«Я мрію про те, щоб бути корисним — допомагати, захищати. Робити свою роботу якісно та в тіні, як супергерой: його ніхто не бачить, але на ньому тримається державна…
Рашистські пропагандисти називають нашу законно обрану владу – київським режимом, героїчних бійців Збройних Сил України, що боронять свою землю й свої родини – карателями, захоплені терористичною армією території України – звільненими від нацизму, запевняють, що українські міста руйнують виключно самі українські військові… Цинічно переконують своїх адептів, що «украинские военные раскладывают трупы на улицах Бучи после ухода из неё российской армии», вбивають своїх ракетними ударами, аби «не допустить нового Нюрнбергского процесса, где пленные нацисты-азовцы стали бы давать показания».
І навпаки – у спотвореному інформаційному просторі царства кривих дзеркал російська армія шляхетна й благородна знищує лише військові бази хунти, рятує сповнених вдячністю українських громадян від «нациків», надає нашим полоненим «условия проживания и нормы питания… лучше, чем предусматривается международными соглашениями»…
А я пригадую розповідь моєї мами – етнічної росіянки, дитини другої світової війни, яка двічі пережила окупацію, – у ранньому дитинстві німецько-фашистську й у поважному віці – російсько-нацистську… Понад місяць мати прожила в окупованому Ірпені. Разом із іншими бранцями північних сателітів Києва вона на власні очі бачила, як російські танки стріляли по багатоповерхівках, проходила повз трупи, що тижнями лежали біля під’їздів, бо їх не дозволяли поховати загарбники.
Коли в підвалі, де переховувалися родини з маленькими дітьми, не стало, що пити, мама вирішила піти по воду до найближчого джерела. Попри небезпеку, подумала: «Кому потрібна стара жінка?» Проходячи повз зруйновані житлові комплекси з відром, вона помітила біля одного з будинків солдата, що став якось неприродньо смикатися й наводити в різні боки зброю… Втрачати було нічого, бігти було нікуди… Мама пішла далі й згодом чула два постріли. Те, що одна з куль зачепила їй руку, зрозуміла лише в підвалі, де на неї чекали сусіди.
Війна – це завжди жорстокість й горе. Утім, є певні правила її ведення і вони сформувалися задовго до появи таких понять, як «гуманітарне право» й «воєнні злочини». Схоже, у московитів-росіян ще з початку другого тисячоліття почалися генеративні мутації ДНК, що призвели до появи гену кровожерливості й садизму й несамовитого бажання знищити українців як націю.
- Воєнні та гуманітарні злочини Володимиро-Суздальського князівства, Московії, Російської імперії, російської федерації проти України.
− 1169 рік. Захоплення і розграбування Києва коаліцією з 11 князів, зібраною Володимиро-Суздальським князем Андрієм Боголюбським та очоленою його сином Мстиславом Андрійовичем під час династичного конфлікту за владу на Русі між Волинськими та Суздальськими Мономаховичами. Незважаючи на те, що перша згадка слова «Україна» пізніша, а «росія» – ще пізніша, цю подію публіцисти інколи називають першою українсько-російською війною.
Після тривалої облоги 8 березня 1169 року захисники міста здалися. За давньої традицією та за неписаними правилами Руси, кияни вважали, що новий князь прийшов правити столицею, тому вирішили покластися на милість переможців. «Милість» виявилася такою, що Київ два дні піддавався небаченому доти спустошенню, внаслідок якого не було зроблено винятку ні для кого: ані для жінок, ані для дітей.
«І грабували вони два дні весь город – Поділ, і Гору, і монастирі, і Софію, і Десятинну Богородицю. І не було помилування нікому і нізвідки: церкви горіли, християн вбивали, а інших в’язали, дружин вели в полон, силоміць розлучаючи з чоловіками їх, діти ридали, дивлячись на матерів своїх. І узяли вони майна множина, і церкви оголили від ікон, і книг, і риз, і дзвони з церков познімали… Запалений був навіть монастир Печерський святий Богородиці поганими, але Бог молитвами святої Богородиці оберіг його від такої біди. І був у Києві серед усіх людей стогін, і туга, і скорбота…» («Київський літопис»).
