Війна змінюється кожні чотири місяці Боєць «Кібер» є пілотом БПЛА ACS-3. Цей апарат може літати до 16 годин. — Сам комплекс називається…
Це вже третя його війна. Коли був молодим офіцером, він два спекотні роки провів у далекому та нескореному Афганістані. Після повернення чотири місяці вів відчайдушну боротьбу з наслідками катастрофи на Чорнобильській АЕС. Згодом упродовж двох років поспіль ніс службу в районі проведення Антитерористичної операції на Донеччині. А початок широкомасштабного російського вторгнення зустрів на півдні України.
Кілька місяців тому полковнику Борису Фурдую виповнилося 60! Він мав право звільнитися з лав вітчизняного війська за віком. Але, попри це, бойовий офіцер вирішив залишатися у строю. Чому?
− Я у 2014 році, після початку російської агресії, повернувся до строю із запасу. І звільнитися маю намір лише після перемоги над російським агресором. Така в мене є мета, − коротко відповів Борис Іванович.
Як син агронома та зоотехніка в артилеристи пішов
У нього, як і в кожного українця, є свої рахунки з російськими окупантами. Він хоче дочекатися того дня, коли російські загарбники підуть геть з нашої землі та понесуть відповідальність за зруйновані будинки, невинно загублені життя та скалічені долі наших людей. І доки здоров’я дозволяє, офіцер мріє служити та вносити свою частку в перемогу.
Влітку 1979 року, вступаючи до Одеського вищого артилерійського командного училища, звичайний 17-річний сільський хлопчик навіть не уявляв, який по-справжньому тернистий та небезпечний шлях йому доведеться пройти.
Він би міг обрати цивільну професію. Приміром, стати, як батько, агрономом або, як мати, зоотехніком, та присвятити себе сільськогосподарському виробництву або тваринництву. Батьки, звісно б, не заперечували. Але Борис марив іншим – службою в артилерії.
Досить великий конкурс на вступ до військового вишу, що влітку 1979-го становив близько п’яти осіб на місце, не налякав юнака. Він упевнено склав усі іспити. Із завзяттям узявся за навчання і упродовж чотирьох курсантських років опанував знання і навики майбутнього офіцера-артилериста.
Тоді ОВАКУ за правом вважалося найкращим у системі військових закладів подібного профілю колишнього радянського союзу. Можна сказати, що за радянських часів цей виш був еталоном якості щодо підготовки офіцерів-артилеристів. Тож і вимоги до курсантів були відповідні.
Розвідрейди в «Парванській зеленці»
− Близько 50 % занять ми проводили в полях – на полігоні, де вели вогонь із різних видів артилерійського озброєння. Вчилися прицільно бити з самохідних гаубиць, протитанкових гармат, реактивних систем залпового вогню. Відтак зі стін вишу я вийшов достатньо підготовленим офіцером. За рік служби в Новочеркаську на посадах командира взводу та старшого офіцера батареї закріпив та удосконалив набуті в училищі знання та навчився командувати особовим складом, після чого мене відрядили до Афганістану, − згадав про початок свого офіцерського шляху полковник Фурдуй.
− Взвод, яким я командував, використовували як розвідувальний. Вночі ми організовували засідки. Висувалися на завдання групами кількістю 10-12 осіб та стежили за тим, чи не триває переміщення противника або мінування ділянок місцевості. Вдень, перебуваючи на сторожових заставах, контролювали визначену ділянку дороги на Кабул з метою забезпечення проходження радянських та урядових афганських колон, − розповів Борис Іванович.
Місце служби – Прип’ять – зона відчуження АЕС
Восени 1986-го офіцер повернувся на Батьківщину.
За розподілом він потрапив служити на Одещину, обійнявши посаду командира батареї. А вже за рік вирушив у своє друге небезпечне відрядження − на ліквідацію наслідків аварії на Чорнобильській АЕС.
− Не знаю – чому, але в негативному сенсі Чорнобиль вплинув на мене навіть більше, ніж Афганістан. Там я був командиром роти санітарної обробки Одеського полку цивільної оборони. Щодня наш підрозділ робив обробку у Прип’яті. Стоїш на вулиці або просуваєшся містом – світло горить, світлофори працюють, а людей навколо нема, як кажуть, жодної душі. Місто-привид… І від цього якось моторошно ставало на душі, навіть страшно, − поділився враженнями про цей період служби бойовий офіцер.
