Нове середовище, незнайомий розпорядок, десятки запитань про службу, документи, здоров’я, фінанси чи родину — усе це може створювати додаткову напругу…
1 вересня 1939 року. Війська німецького вермахту вторгаються в Польщу: починається Друга світова війна. А 17 вересня червона армія під командуванням генерала С. Тимошенка переходить Збруч і вступає на територію Західної України: минуть десятиліття і з’ясується, що її дії повністю узгоджувалися з домовленостями, зафіксованими в таємному протоколі до пакту Ріббентропа — Молотова. Проте на офіційному рівні стверджувалося, що у такий спосіб СРСР захищає «життя та майно населення Західної України і Західної Білорусії».
Газета «Правда» — головний рупор комуністичної партії — писала в ті вересневі дні: «Нарешті ми визволили братній український народ з польського ярма. Ми ще раз довели, що російський народ не залишає в біді своїх братів. Українці-західняки зустрічали доблесну червону армію з великою радістю і квітами».
Протягом десятиліть у наші голови втокмачували тезу, що «Німеччина несподівано і віроломно напала на СРСР». Щодо несподіваності, то тут виникає чимало запитань. Хоча б тому, що розвідка заздалегідь інформувала Сталіна про план «Барбаросса», який передбачав напад. Утім, у 1939-му радянський союз діяв не менш віроломно, лише за годину до вторгнення вручивши польському послу ноту, у якій йшлося про те, що «Польща втратила всі свої промислові та культурні центри. Варшава як польська столиця вже не існує. Польський уряд зазнав розпаду і не подає ознак життя. Це означає, що польська держава та її уряд фактично перестали існувати… Це спонукає СРСР взяти під свій захист життя та майно населення Західної України».
Нагадаю, що між СРСР і Польщею у 1932 році був підписаний договір про ненапад, який повинен був діяти до 31 грудня 1945 року і визнавав непорушними кордони, суверенітет і територіальну цілісність один одного.
— Нам тоді дійсно нелегко жилося, — згадує Юрій Шухевич, син командира УПА Романа Шухевича. — Тому й зустрічали червоноармійців досить привітно, сподіваючись на зміни.
Щоб хоч якось узаконити приєднання західноукраїнських земель до Української РСР, у жовтні 1939 року там відбулися вибори до Народних зборів Західної України. У «кращих» радянських традиціях: всі кандидати повинні були бути комуністами або ж — у крайньому разі — лояльними до радянської влади. «Вибори» відбувалися під пильним наглядом працівників НКВС, а також радянських офіцерів і партійних функціонерів. А хіба в так званих ДНР і ЛНР «вибори» відбувалися інакше? До виборчих списків теж були внесені прізвища людей, «лояльних до народних республік», тобто сепаратистів, а саме «волевиявлення» проходило під дулами автоматів. Відмінність полягала тільки в тому, що російські окупанти, на відміну від червоноармійців у 1939-му, не голосували.
Внаслідок «визвольного походу» в полон потрапили десятки тисяч польських вояків. Скільки саме — досі невідомо. Натомість відомо, що їх «розселили» в таборах як на теренах України, так і росії. Вони не становили ніякої загрози для радянської імперії, оскільки на той час держави Польща як такої не існувало, як не існувало й польської армії. І коли б у кремлі були люди, а не людиноподібні істоти, то всіх відправили б на історичну батьківщину. Але кацапсько-більшовицьким виродкам було замало крові свого народу — вони бажали ще й польської. І на засіданні політбюро ЦК ВКП (б) нарком НКВС Берія доповів, що всі польські офіцери «є заклятими ворогами радянської влади, сповненими ненависті до радянського ладу. Тому їхні справи слід розглянути в особливому порядку, із застосуванням до них вищої міри покарання — розстрілу». Тож у 1940 році за рішеннями так званих трійок — без суду і слідства — близько 22 тисяч польських вояків були розстріляні.
Зокрема, у лісі неподалік Катині, що у Смоленській області, кати-чекісти відправили на той світ майже 4 тисячі осіб, у Каласлідокінінському таборі, розташованому на теренах Калінінської області, понад 6 тисяч. Місця знищення 2262 осіб досі невідомі. До речі, свого часу літак, на борту якого перебувало все вище політичне і військове керівництво Польщі, зазнав катастрофи на підльоті до Смоленська: цього дня поляки мали вшанувати пам’ять невинно убієнних співвітчизників. Результати розслідування вказують на те, що це була диверсія російських спецслужб. На це вказує і відмова росії віддати полякам залишки літака…
«Будете жити по-новому…»
З приходом радянської влади життя в Західній Україні кардинально змінилося. Зокрема, було націоналізовано 2,5 тисяч промислових підприємств і конфісковано 2,7 млн гектарів землі, з яких 1,1 млн було передано селянам, а решту використано для створення радгоспів і колгоспів. А ще, за словами доктора історичних наук Віктора Короля, проти людей на всю потужність почала працювати репресивно-каральна машина: лише протягом 1939–1940 років було репресовано, здебільшого депортовано без суду і слідства, майже 1,2 мільйона населення Західної України.
Репресії спочатку були направлені проти «соціально ворожих елементів» з числа заможних верств населення та учасників національно-політичних об’єднань. Достатньо сказати, що тільки у вересні-грудні 1939 року до судів передали понад 10 тисяч таких справ. До січня 1941 року населення краю зменшилося майже на 400 тисяч осіб. Усього ж на західноукраїнських землях було репресовано втричі-вчетверо більше громадян, ніж за цей період у німецькій зоні окупації, населення якої було вдвічі більшим. Кульмінацією репресій стало знищення майже 15 тисяч в’язнів у західноукраїнських в’язницях у перші дні і тижні німецько-радянської війни.
У сьогоднішній росії термін «визвольний похід», широко вживаний за часів колишнього срср, знову на слуху. Ним оперують не лише провладні пропагандисти, а й політики, зокрема, депутати держдуми.