− 1471 рік. Напад Московського царства на Новгородську республіку. «Почалося страшне спустошення. З одного боку, московський воєвода Холмський і рать великокняжа, з іншого, псковитяни, вступивши в землю Новгородську, винищували все вогнем і мечем. Дим, полум’я, криваві ріки, стогін і крик від сходу до заходу неслися до берегів озера Ільмень. Московитяни виявляли оскаженіння неописане: новгородці зрадники видавалися їм гірше татар. Не було пощади ані бідним хліборобам, ані жінкам. Із жорстокосердістю, притаманною тодішнім часам, воєвода Холмський, захопивши бранців-новгородців, наказав відрізати їм носи й губи й послати їх, скалічених, до Новгорода». (російський історик Микола Карамзін).
− 1510 рік. Після більш ніж 300 років існування Псковська республіка повністю втратила свою незалежність – за наказом московського князя Василя III було розпущено віче, 300 найбагатших сімей, незгодних із цим, були вислані з Пскова, а сама республіка була оголошена земельним володінням Московського князівства. Цей конфлікт не обернувся збройним протистоянням, а характеризується істориками як анексія Псковської республіки Московією.
− 1570 рік. Підозрюючи, що Новгород і всі його жителі нібито хочуть перейти під покровительство Литви, московський цар Іван Грозний з сином і основним військом опричників прибув до міста і влаштував судилище над місцевими жителями – кожен день піддавали тортурам і вбивали від п’ятисот до тисячі новгородців. Іван наказав обливати новгородців запальною сумішшю і потім, обгорілих і живих, скидати у Волхов; інших перед утопленням волочили за санями: «а жён их, мужеск и женск пол младенцы» «взяху за руце и за нозе опако назад, младенцев к матерем своим и вязаху, и с великия высоты повеле государь метати их в воду». («Повість про похід Івана IV на Новгород»).
− 1659 рік. Після укладення 18 вересня 1658 року Гадяцького трактату між Польщею та Гетьманщиною, згідно з яким остання як Велике Князівство Руське на федеративних умовах входила до Речі Посполитої, на кордонах з Україною нарощували сили царські війська. москва вирішує знищити Русь. Під час чергової московсько-української війни цар посилає до України понад 50-тисячне військо. Значно меншими силами гетьман Іван Виговський під Конотопом ущент розбиває москалів.
Утім, у міжусобній боротьбі Виговський зазнає невдач, чим негайно скористалися московити. Промосковські сили під проводом воєводи Баратинського влаштовують лови на прихильників гетьмана. «Князь Баратинський, по дорозі на Київ повісив 3000 чоловік потім вирізавши в Україні коло п’ятнадцяти тисяч українського населення, запитував московського царя дозволу «высечь и выжечь» усіх українців на 150 верст коло Києва». (Є. Гуцало. Літ. Україна. 12.04.1990 р.).
- 1708 рік. Каральні війська москви вчинили Батуринську різанину, вщент знищивши столицю гетьмана Мазепи. Вони вирізали всіх мешканців міста, не знали пощади ані жінки, ані немовлята. За різними оцінками загинуло від 11 до 15 тисяч батуринців. Саме місто пограбували, зокрема, і православні храми, а потім, за наказом Меншикова, спалили, а церкви знищили. Французькі часописи Gazette deFrance, Paris Gazette, Mercure Historique et Politique, Lettres Historique, La Chef du Cabinet на перших шпальтах друкують статті із такими заголовками: «Страшна масакра», «Руїна України», «Морд жінок і дітей мечем», «Усі мешканці Батурина без різниці статі й віку вимордовані», «Так вчиняють нелюдяні москвини», «Уся Україна в крові, Меншиков показав страхіття московського варварства».
− 709 рік. Каральна військова експедиція московського царства на українські землі з метою знищення Запорозької Січі за її підтримку гетьмана Мазепи в антимосковських виступах та участі запорожців у бойових діях на боці шведів під час Великої Північної війни. Руйнування й спалення козацьких залог і містечок: Калеберди, Переволочна, Старого та Нового Кодака, Січі. Кошовий отаман Степаненко в листі гетьману Скоропадському писав: «Учинилось у насъ въ Сичѣ то, что по Галагановой и московской присягѣ, товариству нашему голову лупили, шею на плахахъ рубили, вѣшали и иныя тиранскія смерти задавали, и дѣлали то, чего и въ поганствѣ, за древнихъ мучителей не водилось: мертвыхъ изъ гробов многихъ не только изъ товариства, но и чернецовъ откапывали, головы имъ отсѣкали, шкуры лупили и вѣшали».
