Йдеться вже не просто про окремі пожежі на нафтопереробних заводах (НПЗ), а про послідовне виведення з ладу виробничих потужностей, порушення…
Військовослужбовицю, яку ви бачите на фото, звати Ольга. Вона снайперка. Без військової освіти та досвіду, але з величезним бажанням боронити свою країну від ворогів, після широкомасштабного вторгнення вона пішла в ЗСУ.
— Для мене війна почалася 8 років тому, а не 24 лютого. Я довго думала ще до широкомасштабного вторгнення над тим, що потрібно йти до війська. Єдине, що мене стримувало, — мій неповнолітній син, якого я не мала права залишати одного. Однак, 25 лютого я була у військкоматі, а 26 зарахована в частину, де розпочалася підготовка та навчання.
Ольга каже, що доклала чимало зусиль, аби в центрі комплектування та соціальної підтримки її почули і зробили все від них залежне, аби вона стала частиною ЗСУ.
— Жінкам дуже складно потрапити в армію. Хто намагався це зробити, той мене добре зрозуміє. Брали здебільшого з певним бойовим досвідом, з медичною освітою, або тих, хто хотів займатися діловодством. Медичної освіти в мене нема, діловодство теж не моє, а ось стріляла я добре. Проходила снайперські курси ще до 24 лютого. Вільний час проводила в тирі. Я цілеспрямована, якщо чогось захочу, то досягну. Тож мене і взяли.
Ольга розповідає, що в лавах ЗСУ працювала на рівні з усіма й докладала всіх зусиль, аби якомога швидше стати на захист країни.
— Виконувала всі завдання на рівні з іншими бійцями. Куди хлопці, туди і я. Ніколи не демонструвала, що жінка. Навпаки, завжди старалася бути на рівні з іншими. Кожній жінці це під силу, якщо вона зробить вибір і піде на війну. А потім так вийшло, що потрібні були снайпери, тож обирали не лише тих, хто добре стріляє, а й за іншими показниками: витривалістю, виваженістю, кмітливістю, вмінням швидко приймати рішення та працювати в парі.
Навчання, каже Ольга, було цікавим та складним, бо, як виявилося, класний снайпер має бути посидючим та добре знати математику.
— Оскільки я активна та рухлива людина, то для мене складно всидіти на одному місці. Важко з математикою, постійно потрібно рахувати показники. Щодо гвинтівки, то до неї ставлення, як до людини. Її треба любити й знати від А до Я. Є, звісно, правила — лежати потрібно так, стояти так, а стріляти так, але це все має бути налаштовано під конкретну людину, щоби було зручною та комфортно. Зрештою, я щодня продовжую навчатися.
Перший вихід на бойове завдання снайперка запам’ятала надовго. Тоді вона потрапила під обстріл.
— Це був перший день, тільки приїхали на позиції й розпочався кулеметний обстріл. Після цього я почула свист, присіла. Кулі летіли над головою. Мені було страшно, але ступору не було. Тим, хто говорить, що їм не страшно на війні, не повірю. Страшно всім, просто кожен по-різному переживає це відчуття. З часом звикаєш до всього, і до шуму, і до обстрілів, але страх не зникає, його просто можна навчитися контролювати.
Розповідати про бойові завдання Ольга не може, але зауважила, що під час роботи ніколи за себе не хвилюється, лише за побратимів.
— Я переживаю, щоб не підвести друзів та побратимів, переживаю, аби в мене все вдалося. Лише це хвилювання присутнє. А ще буває, коли стаю до виконання завдання й маскуюся, то думаю, а що, якщо навпроти снайпер маскується, як я, і бере на приціл. Але це, швидше, як гра. На війні про смерть мало думається, принаймні я про це не думаю, бо інакше буду в постійному стресі.
Момент, коли в її оптиці з’являється ворог, називає здоровим адреналіном.
— Забувається все навкруги. Є ціль і робота, яку треба виконати, здійснити мрію багатьох українців.
