Ці та інші обов’язкові елементи є звичними на сьогодні складниками сучасної базової загальновійськової підготовки, яка пройшла кілька етапів трансформації та вдосконалень від початку широкомасштабного вторгнення….
У перші місяці широкомасштабної війни, коли рашистські війська тимчасово окупували частину території Херсонської області, вони не змогли зламати місцевих мешканців. Херсонці не полишали надії на скоріше звільнення міста від ґвалтівників та вбивць. Щодня тисячі жителів виходили з українськими прапорами в центр міста, щоб показати оркам, що їм тут не раді – їх чекає тільки смерть. При цьому кожен усвідомлював, що в будь-який момент їх можуть просто вбити. Це історія про евакуйованого активіста проукраїнських мітингів, який пережив окупацію, полон, катування у підвалі фсб, важкий виїзд та «прощальний» мінометний постріл у спину від «асвабадітєлєй».
Важке пробудження у новій реальності
Аркадій народився у 1993 році й усе життя прожив у Херсонській області. За фахом він рибовод – в нього була власна ферма з вирощування риби на острові, через який проходить славнозвісний Антонівський міст. Там він і зустрів війну – над головою почали літати ракети та снаряди. Чоловік каже, що за час, проведений на острові, став артилерійським експертом, адже вибухи чув чи не кожні тридцять секунд.
Дістатись до Херсона Аркадій зміг тільки 8 березня. Місто жило – багато херсонців не покинули своїх домівок з приходом окупантів. Натомість вже тоді люди починали збиратись на стихійні мирні демонстрації, відео з яких з’являлись в українському медійному просторі. Довго не думаючи, чоловік вирішив долучитись до волевиявлення народу.
Життя під гнітом окупації
І справді, сторожив їх доволі великий контингент окупантів. Новенька пофарбована бронетехніка, солдати в повному спорядженні, снайпери, завезені з Криму, автозаки. Продовжувалось це приблизно місяць – народ збирався біля кінотеатру з символічною назвою «Україна». 13 квітня люди згуртувались на найбільший за весь час мітинг, а загарбники, своєю чергою, стягнули шалену кількість бронетехніки.
– Вони настільки боягузи, що підтягнули туди цілу мікроармію, яка виступала проти дітей, жінок, людей з інвалідністю. Ми розуміли, що прапорами не переможемо, але хотіли показати всьому світові, що Херсон – це Україна, – згадує він.
Аркадій каже, що цими демонстраціями вони впливали на ворожий бойовий дух – змушували їх розуміти, що їх тут ніхто не чекає. А ось наші захисники усвідомили, що окуповані території не втрачено, доки тут б’ються серця патріотів.
Кожен день на розстріл
Аркадій згадує бесіду двох чоловіків на одному з мітингів. Вони спокійним тоном обговорювали, що буде, якщо окупанти вб’ють когось із них. Чи перестануть люди сюди приходити? Звісно ні.
Їх неодноразово лякали пострілами у повітря, кидали світло-шумові та димові гранати. Одного разу закидали цивільних гранатами зі сльозогінним газом. Після ураження Аркадій відчував млявість і помутніння розуму декілька годин – тому припускає, що тоді окупанти застосували хімічну зброю. Адже від сльозогінного газу такого ефекту бути не повинно.
– Ми щоденно ходили туди «вмирати». Думали, що якщо нас там розстріляють – то це матиме такий самий ефект, як було на Майдані під час розгону беркутом. Це згуртує українців і весь світ, спонукатиме до рішучих дій, – каже Аркадій.
Сміливості цих людей можна тільки позаздрити. І саме на цих мітингах було знято відео, яке набуло широкого резонансу в українських та світових медіа – один з мітингарів, під прокльони інших присутніх в бік рашистів, виліз із прапором на ворожий БТР, що втікав. Доля сміливця невідома – так само як і багатьох херсонців, які досі залишаються там, в окупації.
Підвали «ГУЛАГу»
Жертв серед активістів було достатньо. Але боягузливі орки не насмілювалися робити це прилюдно. Людей виловлювали у дворах, ламали двері та вдиралися в домівки, відстежували маршрути, якими ті збирались і розходились. Щодня зникали «пачками», і всі чудово розуміли, що сталось, але це не зупиняло рух опору.
21 квітня настала черга Аркадія – на автівці з українськими номерами кати з фсб викрали його та відвезли у захоплену військову частину. Чоловік не дивувався, адже саме він лаяв окупантів у мегафон, і саме його голос постійно чули рашисти.
Наступний тиждень Аркадій провів під тортурами. Йому замотували скотчем очі, вели на допит, били, вимагали розповідати про контакти в телефоні, залякували. Вимагали здати того, хто організовував їхні мітинги.
