Саме такою можливістю скористалася військовослужбовиця 152-ї окремої єгерської бригади з позивним «Ніка». Про свій військовий шлях та повернення до війська вона розповіла кореспонденту АрміяInform. Бажання…
1986-й рік… Олександр, учорашній випускник Челябінського вищого військового авіаційного училища штурманів, стояв на аеродромі в далеких казахстанських степах та із захопленням дивився на новенький Ту-95, від якого ще було чутно запах фарби. Чи міг уявити тоді молодий офіцер з України, що саме з цього літака майже 40 років по тому його вчорашній однокурсник запускатиме смертоносні ракети по його Батьківщині? А він сам, узявши до рук автомат, захищатиме свою домівку від росіян….
Війна увірвалась в життя Олександра у 2014 році. На той момент чоловік уже майже 10 років як жив цивільним життям. Позаду залишились роки служби: штурманом у важкому бомбардувальному авіаполку, що дислокувався в казахстанському Семипалатинську (сучасна назва міста — Семей), та керівником польотів у бригаді транспортної авіації під Вінницею.
— Я з дитинства захоплювався технікою, тому вагань щодо вибору професії не було: хотів стати або льотчиком, або водієм, — розповів Олександр. — Мрію про пілота відкоригував лікар у військкоматі, завваживши, що в мене шуми в серці. Це мене не зупинило — вирішив шукати інших шляхів потрапити в авіацію. Так опинився в далекому від рідної Вінниці Челябінську. І вже там під час ВЛК дізнався, що і проблем із серцем немає.
До розвалу СРСР офіцер служив штурманом далекої авіації. Робота була цікава і захоплива. Аляска, Чукотка, Північна Америка, Північний Льодовитий океан — чоловік облітав майже увесь світ, не був лише над Індійським океаном.
— Літали постійно, проводили розвідку, фотографували. У професії штурмана надважливо — точність розрахунків. Ту-95 дозаправлявся в повітрі на великій відстані від аеродрому, і потрібно було філігранно вирахувати не лише весь маршрут, а й місце і час зустрічі з танкерами. А найяскравіше враження залишив Північний полюс. Я завжди думав, що цей купол — суцільний лід. А насправді він весь вкритий тріщинками. І коли дивишся згори, виникає відчуття, що біла поверхня наче перерізана темними смугами річок.
Коли Україна здобула незалежність, Олександр вирушив на Батьківщину — на Вінниччину. Вакантної посади штурмана у війську не було, тож став керівником польотів. Хоч і довелось попрощатись із улюбленою професією, проте офіцер радів, що залишився в авіації.
На фронт — із «Вінницькими скіфами»
А у 2005-му звільнився і втілив у життя свою другу дитячу мрію — став водієм. Нова улюблена робота, кохана дружина, поява онука — життя Олександра йшло своїм звичаєм. Допоки в країну не увірвалася війна…
— Лише росіяни почали висаджуватись у Криму, я пішов до військкомату, — пригадує «Штурман». — Спочатку мені не могли знайти відповідну посаду, хоча я погоджувався йти у піхотну бригаду. Тож до 24 серпня ще був вдома. І тут на День незалежності по телебаченню показали так званий парад наших військовополонених у Донецьку. Тоді в мене в душі все перевернулось, ніколи не забуду ту картину, як наших хлопців ведуть із собаками, а скажені жіночки плюють на них.
На початку вересня 2014-го Олександр приєднався до 9-го Вінницького батальйону територіальної оборони — «Вінницьких скіфів». Майже одразу вирушив на передову. Тоді підрозділ тримав оборону над річкою Кальміус у районі населених пунктів Чермалик — Гранітне. Згодом батальйон був дислокований у містечку Гайсин на Вінниччині, де став основою для формування окремої мотопіхотної бригади імені Якова Гандзюка.
«Як же бабуся в Кам’янському матюкала тих москалів…»
У 2015 році «Штурман» знову звільнився з армії. Став працювати далекобійником. Каже, що під час першого рейсу побачив майже всю Європу. Їздити різними країнами чоловіку дуже подобалось. 26 лютого цього року він мав повертатись на роботу після відпустки.
— Ще ввечері 23 лютого мені зателефонував роботодавець, і я йому одразу сказав, що, мабуть, не приїду, адже починається війна. А наступного ранку взяв рюкзачок — і до військкомату. До свого батальйону, який, відступаючи від Мелітополя, закріпився біля Василівки, доєднався 2 березня. Уранці 3-го вже прийняли бій. Наші позиції безперестанку обстрілювали ворожі БМП, що заходили в місто. Тоді ж з’явились і перші поранені в підрозділі, яких спробували евакуювати. Проте окупанти прицільним пострілом влучили в машину із Червоним Хрестом, хлопці загинули.
Прорвавшись з невеликого оточення, воїни 9-го батальйону малими групами вийшли у бік Запоріжжя та зайняли оборону на околиці в Кам’янському. Буквально на очах українських захисників російський снаряд влучив у спальне приміщення школи-інтернату, колектив якого вже понад 40 років опікувався дітьми із вадами слуху.
— На щастя, коли стався «приліт», дітей у школі не було. Тих, кого не встигли забрати батьки, прихистили в себе вдома викладачі, а згодом евакуювали. Але шкода будівлю, з першого погляду було видно, скільки праці і турботи вклали в неї освітяни — сучасний ремонт, обладнання, усе комп’ютеризоване. Та й саме село окупанти буквально рівняли із землею. Хоча там вже лишались лише люди поважного віку, яким було важко вибиратись. Ми за можливості їм допомагали продуктами, генераторами. Пам’ятаю, одна старенька скопала сама город, висадила картоплю. А зранку прийшла — там дві вирви, половину городу знесло. Як же вона матюкала тих москалів…
Нині побратими «Штурмана» тримають лінію оборони на Дніпропетровщині. Відстань між українськими воїнами та ворогом — 1200 м. Як жартує Олександр, уранці навіть чутно, про що розмовляють окупанти.
— Спочатку навпроти нас займали позиції так звані деенерівці. Згодом їх змінили російські підрозділи. Одразу відчутно різницю. Відчувається за стилем бою, що вміють воювати. Виходять, наприклад, тихесенько і починають обстрілювати наші позиції з БМП. А там від виходу до прильоту — буквально 2 секунди. Тож вони стріляють спочатку вниз, щоб ми заскочили в окопи. Потім підіймають стволи і луплять по деревах. Коли в дерево влучає снаряд, він фонтанує осколками донизу. Отже, якщо немає накриття, уражається багато людей. І це потрібно враховувати, не нехтувати засобами захисту і постійно добросовісно укріплюватись. Адже головне в роботі піхоти — не лише просунутись вперед, а й міцно закріпитись на відвойованих позиціях.
Сьогодні «Штурман» перебуває в короткочасній відпустці через проблеми зі здоров’ям. Проте повсякчас рветься на передову, адже там — побратими, яким потрібна допомога.
— Ми беззаперечно переможемо, адже українські воїни — вмотивовані, грамотні, навчені. Багато з ким зі свого підрозділу я воював у 2014–2015 роках. І на війні це надзвичайно важливо — відчувати плече побратима, у якому ти впевнений на 100 відсотків. Добре, що вистачає озброєння, чекаємо лише на важке.
