Сьогодні в Україні — День відзначення військових журналістів — тих, хто, ризикуючи життям, виконує завдання з перших днів російсько-української війни,…
Минулого року їхній новий альбом потрапив у топ-п’ятірку найкращих метал релізів світу за версією культового журналу METAL HAMMER. Ці виконавці легко збирають повні клуби фанатів у Європі. А кожен виступ гурту – не лише карколомний блекенед-дез-метал, але й ґрунтовний екскурс в історію Першої світової війни.
Про те, як українські «блекарі» виконують місію на підтримку ЗСУ, чим допомагає фронту наша метал-тусовка, з якими проблемами виконавці важкого металу зіткнулися під час турів за кордон, кореспондент Арміяinform поспілкувався з лідером гурту «1914» Дмитром «Кумаром» Тернущаком.
Кор.: Дмитре, для того, аби люди зрозуміли, хто ти є, розкажи про свій творчий бекграунд. Як ти прийшов у рок-музику? Чому отримав сценічне псевдо «Кумар». Та у чому саме полягає філософія твого теперішнього проєкту «1914»? Які лінки у творчості метал-бенда з війною, історією та усім решта?!
Дмитро: Ну, справжнє моє прізвище Тернущак. Старе гуцульське: вся дорога родина з Карпат. А таке прізвисько – це «привіт з 90-х». Я був страшним фанатом Nirvana, з довгим волоссям. Традиційний такий-от обідраний нірваніст: драні джинси, звисають пасма волосся на обличчя і я постійно тинявся, мугикав пісні Нірвани. Поки усі тусять, я сиджу і бубоню під носа їхні пісні… І всі такі: «Чувак, ну досить, закумарив вже». Вже покійний на цей момент «Діззі», басист гурту «Годо», мене «охрестив» Кумаром. А я відтоді, як почав бубніти музику, так, власне, і продовжив у цьому дусі. Тільки спочатку я переспівував інших авторів та музикантів, а потім почав створювати свою.
Історія творчості? Я спробував себе в абсолютно різних стилях музики з різними гуртами. Першим був «Тостер» – рок з елементами панку. Потім, коли він розпався, грали в стилі індастріал, хардкор-панк, сладж тощо.
Ну і, власне, оскільки я все життя фанатів історією Першої світової війни, то в мене нинішній проєкт «1914» викристалізовувася, фактично, десятками років. Пам’ятаю, як в «Тостері» я намагався щось таке записати історичне. Але це було абсолютно не до місця, не до ситуації: у веселому панк-гурті намагатись просунути пісні про війну. На мене дивилися, казали: «Чувак, ні». Потім, з іншим проєктом «Люстри Чижевського» я повертався до тематики ПСВ. У 2008 році я написав трек «1914». Він був суто про Першу світову. На мене знов дивилися і казали: «Та, чувак, ми ж зовсім не про те! Антиполітика, анархізм. Яка Перша світова?» Паралельно з цим я писав ще акустичні треки.
Це була середина 2000-х, у мене цілий цикл акустичних треків про Січових Стрільців, при чому авторських. У цей же період я захопився військовою археологією. Почав їздити на «коп». Спочатку традиційно це була гора Татарівка, потім інші менш досліджені ділянки Карпати і так далі. І, власне, почав писати про вояків тієї війни акустичні пісні. І в мене накопичилось багато матеріалу щодо Січових Стрільців, щодо петлюрівців, щодо махновців. Загалом, мені дуже подобався і цікавив період визвольних змагань 1917-21 років. А вже у 2010 році ця цікавість вилилась в проєкт «Stalag 328». Фактично, перший повністю мій проєкт, присвячений Першій світовій, від і до.
Назва – це відсилка до назви концтабору, що був на Львівській цитаделі. Ну а творчий контент – повністю про одного солдата. Усі релізи були про історію одного солдата, який у 1914 йде на війну. І змальовує весь його бойовий шлях: як він сліпне від газу, як в окопах сходить з розуму, і як у 1918-му помирає. «Шталаг» довго не проіснував, адже музиканти до кінця не розуміли концепт, чому і як, і що це взагалі таке. Під час виступів я ходив по сцені, поливався кров’ю, кидався на колючий дріт, рвав його руками, пиляли «болгаркою» шрапнельні снаряди. Це, по суті, був чіткий антимілітарний посил авдиторії, про те, що війна це бруд, смерть. І це було емоційно складно для людей, які були в проєкті. Вони казали: «Ні, дякуємо, але ми не «вигрібаємо». І, фактично, одразу після того, як «Шталаг» закінчився, я почав думати, що треба продовжувати тему ПСВ далі. Я хочу далі в неї вкладатися, я маю мільйон історій, які треба розказати. Я викопую оцих солдатів, дивлюсь, як їх перепоховують, я орієнтуюся в боєприпасах, амуніції, я мандрую Європою по місцях бойових дій, фанатично відвідую музеї. Це настільки моє, що вирішив це перевести в творчість.
