Дата обрана на честь пам’яті військового кореспондента Дмитра Лабуткіна, який у цей день загинув під час бойових дій на сході України у 2015 році. День…
Він не звик у житті шукати легких шляхів. Та й взагалі на його шляху часто зустрічаються круті підйоми, спуски та повороти. Місцями дорога буває рівною, а місцями – вибоїна за вибоїною, розбита танками та під ворожим вогнем. 56-річний штаб-сержант Олександр Шевченко у своєму середовищі є людиною поважною. Він – головний сержант роти. Не ведучи вогонь по противнику зі зброї, чоловік робить свій вагомий внесок у справу перемоги, евакуюючи з-під ворожого вогню нашу пошкоджену військову техніку, яка згодом швидко ремонтується та знов повертається на поле бою.
Доброзичливий та працьовитий Олександр вдруге, після 29-річної перерви, потрапив до війська у 2018 році, виявивши бажання проходити службу за контрактом. В українській армії він до цього жодного дня не служив, але за його плечима був чималий п’ятирічний досвід служби у радянських ракетних військах стратегічного призначення.
На строкову службу до навчального центру підготовки молодших військових спеціалістів його відрядили навесні 1984 року. Але замість піврічного терміну навчання, молодий солдат там провів лише півтора місяця, після чого йому запропонували інше та у кар’єрному сенсі більш перспективне місце служби.
– Строкову службу я розпочав на території росії. Ще за радянських часів там був розташований відомий полігон «Капустин Яр». Ось туди, у школу техніків РВСП, з перспективою отримання звання «прапорщик» мені й запропонували перевестися влітку 1984-го. Чому? Напевно, командири побачили та розпізнали якісь здібності. І я від такої пропозиції не відмовився, – згадав головний сержант роти.
Майже пів року Олександр навчався в росії. Згодом школу техніків передислокували до Латвії, де влітку 1986 року він і склав випускні іспити, отримавши звання «прапорщик» та призначення на посаду начальника розрахунку – механіка-водія.
Можна сказати, що вся його подальша служба тривала під грифом «таємно». Воно й зрозуміло – адже ж це були війська РВСП, оснащені балістичними ракетами…
Життя молодого прапорщика-ракетника тривало в ритмі заступів на тривалі бойові чергування. За словами Олександра, вони несли службу на відповідних позиціях впродовж 45 діб. Потім, як кажуть, зміна варти, невеличкий відпочинок в ППД, і знов – бойове чергування.
Але, після укладання Договору між США та СРСР про ліквідацію ракет середньої та малої дальності, у 1989 році перед прапорщиком Шевченком постав вибір: або переїжджати до нового місця служби, або звільнятися з війська? І він обрав останнє.
– Я вже тоді був одружений, син народився. В колишньому союзі та його війську почався процес розброду та хитання. Квартиру на новому місці служби ніхто не пропонував, а винаймати житло було занадто коштовно, виходило – не по кишені. Тому і вирішив повернутися додому, на рідну Миколаївщину, – розповів Олександр Іванович.
Разом із родиною чоловік оселився в одному із райцентрів. Тривалий час працював у психоневрологічному інтернаті, обіймаючи важку та відповідальну посаду санітара. У 2000 році у соціально-медичному закладі відбулося скорочення кадрів, і відтоді, як-то кажуть, Олександр став працювати на себе. Обробляв землю, збирав урожай, заробляючи на життя важкою сільською працею, до якої був привчений ще змалку.
Він був готовий стати на захист України ще 2014 року, після того, як російські окупанти тимчасово окупували Крим та частину Донецької і Луганської областей. Кілька разів звертався до військкомату. Але так сталося, що через певні обставини до війська колишній прапорщик-ракетник автомобільного профілю потрапив лише у 2018 році, обійнявши посаду командира відділення евакуаційної роти.
Нещодавно його підвищили у посаді, призначивши головним сержантом підрозділу. Відповідальність за особовий склад збільшилася, але, по суті, специфіка служби особливих змін не зазнала. На плечах штаб-сержанта Шевченка як лежав, так і лежить великий тягар відповідальності за своєчасну евакуацію пошкодженої техніки. Особливо це відчувається зараз, під час широкомасштабної війни, яку героїчно ведуть з російськими загарбниками відважні сини й доньки України.
56-річний Олександр Іванович початок бойових дій зустрів на південному напрямку, обороняючи рідну Миколаївщину. Сьогодні вже важко навіть підрахувати, скільки за цей час рейсів йому довелося здійснити, доставляючи з передової у ремонтні цехи пошкоджену автомобільну, бойову та іншу спеціальну техніку. І неважливо: чи ранок на дворі, обід або пізній вечір… – війна не перепитує, а ротний командир втомленим голосом каже: «Треба, Івановичу, вирушити, взяти на буксир та рятувати вантажівку, танк або БТР».
І штаб-сержант виконує. Швидко стрибає в тягач, розраховує плече евакуації та разом зі своїми підлеглими мчить, долаючи десятки, сотні кілометрів туди, де тільки-но йшов або триває бій.
– Під час цієї проклятої війни бувало й таке, що для транспортування пошкодженої техніки необхідно було долати відстань завдовжки понад 250 км. Дістанешся місця призначення, відбуксуєш її та назад – аби встигнути евакуювати решту несправних бойових одиниць. Причому евакуацію краще за все необхідно здійснювати вночі, у сутінки або під прикриттям димової завіси. Адже тоді зменшується ризик потрапляння під ворожі обстріли, – розповів про свої фронтові будні Олександр Шевченко.
За його словами, особливо багато було роботи на початку березня, коли ворог спочатку вів стрімкий наступ на Миколаївщину, а згодом хаотично звідти втікав. Тоді з-під Вознесенська впродовж кількох діб штаб-сержант евакуаційної роти вивозив кинуті рашистами танки, КамАЗи та Урали.
– Так би мовити, ворог передав нам своєрідний «ленд-ліз» російського виробництва, – з усмішкою згадав штаб-сержант.
Звільняючись у 1989-му з лав радянських військ у 23-річному віці, він, звісно, не здогадувався, що знов одягнути військовий однострій буде вимушений за два роки після святкування свого піввікового ювілею. Але доля розпорядилася інакше та покликала Олександра Івановича стати на захист своєї рідної України. І сьогодні ця смілива, з посивілими волоссям та добрими очима людина – люблячий батько та дідусь – гідно виконує свій важливий фронт роботи, у будь-який час та за будь-яких умов евакуюючи пошкоджену в боях техніку, яка швидко ремонтується та невдовзі знов повертається на передову, аби й надалі бити російських окупантів.
На знімку: штаб-сержант Олександр Шевченко