– Я не був першим, вони всіх допитували так. І казились від того, що навіть під страхом смерті ніхто не здає організатора. В їхні голови не могло вкластись, що люди просто люблять свою країну. Одні й ті ж питання по колу за фсбшною методичкою, сподіваючись, що на 50-й раз відповідь буде «правильною». Питали, чи знаю атовців, активістів, інформацію про ТрО. З цікавими зносками на релігію. Питали, чи часом не ходжу в православну церкву київського патріархату, адже вони «отщєпєнци», – згадує Аркадій.
Чоловік й досі не вірить, що залишився живим. Кат по черзі продивлявся чати Telegram і розпитував про них. Так вийшло, що він зупинився на дев’ятнадцятому чаті, а двадцятим був чат, куди чоловік завантажував фотографії місць скупчення російської техніки на окупованій території.
Мирні партизани
З полону Аркадія відпустили із зобов’язанням не виїжджати з міста. Окупанти тішаться тим, що ламають людей – їм це навіть приємніше, ніж скалічити або вбити. Відразу, як опинився на волі, чоловік втопив телефон у Дніпрі та сховався в області. З полону в нього залишились зламаними ребра, розбите коліно, струс мозку та численні порізи і синці. Аркадій не міг багато ходити, навіть спати лежачи – доводилось сидіти. З часом, коли ребра перестали боліти, він наважився евакуюватись, адже визвольній справі зарадити більше не міг – уже був «на олівці» у гебістів, і наступного разу з полону живим вже не повернувся б.
Мітинги з часом почали вщухати, адже свою справу вони зробили – відправили правильний меседж як окупантам, так і вільним українцям. Зараз свідомі люди в глибокому тилу ворога передають ЗСУ інформацію про місця розташування ворожої техніки, пересування живої сили тощо. Багато людей продовжують чекати звільнення з колективного полону. Але хтось, як і Аркадій, змушені були виїхати.
Дорогою життя
Виїхати з окупації було нелегко. Дорогою до свободи були численні блокпости, ходили чутки про побиття та пограбування, навіть вбивства оскаженілими ґвалтівниками. Аркадій знайшов місце в невеликому автобусі, і по дорозі з рідного Херсона чоловіка не полишала думка, що його прізвище є у списках, і коли він спробує пройти контроль – його знову захоплять. І, вже в останнє в житті відвезуть в ту саму катівню, де він зникне безвісти – або десь у в’язниці на росії, або в безіменній могилі.
На евакуацію їхала колона у кількості приблизно 200 машин. Загарбники просто підганяли їх, махаючи руками. Пройшовши блокпост, люди почувалися щасливими – ось вона, воля, нарешті! Але радіти було зарано.
З росії з братньою любов’ю
Коли люди проїхали блокпост, окупанти відправили їм прощальний подарунок. Колону обстріляли з мінометів – снаряди прилітали позаду. Вибухи мін та відлуння пострілів. Люди в паніці почали тікати в лісосмугу біля дороги і залягли в ямах. Аркадій згадує, що декілька снарядів приземлились зовсім поруч, але ні його, ні його супутників не поранило. Каже, що передню частину колони пошкодило найбільше.
Останнім випробуванням було перебороти страх і повернутись до машини. Ще один ривок – і воля. Можна уявити радість людей, які пройшли через вогонь і воду. Ось так Аркадій зі зламаними ребрами, але незламним духом, повернувся у вільний світ, де людей не вбивають за телефон чи просто так, для розваги.
Відпустка з пекла
Після своїх жахливих пригод Аркадій відправився до Кривого Рогу, жити з друзями. Поки відходив від травм, підтримував зв’язок із рідними та друзями. З часом переїхав до столиці, де зараз займається волонтерством, плете сітки, донатить на ЗСУ. Чоловік став таким собі експертом зі втечі з маленького Шоушенка: дає поради, як уникати уваги окупантів, як проходити блокпости, що можна казати та що не можна, що треба робити, що з собою брати тощо.
До лав ЗСУ він вступити не може за станом здоров’я – досі кульгає після «розмов» з рашистами. Але робить, що може.
Після війни чоловік мріє повернутись додому, в свою хатинку, уявляє, що вона зовсім не зруйнована, що всі друзі живі, здорові та поряд. Хоче далі займатись рибоводством. Але все це буде тільки після перемоги, а вона сама собою не трапиться. Тому Аркадій не полишає зусиль для наближення появи в нашому календарі ще одного свята – річниці Великої Перемоги над рашизмом.
Фото з архіву Аркадія
