Саме офіцери планують операції, приймають рішення в критичних ситуаціях, відповідають за особовий склад і ведуть підрозділи до виконання бойових завдань. Саме таких офіцерів готує…
Майор Павло Познанський вижив у пеклі. П’ять кульових поранень, пошкодження спинного мозку, пробиті легені — такий слід залишила війна в його житті. А ще — майже три місяці полону і втрата побратимів на його очах… Але він не зламався і нині бореться за повноцінне життя.
Про героїчну оборону Маріуполя і пекло, через яке йому довелось пройти, він розповів кореспонденту АрміяInform.
У ніч з 23 на 24 лютого отримав бойове завдання в районі села Водяне
Павло виріс у курортному містечку Очаків. Навчався в Миколаївському юридичному ліцеї. Згодом у Львові вступив до Академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного, закінчив загальновійськовий факультет.
Війну зустрів у Миколаєві у складі 36-ї окремої бригади морської піхоти імені контр-адмірала Михайла Білинського на посаді заступника командира танкового батальйону. Чорний берет морпіха отримав у 2015-му. З того часу — у постійних ротаціях на Донеччині.
На початок широкомасштабного вторгнення командир загальновійськового резерву бригади майор Познанський мав у підпорядкуванні 7 одиниць техніки. У ніч з 23 на 24 лютого він отримав бойове завдання в районі села Водяне поблизу Маріуполя. Замаскувавшись, екіпажі зайняли свої місця в танках і були готові для відбиття наступу противника. Тоді вони ще не знали, наскільки будуть затяжними бої…
Танкісти рятували побратимів ціною власного життя
Противник прорвав оборону Маріуполя. Окупанти зайняли майже пів міста. Було багато піхоти, але екіпажі танків морпіхів у взаємодії з військовими формуваннями, які на той час захищали місто, готові були нищити ворога до останнього.
Побратимів з інших військових формувань, які залишились на території противника, танкісти рятували ціною власного життя.
Почався сильний артобстріл. Один із екіпажів бригади вивозив військових з Маріуполя у безпечні місця. Але на зворотному напрямку машина біля мосту поблизу міського автовокзалу потрапила під обстріл противника. Ворожий снаряд влучив у танк і боєкомплект здетонував. З екіпажу ніхто не вижив…
Пекло на землі: трупи, голод і відсутність боєприпасів
Підрозділ майора Познанського перебазувався на територію заводу «Азовмаш» та Маріупольського металургійного комбінату імені Ілліча. Закінчувалась їжа. Хлопці змушені були відкрити заводські резервуари з технічною водою. Серед цивільних було багато поранених і попри те, що запаси танули на очах, військові їм допомагали: відправляли машини з солодощами, крупами, медикаментами тощо.
Павлу і його хлопцям було важко, але навіть подумки вони не думали здаватися. Закінчувались боєприпаси. Гинули люди. Ворог вів настільки щільний вогонь, що тіла побратимів поховати по-людськи було просто неможливо. Трупи лежали в ангарах у мішках та спальниках. Поміж них ходили люди, голодні собаки. Загиблих більшало щодня.
Коли наші зайняли оборону на заводі, орки стали морально тиснути — почали закидати їх листівками про здачу у полон. По радіостанції розповідали про оточення і що немає сенсу чинити опір. Проте на них ніхто не зважав.
Багато підрозділів різного профілю зайняли оборону. Батальйону надали окрему ділянку, де мали обладнати позиції для охорони визначеного сектору. Противник вів щільний вогонь, але хлопці вдало відбивали його — до морпіха та його підлеглих просто неможливо було прорватися.
Майже три тижні окупанти воювали… з монументом танку Т-64
З посмішкою Паша згадує, як «друга армія світу» влаштувала справжню битву з монументом танку Т-64 поблизу заводу.
Пам’ятник стояв біля будівлі. Авіація працювала по ньому регулярно. Хлопці спочатку не надали цьому значення. Проте окупанти наполегливо протягом декількох тижнів скидали на муляж бомби. Стало зрозумілим, що ворог так воює з пам’ятником.
Бійці жартували, і така «дута велич» ворога неабияк піднімала їм настрій.