Чотири місяці він ліквідовував наслідки Чорнобильській катастрофи. Підрозділ, яким командував Борис Іванович, розташовувався в селі Старі Соколи, за тридцяти кілометровою зоною відчуження. Але щодня військові вирушали до Прип’яті та проїжджали повз саму атомну електростанцію. Санобробку порожніх квартир та інших адміністративних будівель проводили, перебуваючи у повсякденному військовому одязі та найпростіших одноразових респіраторах. Там кожен предмет, кожен клаптик землі був заражений. Очищаючи квартири від радіоактивного пилу звичайними пилососами, військові насамперед викидали з вікон холодильники, заповнені зіпсованими продуктами, що являли небезпеку для розповсюдження тяжких інфекційних захворювань. Це було ще одне дуже важке випробування для старшого лейтенанта Фурдуя, яке офіцер витримав гідно, залишивши в Чорнобилі частку самого себе й свого здоров’я…
Повернувся Борис Іванович із зони відчуження, а невдовзі йому і кажуть, що виключають з квартирного обліку. Мовляв, неодружений ти, а тому, за новими правилами, на отримання жилої площі претендувати не маєш права. «Як, чому? Я ж незабезпечений. Тим більш, що і в Афгані, і в Чорнобилі чесно виконував свій обов’язок?» − промайнуло в голові офіцера справедливе запитання. Але щось доводити комусь він не став. Мовчки пережив несправедливість, але образа, осад залишилися. І коли на початку 1990 року з’явилася можливість звільнитися в запас у зв’язку із скороченням штатів, комбат Фурдуй цим правом скористався.
І знов випробування, знов війна
Він вирушив додому, в рідне село Армашівка, що на Одещині. Одружився та пішов на службу в пенітенціарну систему, де обіймав офіцерські посади виховного профілю в одному із виправних центрів. Звідти у 1998 році Борис і пішов на пенсію у званні майора.
Уже будучи пенсіонером, воїн-«афганець» та «чорнобилець» тривалий час працював на Миколаївському бронетанковому заводі, обіймаючи відповідальні посади майстра збройових майстерень та начальника приймально-здавальної ділянки.
Кілька років пропрацював і на посаді головного інженера одного із вітчизняних підприємств, що спеціалізувалося на переробці сільськогосподарської продукції. А коли у 2014 році в Україну вторглися російські війська, 52-річний офіцер вирішив повернутись до строю.
− Ви знаєте, я і до радянської влади ставився, м’яко кажучи, не дуже. А до росії – тим більш. Навіть навчаючись у військовому училищі, до комсомолу вступив лише на 4-му випускному курсі. І це попри те, що близько 85 % випускників нашого вишу виходили звідти у війська членами або кандидатами у члени кпрс. Як кажуть, був бунтарем. І на це в мене були свої причини… Прабабуся, яка прожила 104 роки, розповідала про злочини більшовицького режиму, про те, як радянська влада розкулачувала та переслідувала моїх родичів. Її розповіді на мене дуже вплинули, після чого я сформував свою позицію щодо ставлення до радянської системи, − згадав Борис Іванович.
За його словами, він добре усвідомлював, які руйнування, лихо, несвободу та людські жертви несе за собою «русский мир». Та й не хотів він, щоб його країна перетворилася на російську колонію, щоб кремлівські старці вказували, як жити та дихати. На початку серпня майор Фурдуй звернувся до місцевого військкомату, а десь за два тижні вже вирушив до району проведення АТО.
Враховуючи досвід офіцера у виховній роботі, набутий ним під час служби у виправному центрі, Бориса Івановича призначили на посаду заступника начальника мобільного госпіталю з морально-психологічного забезпечення.
Він прибув на Донеччину тоді, коли там тривала найгарячіша фаза ведення бойових дій. А саме – точилися запеклі бої за Іловайськ, внаслідок яких загинули та дістали поранення сотні захисників України.
− Я віддаю велику шану військовим лікарям. Вони цілодобово були на ногах, роблячи неможливе та в буквальному сенсі витягуючи наших хлопців з того світу, − згадав про цей надважкий період проведення АТО полковник Фурдуй.
Сам він провів поблизу Маріуполя майже два роки, лише на нетривалий час залишаючи свій пост для перепочинку у відпустці. Невдовзі офіцер уклав контракт на проходження служби до закінчення особливого періоду.
− Як поставилася дружина Олена до мого повернення на службу? Звісно, переживала, мовляв, уперше й вдруге тобі в Афганістані та Чорнобилі пощастило, а як воно буде втретє?.. – розповів офіцер.
На щастя, випускник Одеського артилерійського училища пережив та гідно витримав і третє важке армійське випробування. Він, як міг, морально й психологічно підтримував своїх бойових побратимів: солдатів, сержантів та офіцерів.
У 60-річному віці залишився у строю!
У червні 2016-го підполковник Фурдуй повернувся з Донеччини. Пізніше отримав звання «полковник» та нині обіймає офіцерську посаду в одному із органів військового управління. Для нього широкомасштабне вторгнення рашистів не стало великою несподіванкою. Офіцер добре вивчив менталітет росіян та розуміє, що доки вони не отримають по повній, не заспокояться.
У липні поточного року Борис Іванович міг би звільнитися з лав вітчизняного війська у зв’язку з досягненням граничного віку перебування на службі. Але загартований в боях 60-річний офіцер вирішив й надалі стояти на захисті своєї країни. 24 лютого він вдруге пішов на російсько-українську війну. Ми віримо, що це остання війна, з якої Україна і весь цивілізований світ вийдуть переможцями.
Фото автора