Апогеєм терору ката українського народу Петра І проти українців стала Лебединська катівня.У містечку Лебедин на Сумщині з кінця 1708 року діяла слідча канцелярія російського царя Петра І, яка піддала нелюдським тортурам і закатувала близько 900 козацьких старшин і місцевих жителів, що підтримували гетьмана Івана Мазепу.
«Страта ця була звичайна Меньшикова ремесла: колесувати, на кіл садити, а сама найлегша, вважалася за іграшку, – це вішати й голови рубати. Провини їх вишукувалися від визнання їх самих, і тому надійним засобом служило препохвальне тоді таїнство – тортури, догмат якої і донині відомий з цього прислів’я Руського: батог не Янгол, душі не витягне, а правду скаже, і які були зроблені з усією акуратністю і за вказівкою Соборного Уложенія, сиріч: ступенями і по порядку-батогом, батогом і шиною, тобто розпеченим залізом, що водиться з тихістю і повільно ще не померлої людини, які від того кипіли, зварювалися і підіймалися» (спогади Архієпископа Георгія Коніського).
- 1775 рік. Підступний напад московських військ на Запорозьку Січ і зруйнування її після вирішальної допомоги запорожців москалям у московсько-турецькій війні. Була пограбована скарбниця Запорозької Січі (400 000 карбованців), церковне майно, всі документи і архіви були перевезені до Московії. Після цього Катерина ІІ видала маніфест: «Запорозька Січ остаточно зруйнована, з викоріненням на майбутнє й самої назви запорозьких козаків, за образу нашої імператорської величності, за зухвалі вчинки цих козаків і за неслухняність до наших височайших повелінь».
Останнього кошового отамана 85-річного Петра Калнишевського було арештовано й закуто в кайдани. За указом Катерини ІІ його відправили на довічне заслання у Соловецький монастир «за віроломне буйство та розорення російських підданих». Його випускали з камери на свіже повітря тричі на рік. Імператор Олександр. У 1801 р. новим російським царем став Олександр ІІ. Було оголошено загальну амністію, однак 110-річний Калнишевський відмовився залишати монастир, вказавши у «проханні» на царське ім’я: «…не можу одважитися йти в дорогу таку далеку, а вирішив залишок днів моїх присвятити служінню єдиному Богу у цьому блаженному усамітненні, до якого за двадцять п’ять років звик я остаточно…». Помер отаман на 113 році життя 31 жовтня 1803 року.
- 1819 рік. Чугуївське повстання – збройне заворушення військових поселенців Чугуївського полку на Харківщині у 1819 році проти жорстоких умов праці й суворих розпорядків у військових поселеннях (своєрідне поєднання військової служби з працею у сільському господарстві), запроваджених у Російській імперії військовим міністром Олександром Аракчеєвим.Для придушення повстання російський уряд вислав 4 піхотні полки і 2 артилерійські роти з гарматами. Після місячного опору Чугуївське повстання було приборкане. Заарештовано і жорстоко покарано близько 2 000 повстанців. З них 20 загинуло під шпіцрутенами, 400 заслано на каторжні роботи. У 1820 році подібні повстання вибухнули в Південній Україні, які охопили близько 200 сіл.
- 1918 рік. Битва під Крутами між 4-тисячною більшовицькою армією Михайла Муравйова та загоном із київських курсантів і козаків «Вільного козацтва», що загалом нараховував близько 500-600 вояків.Сучасників особливо вразило поховання 27 юнаків, які потрапили після бою в полон до більшовиків і були ними страчені.За свідченнями очевидців, перед розстрілом зі 27-ми студентів знущалися. Учень 7-го класу Григорій Піпський зі Старосамбірщини перед розстрілом почав співати «Ще не вмерла Україна», і решта студентів підтримали спів.