Кор.: Якби людина, яка далека від рок-музики і не знайома з вашою творчістю, вперше потрапила на концерт гурту «1914», що б вона побачила?! До яких вражень і сенсів слід готуватися?!
Дмитро: Для мене «1914» – це не про музику. Точніше, це не про рок-музику, не про метал в класичному сенсі. Я часто говорю, що ми не співаємо пісні – ми розповідаємо історію!
Я на концертах виконую роль посередника, лектора між мертвими солдатами Першої світової, які померли в тому бруді, болоті, урвищах від снарядів і публікою. Сенс – донести жах війни, бруд війни й історії цих людей, щоб їх не забували. Музика для мене особисто там досить вторинна, хоча оцей стиль, в якому ми співаємо, це один із найекстремальніших видів рок-музики – суміш блеку, дезу, сладж металу. Вона для мене є гарним підсумування всього, що відбувалося під час Першої світової.
Це «індустріальні» рокоти гармат, це постійний кулеметний дріб як барабанні бласт-біти, це постійні крики. Я кричу, і це такий вилив емоцій, досить сильний. При цьому всьому, ми показуємо відеоряди. Я сам їх монтую, вибираю моменти, які мене зачіпають. Це суміш побуту живої людини в окопі. Наприклад, солдат сидить усміхається, їсть кашу, а в наступному кадрі вже його розірване тіло перемелене, через нього їде танк. Тобто, людське життя знецінюється в момент. Тут цілий світ із фантазіями, мріями. Що тебе чекають вдома, в тебе є колекція марок і ти мрієш, як будеш виховувати своїх дітей. Секунда – і ти вже просто шматок м’яса, по якому їде танк. Фактично, за усі роки нічого не змінилося, взагалі ніяк.
І це найжахливіше, тому що люди в принципі мали б думати, дивитися, вчитися, але ні. Це є повністю антимілітаристичний посил. На 100%. Це не про глорифікацію війни, не про «дивіться, війна це круто, це героїзм, це епічно». Дзуськи, це бруд, смерть, біль. Це знищені долі, сім’ї і життя. Тобто це повністю антимілітарний проєкт, в якому я намагаюсь говорити про історії. Історії конкретних живих людей. Не щось абстрактне я собі придумав, не афоризми і алегорії. Це завжди живі люди, конкретні. Більшість текстів у нас співаються від першого лиця. Постійно «I or Me». Більшість текстів прив’язані до якоїсь живої конкретної людини з певного підрозділу. Його бойовий шлях, його смерть або його життя після війни.
Не всі наші персонажі завжди помирають. Наприклад, в останньому альбомі, фактично, більшість героїв наших пісень мало того, що не помирають, вони виживають та повертаються додому, ще й героями. Тобто це сильна зміна, у порівнянні з першими двома альбомами, де помирали всі. Там не виживав ніхто і були такі досить серйозні масакри: битва на Іпрі, Верден, газові атаки тощо. На останньому альбомі все ж таки більше вже захотілось про якусь надію і про перемогу життя. Так, помирали мільйонами, але були й ті, хто повертався додому, відновлював потім життя і намагався жити далі. Хоча їх і назвали – «втраченим поколінням».
Кор.: Від початку масштабної російської агресії ви співаєте в Європі на підтримку ЗСУ. Мінкульт дав «добро» на ваш тур. Розкажи, у чому особливість виступів перед публікою за кордоном зараз?!
Дмитро: Це вже був другий наш заїзд в Європу з часів початку війни. Через тиждень, у нас буде третя частина туру.
