У Харкові викрито злочинну групу з 13 осіб, до якої входили посадовці медико-соціальних експертних комісій та їхні спільники. Суд визнав…
28 серпня 2022 року виповнюється 100 років від дня народження Марії Павлівни Лісовської (1922−1981) – звичайної вчительки української мови та літератури в Донецьку. Народилася вона в селі Лиски на Чернігівщині, закінчила філологічний факультет Харківського університету (нині Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна) і потім 30 років викладала українську мову і літературу в Донецьку – ось основні етапи її життя.
Звичайна шкільна вчителька… А втім, попри буденність роботи вчителя, учительська праця ніколи не була простим «вичитуванням програми». Робота з дітьми, учнями, маленькими людьми, які роблять перші самостійні кроки у житті, − надзвичайно висока відповідальність, щоб ставитись до цього як до «звичайної» роботи. Не може бути гарним фахівцем лікар, особливо дитячий, якщо він не любить людей і їхнє здоров’я. Не може бути справжнім учителем викладач, байдужий до своїх учнів і свого предмета.
Як і переважна більшість свідомих свого покликання вчителів Марія Павлівна Лісовська була небайдужою вчителькою, яка любила учнів і була закохана в українську мову й літературу. Зазвичай про вчителів ми можемо судити насамперед за їхніми учнями. Саме в учнях, як у колективному дзеркалі, відображається портрет учителя. У випадку Марії Лісовської є ще одне люстро її душі − написані нею у співавторстві з її чоловіком, також вчителем-філологом Костем Тесленком, книги.
Володимир Чікалін, кореспондент газети «Народна армія»: …далекого 1946-го, сюди (до Донецька. − Авт.) отримало призначення молоде подружжя − Кость Тесленко (викладати українську літературу) та Марія Лісовська (вчитель української мови). У подальшому вони стали відомими на Донеччині письменниками, які у співавторстві написали низку художніх творів.
Найяскравіше талант співавторів розкрився в оповіданнях і коротких повістях. Перша збірка оповідань Марії Лісовської та Костя Тесленка «Скільки житиму − любитиму» була опублікована 1959 року. Потім були збірки і повісті «На морі слідів не лишається» (1960), «Крізь громовицю» (1961), «Різноцвіття» (1966), «Відлуння серця» (1972), «Незгасимі зоряниці» (1978). Подружжя друкувало свої твори й уривки з них у загальноукраїнських часописах та місцевій періодиці Донбасу − журналах «Зміна» і «Дніпро», альманахах «Донбасс» і «Сила молодая».
Герої творів письменників − їхні сучасники. Це звичайні селяни і городяни, вчителі та військові, лікарі й водії… Вони постають на сторінках яскравими, живими, часом упізнаваними особисто і водночас типовими образами мешканців українського Донбасу. Читачі згадують, як з хвилюванням читали нові оповідання і повісті творчого подружжя, впізнаючи в літературних персонажах риси людей, які жили поруч із ними, і навіть самих себе.
Філологи за освітою Марія Лісовська і Кость Тесленко тонко відчували українське слово, майстерно вибудовували сюжет, а як вчителі − вкладали в думки і вчинки героїв глибокий морально-етичний, виховний сенс, потрібний для виховання їхніх учнів. Чого лишень варте оповідання «Нічні сторожі» про долю пса на ім’я Жук, випадково покинутого господарями під час переїзду, чи повість «На морі слідів не лишається». Саме в цій повісті письменники чи не найяскравіше висловили свої думки про українську мову, вклавши їх у вуста одного з персонажів − старого діда-рибалки.
Дід-рибалка з повісті «На морі слідів не лишається»: Розумні люди чують красу рідного слова, шанують його, і чуже розуміють і свого не цураються… Кожна птиця має свій голос, по-своєму любий, по-своєму до місця: один на березі моря, другий у степу, третій в садах вишневих за серце бере… А вслухайтесь в їхній спів.., кожний голос життя славить… свій голос шанувати треба.
Свою любов до рідної мови, рідної землі Марія Лісовська і Кость Тесленко передали і тисячам своїх учнів. З-посеред них постали відомі громадські й культурні діячі Донеччини й України. Найвідомішим же судилося стати геніальному українському поетові-шістдесятнику Василеві Стусу (1938−1985). Як свідчить, згадуючи про рідну донецьку школу, Володимир Чікалін, вчителі-філологи не лише прищепили майбутньому поету любов до українського слова й сформували вміння ним користуватися, але й справили неабиякий вплив на формування світогляду, особистості майбутнього поета.
Під час принагідних відвідин вчительського подружжя в їхній оселі гостей приваблювала інтелектуальна й українська атмосфера, яка панувала в сім’ї письменників. На подвір’ї росли мальви, як у рідному селі Марії Лісовської на Чернігівщині, а в самому будинку попід самісіньку стелю вивищувалися полиці з сотнями книг. Впадав у око і радіоприймач «Рекорд», який дозволяв слухати не лише радянські радіостанції, але й ловити так звані ворожі голоси з-за кордону.
Непересічними були письменники й у своїй громадській поставі й публічній поведінці. Усе той же Володимир Чікалін згадує, як голова сім’ї Кость Тесленко завжди говорив українською мовою і любив одягнути вишиванку, йдучи з учнями на природу, хоча у школі завжди дотримувався офіційно-ділового стилю і проводив уроки у строгому костюмі. Учні поважали вчителів за їхню позицію, а дехто намагався наслідувати їхню поведінку. Найкраще це вдалося Василеві Стусу, який, як і годиться гарному учневі, зрештою перевершив своїх учителів.
Володимир Чікалін, кореспондент газети «Народна армія»: Відомі на Донеччині письменники Кость Тесленко й Марія Лісовська… безпосередньо причетні до формування особистості й літературного смаку поета Василя Стуса, вони заслуговують принаймні пам’ятної дошки на будинку в Донецьку, де останніми роками жили… Саме вони прищепили любов до рідної землі й українського слова багатьом випускникам школи № 75 (у Донецьку. − Авт.).
Марія Лісовська і Кость Тесленко − лише двоє з мільйонів українських вчителів, які вчили українських дітей впродовж усієї історії українського народу. Як зазначала ще одна уродженка Чернігівщини, відома українська громадсько-політична діячка, засновниця першого в Україні дитячого садка, авторка «Українського букваря» й активна учасниця руху за українізацію освіти Софія Русова (1856–1940): «Нація народжується біля дитячої колиски, лише на рідному ґрунті, серед рідного слова, пісні здатна вирости національно свідома дитина».
Нині, за умов загарбницької війни російської федерації проти українського народу і держави України, роль українських вчителів стала ще більш виразною і значущою. Зовсім не випадково російські окупанти приділяються таку пильну увагу примусовій русифікації освіти і взагалі нищенню всього українського на тимчасово окупованих територіях. Вони хочуть виростити з наших дітей нових алєксандрів дуґіних чи єгорів прілєпіних, бо і справді з обдарованої дитини можна сформувати як геніального українського поета, так і цинічного у своєму розумі рашистського злодія.
Поза будь-яким сумнівом, природний геній Василя Стуса проявив би себе в будь-якому разі. Однак чи став би Василь Стус тим, ким став, без своїх учителів − Марії Лісовської та Костя Тесленка? Пам’ятаймо: всі ми стали тими, ким є, значною мірою завдяки своїм учителям. Подякуймо їм за це і підтримаймо тих учителів, які вже за кілька днів, з 1 вересня, продовжать творити наше майбутнє, навчаючи й виховуючи українських дітей.