- 1818 рік. Штурм Києва у січні 1918 року. Захопивши столицю України, російські більшовики та їхні маріонетки з так званої Української Народної Республіки Рад вчинили масові розстріли міського населення та демобілізованих офіцерів колишньої російської імператорської армії, що перебували в Києві, але не брали участі у цьому збройному конфлікті, зберігаючи нейтралітет.
«Мы идем огнем и мечом устанавливать советскую власть. Я занял город, бил по дворцам и церквям… бил, никому не давая пощады! 28 января Дума (Киева) просила перемирия. В ответ я приказал душить их газами. Сотни генералов, а может и тысячи, были безжалостно убиты… Так мы мстили. Мы могли остановить гнев мести, однако мы не делали этого, потому что наш лозунг – быть беспощадными!» (Михайло Муравйов).
У захопленому Києві більшовики організували класовий терор. Відбувалися грабежі, насильства, вбивства. Убивали усіх, хто говорив українською, носив етнічний одяг… Були розстріляні представники інтелігенції, вояки та цивільні громадяни. За різними підрахунками жертвами різанини стали від 2 до 5 тисяч осіб.
«Особливо розстрілювали всіх тих, у кого знаходили посвідчення, написані українською мовою, так що створювалося враження у населення, що ремньовці (за прізвищем командира одного із загонів Муравйова. – Авт.) борються взагалі з українцями» (Народний секретар праці радянської УНР Микола Скрипник).
- 1932−1933 роки. Голодомор в Україні. Спланована конфіскація врожаю зернових та усіх інших продуктів харчування у селян представниками радянської влади призвела до вбивства селян голодом у мільйонних масштабах, при цьому радянська влада забороняла та блокувала виїзд голодуючих поза межі Української СРР, відмовлялася приймати допомогу для них з-за кордону.
Однією із причин організації геноциду українського народу голодом стала активізація селянського руху опору. За даними ГПУ, від 20 лютого до 2 квітня 1930 року в Україні відбулося 1716 масових виступів, з яких 15 кваліфікувалися «як широкі збройні повстання проти радянської влади». Українці протестували під гаслами: «Верніть нам Петлюру!», «Дайте другу державу!», «Хай живе самостійна Україна!», «Геть СРСР!», «Давайте завойовувати іншу свободу, геть комуну!».Натовпи селян зі співом «Ще не вмерла Україна» ліквідовували місцеві органи влади. Партійці й комсомольці втікали.
«… На той момент перепис населення показав, що українців – 85 млн, а росіян – 65 млн. Тому безбожне радянське керівництво вирішило знищити українців, щоб не переважали над росіянами. Внаслідок того Голодомору, перепис 1939 року вже показав, що кількість українців становила лише 65 млн, а росіян – збільшилася… Визнання Голодомору Геноцидом – це те, що сьогодні утверджує нашу державу… Нас знищували, а ми живі й не тільки живі, а й утверджуємося. Наші молоді хлопці на сході України захищають нашу державу, віддаючи і тіло, і душу за нашу свободу. Це правда, бо в рабстві жити ми не хочемо і не будемо». (Патріарх Філарет (Денисенко)).
- 1939−1941 роки. Широкомасштабні репресії органів НКВС проти жителів західних областей. За 21 місяць радянізації західноукраїнських областей відбулося кілька хвиль депортацій українців, поляків та євреїв до віддалених районів СРСР. Загалом своєї батьківщини позбавили від 300 до 400 тис. осіб.
- 1941 рік, кінець липня – серпень. Знищення більшовиками під час відступу радянських військ від 15-ти до 22 тис. українських політичних бранців, що перебували у в’язницях Львова, Золочева, Стрия, Дубна, Рівного, Луцька, Києва, Харкова та інших міст.
- 1944−1955 роки. Каральні акції органів НКВД СРСР проти українських сил опору, у процесі яких було вбито понад 150 тис. бійців УПА та ОУН, заарештовано понад 100 тис. і депортовано до Сибіру понад 200 тис. осіб із західних областей України.
- 1947 рік. Операція «Запад» – наймасовіша депортація, здійснена радянською владою у Західній Україні, метою якої була нейтралізація діяльності Української повстанської армії та тих, хто їй співчував і допомагав. Протягом доби було вивезено близько 78 тис. українців до Казахстану та віддалених районів Сибіру.