Сенс у тому, щоб говорити. Говорити з аудиторією, яка є складна, яка закривається від війни капітально, наскільки може. Бо це молодь. Вона хоче жити, хоче любити, тусити, мандрувати. Європейська молодь має всі можливості для цього. Для неї війна – абстрактна. Старші люди, припустимо, в тій самій Німеччині, які пам’ятають «совок», вони добре пам’ятають «принади» цієї дичі. Добре пам’ятають, що таке В’єтнамська війна, Афганістан, що таке просто радянський союз і окупація країни.
Якщо ми говорим про окремі регіони Німеччини, Угорщину, Румунію, Польщу – вони чудово пам’ятають. Країни Балтії це пам’ятають. Молодь їхня – вже ні. Для них війна, це те, що вони бачать в комп’ютерних іграх «Call of Duty», або у кіно «Врятувати рядового Раяна». Оце для них війна. Це абстрактна подія, яка їх ніколи не торкнеться і не стосується взагалі.
А те, що десь є війни, це для них такий собі медійний «білий шум». А тут перед ними з’являється гурт, який вони ніби слухають. А гурт, виявляється, не тільки співає про війну, а безпосередньо з країни, в якій на повну потужність валить війна. І гурт це чудово бачить, розуміє. Ми постимо інформацію про російську агресію та її наслідки на наших офіційних сторінках в соціальних мережах. Зараз у нас усі соцмережі переформатовано на формат висвітлення війни, нашої війни. Тобто ми трохи відійшли від історій Першої світової, бо достатньо історій нашої війни, які треба розповідати, щоб закордонна публіка бачила і чула! Я починаю їм це доносити. Я не вмію робити це делікатно і дипломатично. Я роблю це завжди в чоло, бо це війна!
Бо тут не про делікатність чи дипломатію. Тут прилітають ракети і гинуть діти, їх розриває на частини, разом із батьками. Бо дуже багато європейських посполитих чуваків, які не розбираються в цьому питанні, починають толерантно гундосити: «Ну завжди ж винні дві сторони. Ну не може ж бути, що війна почалася». В такому форматі ти їх ловиш, ставиш перед собою, 20-30 людей (в мене в Німеччині так було), і їм пів години тлумачиш «політику партії».
Є і негативний досвід – у Німеччині підійшов організатор фестивалю. Великий фестиваль, багато тисяч людей, північна Німеччина, яка не пам’ятає «совка», бо це була зона відповідальності союзників після 1945-го. Вони ближче до Нідерландів і в них все завжди було сито, жирно і добре. Підходить організатор фестивалю і каже: «Я знаю, що ви приїхали з України і у вас там є… конфлікт». Тобто він усе, що відбувається, ще й конфліктом називає! І продовжує: «Але ми фестиваль про любов, про музику, про життя. Чи не міг би ти, я б дуже просив, зі сцени не говорити про війну, щоб не засмучувати людей…» Ну ти розумієш, знайшов він, кому це сказати! Я тому чуваку відрізав зразу: «Я розумію, що ми в Німеччині, але зараз не 1939, щоб ти мені цензуру «проштовхував». Ти хочеш до часів Адольфа повернутися?» Той організатор відразу «здувся» і я йому пояснив, що «ні, вибач, але ми приїхали розказати про цю війну». Ми приїхали, отим тисячам людей, молоді, розказати, що зараз мої друзі, їхні діти гинуть, тому що один нездоровий диктатор вирішив почати війну, а сотні мільйонів дебілів, які його слухають, вирішили радісно підтримати цю ідею!
Під час кожного з виступів я роблю їм прямі паралелі. Я багато говорю про німців, тому що це один із найбільших музичних «ринків», на які ми зараз їздимо. І в нас у цей заїзд буде два величезні фестивалі у Німеччині. Той самий «Summer Breeze», в середньому 30-40 тисяч людей.
Відповідно мені треба з нею працювати і доносити цій аудиторії наше бачення правди. Я завжди їм проводжу аналогії з нацистським режимом, нацистською диктатурою. Вони не розуміють аналогій з комунізмом, адже вони не стикались з ним.
