Військовослужбовці закріпилися в підвалі с. Олексіївка на Сумщині і весь цей час коригували вогонь та брали участь у знищенні окупантів. 5 грудня 2025 року за особисту мужність і героїзм,…
Саме незламний дух українців, їхня згуртованість і готовність до кінця битися за свою свободу стали для рашистських окупантів непереборною перешкодою під час вторгнення в Україну. Навіть маючи велику перевагу в кількості зброї і живій силі, ворог так і не зміг подолати жорсткий спротив української армії. І коли сьогодні ми згадуємо наших захисників, треба віддати належне і тим військовослужбовцям, хто під час запеклих боїв забезпечує не тільки високий рівень бойової і технічної готовності, а й підтримує морально-вольові якості наших воїнів, зміцнює їхню психологічну стійкість, створює побратимську атмосферу в підрозділах. Саме з такою людиною, 23- річним заступником командира підрозділу морської піхоти з морально-психологічного забезпечення старшим лейтенантом Владиславом, познайомився кореспондент АрміяInform.
Від вихованця училища Олімпійського резерву до курсанта Військової академії
Війна з російськими загарбниками увірвалася у життя Владислава ще в юнацькому віці, коли йому було тільки 14 років. Але вже тоді ця жахлива подія зруйнувала головну мрію його життя – стати професійним футболістом. Річ у тому, що з початком агресії рф проти України талановитий хлопець навчався у Кримському вищому училищі Олімпійського резерву. У планах було після закінчення училища грати у професійній футбольній команді вищої ліги, виступати на міжнародних змаганнях під прапором України і здобувати світову спортивну славу для своєї країни. Але, як кажуть, все склалося не так, як гадалося. Щоб не залишитися в окупації, довелося повертатися додому в Кіровоградську область. Владислав згадує, як під час перетину адміністративного кордону між Кримом і материковою частиною України на якомусь імпровізованому блокпосту місцеві колаборанти, побачивши в нього камуфляжну сумку, довго обшукували його речі. Тоді він уперше зрозумів, що є люди, які дійсно ненавидять Україну, хочуть забрати в нас свободу, і що за неї доведеться боротися. Після повернення додому закінчив школу і зробив свідомий вибір – вирішив стати військовим, щоб захищати Батьківщину в складний для неї час. Вступив до Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного. Ще під час навчання у виші захопився морської піхотою, тому дуже зрадів, коли після випуску у 2020 році за розподілом потрапив у один славнозвісний підрозділ, який тоді дислокувався у Маріуполі.
Уроки людяності й перший бойовий досвід
По прибуттю в частину після нетривалої підготовки був відправлений в місце своєї першої бойової ротації в районі проведення ООС поблизу окупованої Горлівки. Добре пам’ятає першу зустріч із легендарним командиром «Борсуком» і перший наочний урок поводження з підлеглими. Під час зустрічі запитання командира стосувалися самопочуття, настрою, наявності необхідного спорядження, вирішення питань з розміщенням, харчуванням. Він поводився не тільки як відповідальний командир, але насамперед як турботливий батько. Це справило на Владислава приємне враження і він, як то кажуть, прийняв такий підхід на «озброєння».
У підрозділі, куди потрапив молодий лейтенант, були люди різного віку, рівня освіченості, військового досвіду, але всіх об’єднувала одна мета – ненависть до ворога і бажання якнайшвидше звільнити Україну від окупантів. Незважаючи на свій досить молодий вік, Владислав зміг завоювати довіру серед побратимів серед яких були і досить літні люди, вже розмінявши шостий десяток. Він ставився до кожного підлеглого з повагою і людяністю, не соромився вчитися у більш досвідчених воїнів і завжди був там, де найскладніше.
Вчитися доводилося багато, тому що потрапив в мінометну батарею, і треба було опановувати нові навички та знання. Багато часу проводив на позиціях мінометників, вивчаючи особливості ефективного застосування цієї зброї. Згадує, як взимку допомагали піхотинцям облаштовувати окопи поблизу ворожих позицій. Відстань до траншей «орків» − близько 70-100 метрів, причому вони були розташовані на висоті. Тому весь час копали вночі при температурі повітря -25 градусів.
− Це був справжній іспит на фізичну та психологічну витривалість, − розповідає Владислав. − Грунт виявився дуже важким: змерзла, наче граніт, земля і каміння. Довбали все це ломами і кирками, намагаючись закопатися як найглибше. Працювали у дві зміни по 4 години. Час від часу бойовики накривали нас щільним вогнем, намагаючись завадити інженерним роботам. Так тривало два тижні. Але ми зуміли закріпитися на цій ділянці й стати для московитів ніби кістка в горлі, − згадує офіцер.
У березні наступного року підрозділ молодого офіцера повернувся у ППД, а вже в серпні морпіхи знов вийшли в район виконання бойових завдань. Цього разу під Верхньоторецьке. Там же Владислав потрапив під перший потужний артилерійський обстріл, коли разом із командиром батареї проводив розвідку місцевості, й ворог накрив вогнем з артилерії.
«Роби все так, щоб не було соромно за свої вчинки»
Добре пам’ятає початок широкомасштабного вторгнення рашистів. Десь за два дні до того ворог значно активізувався. Почалися тривалі артилерійські обстріли. Загарбники намагалися зруйнувати смугу нашої оборони, щоб потім без перешкод зайти на позиції морпіхів. Особовий склад почав буквально вгризатися в землю і жорстко відповідати вогнем. Дуже добре допомагала аеророзвідка. Хлопці підіймали в повітря коптери і виявляли, звідки ведеться обстріл. Потім починала працювати наша арта. Владислав постійно перебував на позиціях серед особового складу. Вирішував різні питання: починаючи від організації оборони, бойового застосування і закінчуючи побутовими проблемами. До підрозділу почали прибувати мобілізовані, доводилося приділяти їм ретельну увагу. Але, як згадує офіцер, усі вони були добре мотивовані й налаштовані на важку роботу. Тому проблем із новоприбулими майже не було.
Найбільш запеклі бої почалися після перекидання підрозділу на початку березня на новий, більш небезпечний напрямок. Тут обстріли тривали вже практично цілодобово. Крім того, час від часу по позиціях працювала ворожа авіація.
− Коли ворог почав нас оточувати, − згадує Владислав, − зайняли кругову оборону і намагалися стримати наступ. Але сили були нерівні. Пам’ятаю, як снарядами стали крити нашу позицію, і згадав, що у дворі стоїть бус, вибіг з укриття, заскочив за кермо і почав збирати хлопців. Ми змогли врятувати майже всіх. Ніхто не панікував, кожний робив свою справу, − додав офіцер.
Нині старший лейтенант Владислав продовжує виконувати обов’язки в районі бойових дій. Каже, що люди вже стали більш досвідчені й навчилися впевнено діяти у критичних ситуаціях:
– Для мене головне правило роботи з людьми залишилося незмінним: допомагай побратимам – роби все так, щоб не було соромно за свої вчинки.
Фото з особистого архіву Владислава
