яких перевозять. Наслідки можуть бути жахливими, але вояки чітко знають, що їм робити, і переконані, що непереможні, адже захищають рідну землю.
— З перших днів служби я завжди з особовим складом, — говорить офіцер. — Та й сьогодні, попри посаду, я завжди на виїздах. Бували і обстріли, й інші «сюрпризи» від ворога. Нерідко ми знаходимося в таких місцях, які називаємо «волейбольною сіткою» — над нами літає все з обох боків. Наприклад, наприкінці червня в нас поцілила ракета П-700 — це протикорабельна ракета комплексу «Граніт». Менш ніж за 30 метрів від наших укриттів. Вибух був потужний. Ймовірно, цілились в артбатарею, що працювала за нами. Та пощастило і нам, і гармашам, дивом залишилися живими. Ну, а вибухи на відстані від кілометра й далі — це вже геть звичайна для нас справа. У 14-15 роках прилітали 82- та 120-міліметрові артснаряди та міни, декілька разів — гради, але такий «асортимент», як зараз — такого не було… Прильоти РСЗВ всіх калібрів та ракет для нас — буденність, але пильності не втрачаємо та заходів безпеки завжди дотримуємось. Найвища цінність для мене — це життя особового складу. Тому й намагаюся й завдання виконувати, й життя підлеглих при цьому не наражати на небезпеку. А все решта — після війни, а точніше — після нашої обов’язкової перемоги!