«Вікуля, я так люблю вас!» — пролунало наче востаннє
Дружина Павла Вікторія відчула біду, коли 10 квітня він вперше не вийшов на зв’язок. Розмовляла з ним, а він ніби прощався. Інтернет був лише в одному доволі небезпечному місці на заводі, тож щоразу, ризикуючи життям, він збирався на вишку повідомити їй, що живий. І щоразу вона намагалась підбадьорити його. Розповідала про сина. Йому лише чотири рочки, але саме він допомагав їм обом пережити всі випробування долі.
Павло дуже змінився з народженням хлопчика. «Я не можу бути суворим, я так мало його бачу», — казав він дружині, коли та сварила малого сина-бешкетника.
«Вікуля, я так люблю вас!». І по голосу вона відчувала його настрій. Коли з’явилась перша інформація про прорив підрозділів бригади з оточення, у неї ледь не зупинилось серце від хвилювань.
«Дайте мені померти самому, не добивайте»
Тривали важкі бої, противник нарощував сили. Сенсу залишатися на заводі вже не було. Тож у ніч з 10 на 11 квітня комбат отримав завдання йти на прорив до наших підрозділів у бік Запоріжжя.
Ворог зустрів наших хлопців масованим вогнем, артилерією, фосфорними бомбами та «Градами». Здавалось тієї миті вони гатили з усього, що мали. Були величезні втрати. Хлопці від’їхали на 10 кілометрів від заводу. Колона зупинилась. Техніка палала. За планом вони мали з’єднатися невеликими групами і йти далі до своїх на Запорізькому напрямку.
Павло з іншими двома побратимами зі зброєю двоє діб ішли пішки. Їжі не було. Воду пили з річки. Раптом почався обстріл. Павло спробував маневрувати, побіг за бугор, проте кулеметна черга його зупинила. Він впав.
Окупанти підійшли до нього впритул із зарядженим автоматом. Один з них був готовий вистрілити. Павло прошепотів ледь чутно: «дайте мені померти самому, не добивайте». Вони не звернули уваги на його слова. Обшукали. Забрали берет морпіха та документи, зброю. Зв’язались зі своїм командиром, і той наказав забрати його в полон.
Перемотаний скотчем, годину зо дві він лежав на кручі, зниваючи від болю, доки за ним не приїхав автобус. П’ять кульових ран, пошкодження спинного мозку, пробиті легені. Павло втратив багато крові. Він помирав…
Окупанти включили Павла у список на обмін, бо думали, що не виживе
Інформації про нього не було ніякої. Але Вікторія вірила, що він знайде можливість вийти на зв’язок. Коли дізналася, що поранений і ледь живий, просто ридала від щастя. Він вижив…
А потім майже три місяці полону і молитв до Бога з проханням врятувати йому життя. У Павла віднялись ноги, поранення ускладнювало його стан щодня. Як скажуть згодом лікарі, був втрачений дорогоцінний час для відновлення.
Йому дозволили зателефонувати дружині лише раз. Ледь чутним і дуже слабким голосом він розповів їй про свій стан. Вікторії було страшно. Знаючи Пашу, який він сильний, спортивний, забрати у нього ноги — це справжнє випробування. Але вона вірила і налаштовувала його на те, що все буде добре.
Якби цинічно це не звучало, але саме важке поранення врятувало Павлу життя. Його включили у список на обмін, бо думали, що не виживе. Молитви були почуті — його справді оберігали вищі сили…
5–6 годин важких тренувань щодня повертають морпіха до життя
Павла важко було впізнати, адже він схуд на 30 кг. На швидкій його привезли на підконтрольну територію. Тремтячими руками він тримав слухавку: «Вікуля, мене обміняли». І це був один із найщасливіших моментів їхнього життя.
-
- Павло Познанський проходить реабілітацію у Науково-практичному центрі нейрореабілітації «NODUS»
-
- Ілюстративне фото
P. S. Він вижив дивом. Страх не побачити більше один одного родину зблизив як ніколи.
Як минає його день тепер? О сьомій підйом. На сніданок — улюблена яєчня з овочами та кава. А потім 5–6 годин важких тренувань — безперервної праці над собою, щоб повернути собі повноцінне життя. Заради себе, батьків, коханої і сина, заради ПЕРЕМОГИ над ворогом!
На питання, що допомогло вижити, офіцер залишився вірним гаслу морських піхотинців і відповів мені так: «Я вижив, бо Богу ще потрібен на цій землі. Вірний завжди! Собі і ЗСУ».
Фото автора та із сімейного фотоархіву родини Познанських
