Це не лише питання символів. Це спосіб формування професійної ідентичності, системи цінностей і розуміння того, на якій історичній основі стоїть сучасна українська армія. 5 грудня 2024…
АрміяInform продовжує розповідати про військовослужбовців Сил ТрО ЗСУ. Цього разу мова піде про тероборонця Олександра із позивним «Хата». Чим йому запам’ятались бої під час оборони Ірпеня? Як він оцінює підготовку противника? Про це в нашому матеріалі.
«Я бачив, що на одному трупі не було навіть бронежилета, лише „розгрузка“, яка фактично на очах розлазилась»
Олександр родом із Київщини. З 2016 до 2020 року виконував завдання в АТО/ООС у складі однієї з окремих механізованих бригад ЗСУ.
— Тоді брати мої, багато знайомих, родичів — всі пішли воювати, і я просто не зміг залишитись осторонь, хотілося бути корисним, — каже військовослужбовець.
Коли цьогоріч почалося широкомасштабне вторгнення, він так само взяв до рук зброю.
— Війна після 24 лютого дуже відрізняється, адже раніше не було таких інтенсивних боїв. Те, що відбувалось на Київщині, взагалі не йде ні в яке порівняння: по нас працювали міномети, танки, САУ…
«Хата» згадує, як довелося виконувати завдання в Мощуні:
— Наше командування хотіло знати, де росіяни там стоять… У цьому селищі ми взяли як трофей російський «Шмель». Також ПТУР взяли — 72-й бригаді його лишили. Думаю, що він нині на нас працює. До речі, цей ПТУР ми затрофеїли після того, як наша артилерія накрила орків, і біля дороги вони поранені та мертві лежали. До того часу, як ми прийшли туди, їхні поранені вже стали «двохсотими». Мене здивувало, що там троє загиблих лежало, а зброї — одиниць 15. Тобто вони навіть автомати кидали й тікали.
Військовий розповідає, що його вразили жахливі аптечки противника.
— У них — пара джгутів, знеболювальні і лейкопластир в мотку… Я бачив, що на одному трупі не було навіть бронежилета, лише «розгрузка», яка фактично на очах розлазилась.
Олександр жартує «ну, якщо вони друга армія світу, то ми — перша, адже ми даємо їм прочухана». Зазначає, що військо рф має загальну підготовку на радянському рівні.
— Діють за старими методиками, ніякої нової тактики, намагаються давити масою, у них безтолкові лобові атаки. Йдуть вперед, щоб іти, може, щось вийде… А коли даєш їм нормальну відсіч, то вони одразу тікають, навіть не вступають у контакт, — зауважує «Хата».
Згадує, що під час боїв в Ірпені проти наших підрозділів воювали чвк «вагнер» та псковська десантна дивізія.
— Ті трішки краще воюють. Ми, коли зайшли на позиції їхніх десантників, знайшли й амуніцію, і «броню» якіснішу, ніж у звичайних підрозділів.
«У госпіталі лежав я недовго, через три дні написав відмову від госпіталізації та повернувся на позиції»
— 18 березня командування дало нам наказ — висунутися до міста Ірпінь. Заходили ми туди через пішохідний місток… Почалися мінометні обстріли. Це відкрита ділянка, нас одразу побачили, там немає, де сховатись. Але іншого шляху не було. Коли зайшли, нас привели на позиції наших хлопців… Перші три дні був цілодобовий обстріл, прилітали «шістдесяті», 82-й калібр, з танків, із САУ гатили. І це було без зупину. Ми стояли за двома будинками багатоповерховими, і ворог до нас дістати не міг, — розповідає Олександр.
Каже, що 23 березня противник пішов на прорив в Ірпені:
— рашисти від нас вже за кілометр були… Ми групою вирушили до позицій, щоб змінити там хлопців. Почалися серйозні обстріли. Я мав, як кулеметник, міняти свого побратима з позивним «Хохол». Коли ми дістались до місця, нам повідомили, що «Хохол» «трьохсотий». Коли я висунувся до нього, то спробував обійти на Ірпінському пляжі бетонні плити, але по мені одразу «запрацювала беха» тридцятим калібром. Я ледь встиг укритись. Потім невідомо, звідки влупили в одну з бетонних плит, і в ній з’явився отвір. От через нього я й побіг до «Хохла» по пляжу.
Олександр вирушив евакуйовувати побратима за власної ініціативи.
— Мені ніхто не віддавав наказ… Я побачив нерухомого бойового товариша і вирішив, що потрібно рятувати. Я сам з ним залишився на відкритому пляжі. Наклав «Хохлу» турнікет, зупинив кровотечу, почав евакуацію. Спершу нам піднятись вгору допоміг хлопець з іншого батальйону. Спочатку намагалися на ношах віднести пораненого, але ручки обірвались. Ми взяли його на плечі із собою, ось так і піднялись… Кумедна ситуація ще була, коли з нього спав чобіт, то він мене просив повернутися за ним. Прикро, що потім у шпиталі цей чобіток таки втратили… Коли «Хохла» я вже сам за плити затягнув, дав води, спитав: «Ну що? Будемо виходити?». Він запручався, і саме в той момент прилетіла міна, за метри 4 від нас буквально, — згадує «Хата».
Олександр почув дзвін, почало нудити.
— Але то не біда — закинув «Хохла» на себе і рушив. Метрів 300 звідти пробирались по «промці», добре, що там багато будинків, було де сховатись. Потім зняв з нього броню, «розгрузку», кулемет, якщо його так можна назвати: бо там і ручки з прикладами відбиті, рама простріляна, ствол весь розшматований… А наступного дня почався серйозний контрнаступ і за 2 дні ми дізнались, що Ірпінь наш. 24 березня мене вивезли до Київського шпиталю з контузіями. Але лежав я там недовго, через три дні написав відмову від госпіталізації та повернувся на позиції.
