Сьогодні перемогу визначає не лише кількість особового складу чи техніки. Вирішальними стають швидкість передачі інформації, стійкість зв’язку, захищеність даних, ефективність…
Андрій Курков український письменник, автор понад 20 книг та 20 сценаріїв для художніх та документальних фільмів. Президент Українського ПЕН-клубу, член Національної спілки письменників, член Європейської кіноакадемії. Книги, видані останнім часом: «Щоденник Майдану та Війни», «Шенгенська історія», «Сірі бджоли», перекладені 42 мовами і популярні в усьому світі. З початку широкомасштабної військової агресії росії у лютому письменник постійно проводить зустрічі з читачами в Європі й розповідає про війну в Україні.
— Пане Андрію, якої Ви думки про уявлення європейців про війну в Україні?
— Вони знають загальну інформацію, але не завжди розуміють причин цієї війни. Під час виступів для мене найважливіше зацікавити людей, заглибити їх в тему і дати зрозуміти, що історія України — це не частина історії росії. Тобто у мене просвітницька мета — пояснити, чому Україна так потужно і відчайдушно чинить спротив російській агресії, чому в України немає іншого виходу — тільки перемогти. Я даю коротку історію 300-річного конфлікту України з російською імперією, розповідаю подробиці життя в Україні зараз, під час війни. У європейців виникає багато питань і це добре. І є один важливий момент, якому завжди дивуюсь: вони нічого не знають про українську культуру та історію. Українська класична література фактично ніколи не перекладалась на іноземні мови, тому що радянський союз, а тим більше росія, рекламували лише російську класику, так і росія рекламує лише російську культуру і літературу. Моя головна справа зараз — це провокація інтересу до України. На тлі цієї війни європейці дещо відчувають себе винними, адже вони вважали, ніби Україна і росія — це одне й те саме, а ця війна — внутрішній конфлікт одного суспільства. Вони думають, що радянський союз, хоч і розвалився, залишається одним цілим, і його колишні народи мають щось спільне, а це правда лише в незначній мірі. Якщо москва була центром радянського союзу, то всі колишні республіки, крім білорусі, намагаються втекти від цього спадку якнайдалі.
— У 2015 вийшов друком «Щоденник Майдану та Війни», а згодом «Сірі бджоли» про тих, хто живе на війні, на сході України. Чи пишете зараз художні твори?
— З лютого не написав жодної сторінки художніх творів, натомість щодня пишу статті про війну для іноземних видань. Днями вийде одна у Німеччині, друга у Норвегії. Також друкую багато текстів в Англії. За ці майже шість місяців видав близько 50 статей англійською в Америці та Великій Британії, в інших країнах дещо менше. Сьогодні починаю великий матеріал про незалежність України для німецького видання, цей процес не закінчується, адже Україна має постійно залишатися в інформаційному полі.
— Ви проводите велику інформаційну кампанію на підтримку України.
— Це моя робота, це те, що я можу робити в такій ситуації. Невдовзі у мене заплановані великі виступи в Ісландії, Норвегії, Швеції, Португалії, Нідерландах. Іноді я маю писати тексти виступів, які потім будуть видані. Так, після офіційного виступу в Гаазі текст моєї промови видало одне з провідних голландських видань.
— На Вашу думку, які зміни слід очікувати на українському книжковому ринку після підписання закону № 7459 про заборону імпорту російської літератури?
— Справжнього книжкового ринку в Україні з 1991 року не було. Коли я розповідаю європейським колегам, що в Україні, де понад 40 млн населення, перший тираж книги відомого письменника становить півтори тисячі екземплярів, — вони мені не вірять. Це було б нормально для Ісландії, де мешкають 250 тисяч осіб. Ринок потрібно було захищати давно, а натомість з початку 90-х ринок віддали росії, і ми були частиною російського книжкового ринку і залишались таким до війни. Обмеження, запроваджені на імпорт російської літератури після 2014 року, спочатку допомогли українському ринку і нашим видавцям, але потім російські видавці навчились отримувати дозволи і ввозили десятки тисяч назв своїх книг. Лише поодинокі видання не проходили українську цензуру через політичну направленість. Є старий приклад захисту ринку в Америці, де заборонено продавати книги, видані в Англії. Англійці відповіли так само — американські книги можна продавати, але проблема доставити так, щоб це мало економічний сенс. Будь-яка країна має захищати свій ринок, особливо ринок культури. Інформаційний і культурний простір України завжди був значно меншим, аніж її географічний простір. Це одна з головних причин російсько- української війни. Населення не лише Донбасу, Криму, але й Бессарабії, Чернігівської та Сумської області — «культурно» жили в росії. Часто не усвідомлюючи цього, а така ситуація завжди формує зверхнє ставлення до власної культури.
— З іншого боку, це може викликати сплеск нелегального ввозу російської літератури.
— З піратством можна і треба боротися. І зараз під час війни є підробки російських книг, тому що є попит. Наше головне завдання після війни зробити так, щоб український культурний простір збігався з географічними кордонами України повністю. Сформувати загальноукраїнський культурний простір дуже просто, але ніхто не займався цим питанням за всі роки незалежності. У нас ніколи не було національної прем’єри фільму — в один день в усіх кінотеатрах країни, ані національної прем’єри книги — коли книга в один день з’являється у продажу в усіх книгарнях країни, в усіх регіонах, і проводиться рекламна кампанія і ціла країна її обговорює. Наприклад, книги Сергія Жадана або Оксани Забужко підходять для формування культурного простору всієї країни. Країна має жити в єдиному культурному контексті, інакше її існування буде під загрозою.
