Самовільне залишення військової частини не припиняє військову службу. Водночас період СЗЧ не зараховується до строку військової служби, вислуги у військовому…
30 червня 1941 року Українські Національні Збори проголосили Акт відновлення Української Держави після 23 років неволі. На честь проголошення Акта на башті Княжої гори у Львові підняли національний прапор. Замайоріли синьо-жовті стяги й по багатьох містечках і селах Заходу України. Так відбулася третя спроба проголошення незалежності України й утвердження Української держави.
Схарактеризувати цю спробу необхідно в широкому історичному контексті — на тлі всієї попередньої історії від доби Української національно-демократичної революції 1917-1921 років й аж до Другої світової війни 1939-1945 років включно. Такий погляд важливий, бо саме він дозволяє зрозуміти причини й мотивацію дій українських патріотів під час проголошення Акта відновлення Української Держави.
Про потребу поглянути на події доби саме під цим кутом зору свідчить уже сама назва документа — у ньому згадано про відновлення держави після 23 років неволі. Ці роки — це переважно так звана міжвоєнна доба поміж двома світовими війнами. Саме досвід цього міжвоєнного двадцятиліття визначив багаж, з яким українські патріоти підійшли до 30 червня 1941 року.
Є також ще одна причина, чому Акт відновлення Української Держави слід розглядати в широкій історичній ретроспективі. Ця причина — любов російської пропаганди до монтажування історії й підлаштовування її під політичні потреби російської імперської загарбницької політики. Найяскравіший приклад такого російського монтажування історії — це виділення так званої Великої Вітчизняної війни зі складу Другої світової.
Наголошуючи, що війна почалася 22 червня 1941 року, а не 1 вересня 1939 року, російські пропагандисти роблять срср винятково жертвою війни, тоді як радянський союз є також її співвинуватцем і співпризвідником. На першому етапі Другої світової сталінський срср був фактичним союзником гітлерівського третього рейху. сталін і гітлер поділили між собою Східну Європу, срср забезпечив німецьким нацистам надійний мир на сході й постачання ресурсами для війни проти Франції та Великої Британії. Однак згадувати про це російським пропагандистам невигідно, звідси й виростає культ «Великої Вітчизняної війни» й замовчування контексту Другої світової.
Таке саме монтажування роблять рашисти й щодо українського патріотичного руху у міжвоєнну добу й Акта відновлення Української Держави. Єдине, на що звертають увагу російські псевдоісторики — це взаємодія діячів українського націоналістичного руху з німецькими нацистами у 1930-ті роки і на певному етапі під час Другої світової війни. На цій підставі рашистські ідеологи оголошують увесь український патріотичний рух націоналістичним, а націоналістів таврують як незмінних посіпак нацистів. Ці монтажні склейки добре помітні фаховому історику, однак рядовий споживач російської пропаганди ковтає їх, не помічаючи, й ось для нього вже всі українські патріоти є націоналістами, а всі українські націоналісти — нацистами.
Володимир В’ятрович (історик, публіцист, дослідник історії визвольного руху, громадський діяч): «Короткотривала співпраця „бандерівців“ із третім рейхом і досі використовується пропагандистами, щоб очорнити український визвольний рух та його діячів. Проте для того, щоб оцінювати ці події, треба знати й розуміти історичний контекст».
Історичне тло розвитку українського державницького патріотичного руху було значно складнішим, ніж це подають російські пропагандистські спрощення з метою очорнення українців-державників. Взаємодія українських націоналістів із німецькими нацистами була обумовлена попереднім контекстом української та європейської історії, коли 1918 року саме німці виступили союзниками й рятівниками УНР від більшовицької навали. Німці зразка 1930-х і навіть 1939-1941 років за інерцією все ще сприймалися крізь призму німців зразка Першої світової війни, й тому взаємодія з ними вважалась нормальною чи принаймні допустимою та виправданою.
Не менш важливими є міркування про загальний контекст політичного розвитку Центрально-Східної Європи міжвоєнної доби. Посилення авторитарних тенденцій у державному будівництві — характерна риса тогочасних країн регіону. Український рух, який розвивався у цьому загальному полі, не уникнув його впливу. В результаті цього українські патріоти стали націоналістами, які до того ж суттєво радикалізувалися внаслідок антиукраїнської політики держав, до складу яких належали тоді українські етнічні землі.
Отже, українські націоналісти були продуктом своєї доби, але в жодному разі не були нацистами, хоча попервах і взаємодіяли з ними. Втім, і ця взаємодія була обмеженою і виявилась короткотривалою — українські патріоти хотіли використати напад гітлерівців на більшовиків, щоб відновити Українську державу, але не готові були миритися з планами німецьких нацистів у разі, якщо вони не підтримають відновлення незалежної України. Саме про це Організація Українських Націоналістів повідомила гітлеру в спеціальному меморандумі, надісланому наступного дня після нападу третього рейху на срср. Лист залишився без відповіді, й українські патріоти вирішили діяти самочинно, бо ж вони не питали дозволу, а інформували про наміри.
Володимир В’ятрович (історик, публіцист, дослідник історії визвольного руху, громадський діяч): «Реакція нацистів на самочинне відновлення незалежності України 30 червня 1941 року була швидкою й жорсткою. Вона показала справжнє обличчя нацистів — не союзників, а супротивників, які взагалі не вважали український народ здатним до самостійного державного існування. І якщо „медовий місяць“ між гітлером і сталіним тривав майже два роки, то співпраця Степана Бандери з нацистами завершилась, фактично не розпочавшись — арештами та стратами українських націоналістів».
Пробним каменем, який мав визначити справжнє ставлення гітлера до існування держави Україна, стало проголошення Акта відновлення Української Держави 30 червня 1941 року. Реакція німецьких нацистів була миттєвою й однозначною — провідника ОУН Степана Бандеру й ще півтори тисячі оунівців заарештували, а сам «бандерівський» рух опинився поза законом — його було наказано повністю знищити.
Як бачимо, відновлення Української держави не входило до планів очільника третього рейху, тож українські націоналісти стали відкритими ворогами німецьких нацистів уже через тиждень після початку радянсько-німецької війни. Патріоти України продовжили боротьбу відразу проти двох найзапекліших ворогів українського народу та його держави — нацистського третього рейху гітлера й більшовицького радянського союзу сталіна.
Попри те, що Акт відновлення Української Держави не було жодним чином втілено в життя, він став важливою символічною ланкою між І Універсалом Української Центральної Ради 22 січня 1918 року, Актом Злуки 22 січня 1919 року й Актом проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року.
