Значна кількість бійців, які обрали для повернення батальйон безпілотних систем 34-ї окремої бригади морської піхоти «Борисфен» — наочне свідчення саме такого ставлення. Про…
Спілкування із заступником командира батальйону морської піхоти капітаном Денисом Ставнійчуком відбулося за декілька днів після складної медичної операції. Змучений після лікарських маніпуляцій та полону, офіцер розповів про вкрай непрості шість місяців: важкі бої в Маріуполі, поранення, ампутацію обох кінцівок…
Батько Дениса — полковник у відставці, брат служив у Перевальному, вийшов із Криму, залишившись вірним присязі. Тож очевидно, що приклад Денису було з кого брати.
— Я служу з 2015-го, відповідно, до лютого цього року вже мав чималий досвід. Остання посада — заступник командира батальйону морської піхоти з озброєння. Це передусім технічна посада, відповідав за техніку, її справність, своєчасне отримання боєприпасів. Хто ж знав, що виконання цих обов’язків стане практично неможливим? Перші очевидні передвісники війни ми відчули ще 20 лютого: таких активних артилерійських обстрілів не було вже давно. Впродовж кількох годин — понад сто прильотів. 24 лютого ми прийняли бій на лінії розмежування… Далі оборона відбувалась у Волонтерівці — це район Маріуполя в бік Сартани. Спочатку окупанти намагались прорвати оборону піхотою, танками, потім почали знищувати артилерією все без розбору. Просто вибивали все живе з кожного будинку, закріпитись було неможливо. Пізніше лінія оборони звузилась до заводу Ілліча, та насправді це величезна територія.
Денис розповідає, що ситуація досить швидко стала дуже складною, проте паніки серед військовослужбовців не було, більшість залишались спокійними.
— На початку березня почала зникати електроенергія в місті. Певний час працювали резервні акумулятори, проте було зрозуміло, що це ненадовго. Звісно, деякі люди хвилювалися, адже більшість із нас не вірили, що у 21-му столітті в центрі Європи можливий такий розвиток подій. Дехто вірив, що оточення буде розірване, дехто налаштовувався битись до останнього. Для нас світ закінчувався на околицях Маріуполя. Окрім зруйнованих підвалів, ми довгий час нічого не бачили. Інформацію збирали крихтами. Коли з’явились кілька «Старлінків», мали змогу час від часу щось передати близьким чи дізнатись новини. Чи можна було прорвати кільце? Я не раз ставив собі це запитанням. Нині усвідомлю, що для цього потрібно було б покласти дуже багато людей, тож, мабуть, це не було доцільним.
Нестача боєприпасів відчувалась дедалі гостріше.
— Голоду не було, хоча питання продовольства з часом ставало дедалі проблематичнішим. Максимально заощаджували, аби просто організм вижив. Маєш на день стакан якоїсь крупи звареної — добре, з голоду не помреш! Щодо зброї та боєприпасів, то з першого дня не вистачало артилерії, яка фактично відіграє основну роль у цій війні. А що, коли на тебе їде танк, а ти з автоматом? Ситуація ускладнювалась неможливістю підвести запчастини. Відповідно, ремонтувати техніку без запчастин було практично неможливо. Ті ж установки «Град» виходили з ладу. Танкові боєприпаси були, проте виникла інша проблема — дефіцит пального. Та й співвідношення живої сили було на користь ворога. Проте втратили вони там чимало народу, особливо серед мобілізованих із терористичних «днр», «лнр». На власні очі бачив, що їх використовують як гарматне м’ясо. Їм навіть амуніції особливо не видали.
Якщо про себе Денис розповідає не надто охоче, постійно повторюючи, що героєм себе не вважає, то про побратимів-друзів може розповідати без передиху…
— Я ж відносно недавно перевівся до батальйону, тому був надзвичайно здивований мужністю та безстрашністю морських піхотинців. Важко усвідомлювати, що багатьох із цих людей вже немає в живих… Хлопець на позивний «Христос», здається, взагалі не мав відчуття страху. Міг сам піти в розвідку у вороже село, що повністю під контролем окупаційних військ. Бувало, що він зухвало сигналив в автівці, аби подивитись, скільки їх повибігає. На жаль, загинув у боях від влучання танкового снаряда. Інший герой — Стас Доскач, один із сержантів, чудовий хлопець з Одещини. Аби знищити ворожий танк, побіг на нього в лоб. Уявіть, суне 45 тонн металу, а він біжить назустріч. Що вже казати про жінок? Це і медики, психологи, зв’язківці. Їм нерідко вдавалось лише по 2-3 години на день відпочити. А кухарі? Про цю роботу мало хто говорить, але жінки буквально із «сокири» кашу варили, варто віддавати честь за їхній внесок у загальну справу. Розпорядок дня, якщо це так можна назвати, у нас був такий: увесь день до настання темряви триматись, а вночі під рандомну роботу ворожої авіації намагатись відпочити.
5 квітня Денис дістав поранення. Напередодні встиг зв’язатись із рідними та сказати, що все добре.
— Пересувався на автівці й уже, коли майже дістався до місця дислокації підрозділу, прилетіла міна. Влучила прямо в капот, авто розірвало, мене викинуло… Пересуватись далі я не зміг, побачив, що пошкоджені кінцівки. Хлопці добігли до мене, відтягнули в підвал. Під звуки масованого артилерійського обстрілу викликали медичних працівників підрозділу. Ті просто під обстрілом мене евакуювали, в імпровізованій хірургічній прооперували. Наш госпіталь на той час був уже практично розбитим. У підвалі, де ми перебували, можна було надавати лише первинну медичну допомогу, а багато поранених було складних… Тоді вже почались розмови про спроби прориву. Нас завантажили в автівки. На жаль, прорив не відбувся. Потім потрапив у полон.
Морпіх ділиться, що в полоні почув немало нісенітниць про «фашизм», «нацистів», «розчленованих дітей»…
— Виявилось, що дійсно є люди, які вірять у те, що здавалось лише пропагандистською картинкою. Звісно, нас не гладили по голові та не пригощали смаколиками. В полоні пробув три місяці — кілька днів у госпіталі, потім у колонії. Нам постійно казали, що «ви нікому не потрібні, вас ніхто не хоче обмінювати», та все це пропускав повз вуха. Десь за тиждень до обміну я дізнався, що є у списках. Яким чином вони формуються — загадка.
Денис каже, що після звільнення з полону хотілось одного — спокою, аби ніхто не турбував, хотілось побути на самоті…
— На жаль, з огляду на мій стан це неможливо. Ще потрібен час на адаптацію. Та я вірю в можливості сучасного протезування й зовсім не планую опускати рук. Не шкодую, що став морським піхотинцем, це були чудові роки з чудовими людьми — справжніми друзями…