- 2014 рік – по сьогодні. Російсько-українська війна. Остання воєнна спроба великодержавних російських шовіністів знищити незалежність нашої країни, зруйнувати нашу державність, винищити українців як націю.
Минуло 853 роки від першої російсько-української війни… Утім, дії сучасних московських інтервентів мало чим відрізняються від дій їхніх попередників – володимиро-суздальських дружинників. Аби досягти своєї мети, рашисти ще з більшою жорстокістю використовують тактику випаленої землі, вбивають мирних жителів, окупувавши території, вчиняють там терор, тортури, зґвалтування та мародерство.
Українська шляхетність проти ординської кровожерливості
- Не дарма 14 жовтня, у християнське свято Покрови Пресвятої Богородиці, українці святкують День захисників і захисниць України, День козацтва та День створення Української Повстанської Армії:
– Наші предки залишили про себе пам’ять як про хоробрих воїнів. Ушанування Пресвятої Богородиці як захисниці від ворогів має в Україні глибоке коріння. Князь Ярослав Мудрий збудував у Києві церкву на Золотих Воротах на вияв вдячності Богові і Пресвятій Богородиці. Князь Володимир Мономах писав, що перемогам завдячує Богові і заступництву Пречистої Діви Марії.
– Традиція вшанування покровительки війська зберігалася в українському козацтві. Свято Покрови було одним із найголовніших для козаків. Тоді ж виник новий тип ікони – «Козацька Покрова», де під омофором Богородиці зображувалися українські ієрархи, гетьмани та козаки. Також саме на свято Покрови козаки проводили ради, на яких обирали нового гетьмана або старшин. За козацької доби військо було не лише армією, а й стало основою української держави. Завдяки шанобливому ставленню козацтва до Покрови в народі це свято асоціюється з військовою честю, звитягою, мужністю, захистом рідної землі;
– У Другій світовій війні українці воювали в лавах Червоної, Української повстанської та в різних арміях Об’єднаних Націй. Уродженці різних куточків України й українці світу, котрі були в регулярних арміях або ставали партизанами, служили в допоміжних формуваннях чи на передовій, пройшли усю війну чи загинули в боротьбі, пліч-о-пліч з іншими народами боролися проти нацизму. Вояки Української повстанської армії брали до рук зброю, аби захистити українців від обох тоталітарних режимів – нацистського та комуністичного. Боролися за мету – відновлення української державності.
– Українська повстанська армія, протидіючи нацистському та комуністичному тоталітарним режимам, боролися за відновлення української державності й також наслідувала козацькі військові традиції. У постанові Української Головної Визвольної Ради йшлося: «У жовтні 1942 року на Поліссі постали перші збройні відділи, що дали початок Української Повстанської Армії. 1) Для зафіксування цього історичного моменту визначається день 14 жовтня 1942 року днем постання УПА. 2) Для вшанування цього моменту день 14 жовтня, що збігається з історичним козацьким святом Покрови, вводиться як святковий день УПА». (Інформаційні матеріали Українського інституту національної пам’яті).
- Своїх захисників наш народ називає українськими лицарями, козаками. Древні воєнні традиції Київської Русі й Козаччини збереглися в сучасних Збройних Силах України й яскраво відстежуються у військовій символіці, назвах бойової техніки й озброєння, почесних найменуваннях частин та підрозділів:
– Бронеавтомобіль «Козак-2М1», БТР «Отаман», самохідна гаубиця 2С22 «Богдана»,санітарний автомобіль Богдан-2251;
– «138-й центр спеціального призначення (протидії диверсіям та терористичним актам) ВСП у ЗСУ імені князя Володимира Святославича», «1-ша окрема бригада Державної спеціальної служби транспорту імені князя Лева», «55-та окрема артилерійська бригада (ОАБр) Запорізька Січ», «72-га окрема механізована бригада імені Чорних Запорожців», «92-га окрема механізована бригада імені кошового отамана Івана Сірка», «93-тя окрема механізована бригада Холодний Яр», «26-та артилерійська бригада імені генерал-хорунжого Романа Дашкевича», «54-й окремий розвідувальний батальйон Сухопутних військ ЗСУ імені гетьмана Михайла Тиші»…
