Сьогодні виповнюється два роки від початку Курської операції — безпрецедентної за задумом і виконанням кампанії, яка перенесла бойові дії на територію держави-агресора. Цей крок…
Андрій Курков український письменник, автор понад 20 книг та 20 сценаріїв для художніх та документальних фільмів. Президент Українського ПЕН-клубу, член Національної спілки письменників, член Європейської кіноакадемії. Книги, видані останнім часом: «Щоденник Майдану та Війни», «Шенгенська історія», «Сірі бджоли», перекладені 42 мовами і популярні в усьому світі. З початку широкомасштабної військової агресії росії у лютому письменник постійно проводить зустрічі з читачами в Європі й розповідає про війну в Україні.
— Пане Андрію, якої Ви думки про уявлення європейців про війну в Україні?
— Вони знають загальну інформацію, але не завжди розуміють причин цієї війни. Під час виступів для мене найважливіше зацікавити людей, заглибити їх в тему і дати зрозуміти, що історія України — це не частина історії росії. Тобто у мене просвітницька мета — пояснити, чому Україна так потужно і відчайдушно чинить спротив російській агресії, чому в України немає іншого виходу — тільки перемогти. Я даю коротку історію 300-річного конфлікту України з російською імперією, розповідаю подробиці життя в Україні зараз, під час війни. У європейців виникає багато питань і це добре. І є один важливий момент, якому завжди дивуюсь: вони нічого не знають про українську культуру та історію. Українська класична література фактично ніколи не перекладалась на іноземні мови, тому що радянський союз, а тим більше росія, рекламували лише російську класику, так і росія рекламує лише російську культуру і літературу. Моя головна справа зараз — це провокація інтересу до України. На тлі цієї війни європейці дещо відчувають себе винними, адже вони вважали, ніби Україна і росія — це одне й те саме, а ця війна — внутрішній конфлікт одного суспільства. Вони думають, що радянський союз, хоч і розвалився, залишається одним цілим, і його колишні народи мають щось спільне, а це правда лише в незначній мірі. Якщо москва була центром радянського союзу, то всі колишні республіки, крім білорусі, намагаються втекти від цього спадку якнайдалі.
— У 2015 вийшов друком «Щоденник Майдану та Війни», а згодом «Сірі бджоли» про тих, хто живе на війні, на сході України. Чи пишете зараз художні твори?
— З лютого не написав жодної сторінки художніх творів, натомість щодня пишу статті про війну для іноземних видань. Днями вийде одна у Німеччині, друга у Норвегії. Також друкую багато текстів в Англії. За ці майже шість місяців видав близько 50 статей англійською в Америці та Великій Британії, в інших країнах дещо менше. Сьогодні починаю великий матеріал про незалежність України для німецького видання, цей процес не закінчується, адже Україна має постійно залишатися в інформаційному полі.
— Ви проводите велику інформаційну кампанію на підтримку України.
— Це моя робота, це те, що я можу робити в такій ситуації. Невдовзі у мене заплановані великі виступи в Ісландії, Норвегії, Швеції, Португалії, Нідерландах. Іноді я маю писати тексти виступів, які потім будуть видані. Так, після офіційного виступу в Гаазі текст моєї промови видало одне з провідних голландських видань.
— На Вашу думку, які зміни слід очікувати на українському книжковому ринку після підписання закону № 7459 про заборону імпорту російської літератури?
— Справжнього книжкового ринку в Україні з 1991 року не було. Коли я розповідаю європейським колегам, що в Україні, де понад 40 млн населення, перший тираж книги відомого письменника становить півтори тисячі екземплярів, — вони мені не вірять. Це було б нормально для Ісландії, де мешкають 250 тисяч осіб. Ринок потрібно було захищати давно, а натомість з початку 90-х ринок віддали росії, і ми були частиною російського книжкового ринку і залишались таким до війни. Обмеження, запроваджені на імпорт російської літератури після 2014 року, спочатку допомогли українському ринку і нашим видавцям, але потім російські видавці навчились отримувати дозволи і ввозили десятки тисяч назв своїх книг. Лише поодинокі видання не проходили українську цензуру через політичну направленість. Є старий приклад захисту ринку в Америці, де заборонено продавати книги, видані в Англії. Англійці відповіли так само — американські книги можна продавати, але проблема доставити так, щоб це мало економічний сенс. Будь-яка країна має захищати свій ринок, особливо ринок культури. Інформаційний і культурний простір України завжди був значно меншим, аніж її географічний простір. Це одна з головних причин російсько- української війни. Населення не лише Донбасу, Криму, але й Бессарабії, Чернігівської та Сумської області — «культурно» жили в росії. Часто не усвідомлюючи цього, а така ситуація завжди формує зверхнє ставлення до власної культури.
— З іншого боку, це може викликати сплеск нелегального ввозу російської літератури.
— З піратством можна і треба боротися. І зараз під час війни є підробки російських книг, тому що є попит. Наше головне завдання після війни зробити так, щоб український культурний простір збігався з географічними кордонами України повністю. Сформувати загальноукраїнський культурний простір дуже просто, але ніхто не займався цим питанням за всі роки незалежності. У нас ніколи не було національної прем’єри фільму — в один день в усіх кінотеатрах країни, ані національної прем’єри книги — коли книга в один день з’являється у продажу в усіх книгарнях країни, в усіх регіонах, і проводиться рекламна кампанія і ціла країна її обговорює. Наприклад, книги Сергія Жадана або Оксани Забужко підходять для формування культурного простору всієї країни. Країна має жити в єдиному культурному контексті, інакше її існування буде під загрозою.