Для них, сучасної європейської молоді, комунізм – це навіть непогано. Їхня молодь, здебільшого студенти, взагалі дуже часто бавляться в марксизм, лівацтво, антифашизм і так далі. Загалом, антифашизм це добре, нічого поганого в цьому нема. Я сам антифашист, я не люблю Муссоліні й мені не подобається фашистський режим Італії, чи інша тоталітарна диктатура, окрім як в історичному розрізі, книжки почитати. Мені не подобається нацистський режим в Німеччині, тому що, хай там як, нацисти вбивали українців, моїх співгромадян вбивали сотнями тисяч. І комуністи вбивали. Ще більше, ніж нацисти. І комунізм – це те саме лайно, просто німці не викупають цього. Ні бельгійці, ні нідерландці. Вони не розуміють: для них це типу о’кей, по суті форма боротьби з капіталістичною системою.
І донести до антифашистської, лівацької, пацифістської аудиторії цей меседж, що війна – тут і зараз, у Європі, з десятками тисяч забраних життів. І натякнути, що ви однаково вляпаєтесь: хочете, чи ні! Що не вийде руками тільки українців зупинити величезного диктатора, який нічим не менша фігура, ніж був Гітлер, який розв’язав Другу світову, і зараз намагається розв’язати Третю. Не вийде зупинити одним народом. Я їм наводжу аналогію з Польщею, яку поділили і т. ін. І тільки тоді до них починає потрошки доходити і вони кажуть: «Ого, а чим ми можемо допомогти?» Я кажу: «Донатьте. Допомагайте фінансово». Вони ж роблять квадратні очі: «На армію? На зброю? Як ми дамо гроші на війну, це ж дикість». На відміну від німців, бельгійці, нідерландці, поляки, литовці в перших рядах: «Клас, чуваки, куди гроші на вашу армію слати? Ви там броньовані машини купуєте? Давайте ми купимо!»
У них так. А в німців переляк, вони піднімають ручки та починають віднєкуватись: «А можна ми дамо на біженців гроші?» В форматі німців ми кажемо: «Бог з вами, донатьте хоч на біженців, на соціальні ініціативи, на навчання українських дітей за кордоном, на сиріт». В Інтернеті є дуже багато інформації, починаючи від фонду «Повернись живим» і далі за списком.
Так, уяви, навіть цю інформацію їм треба «розжовувати» і доносити! І ми з хлопцями це видаємо на-гора, показуємо. Наприклад, у тій самій Литві, коли я сказав, що коли ми повернемось з туру і на гонорар, який ми заробили, гурт купує моєму другові на фронт машину, – то організатор фестивалю пішов і приніс на 500 євро гонорару більше. Сказав: «Це від мене. На машину». У балтів чи поляків підхід такий. Німці дуже цього бояться. Литовці чудово розуміють.
Ми, трохи більше ніж місяць тому виступали в Литві на найбільшому їхньому фестивалі, туди приїхали литовські військові. Нормальні такі професійні військові-контрактники, на машинах, в одностроях. Слухали наш виступ, потім пішли з нами говорити: дуже дякували за те, що я говорю зі сцени. За висвітлення нашої війни. Сказали, що чудово розуміють: вони наступні й вони до цього готуються.
У німцях я не побачив ось цього «вогника», ні. Особливо, коли я сказав в Німеччині, знову ж таки північній, що якщо ви думаєте, що це вас не стосується, то ви дуже помиляєтесь! Тому що рано чи пізно російська агресія дійде і до вас. Уяви реакцію: здорове поле, багато тисяч народу і… тиша. Вони стоять, з «квадратними» очима на це дивляться: для них це страшно і незрозуміло.
Коли, наприклад, ми виступали в Нідерландах і Бельгії, була трішки інша історія. Нідерландці добре пам’ятають свій Боїнг МН-17, який збили росіяни.
Для них це досить таки сильний моральний «якір». Ми співаємо, а на стадіоні фанати в ґуґл транслейт вбивають «Слава Україні! Героям Слава!» і перекладом кричать! Я завершив якусь частину промови і десятки, сотні людей починають кричати це гасло. Вони читають з телефонів, настільки вони горять виразити підтримку! Відповідно, співаючи про Першу світову війну, виступаючи з тотальним антимілітаристичним посилом, я водночас проводжу паралелі 1914 і 2014 роками. Тому що я завжди всім кажу – ця війна з росією почалась не пів року тому, а у 2014! І я проводжу отакі от аналогії, паралелі, що ми от вступили в такий формат затяжної Третьої світової і відсидітись не дуже то і вийде, всі повинні бути консолідовані з цього приводу.
А, ледь не забув! Дорозповім, чим завершилась ситуація з організатором фестивалю в Німеччині! Він поговорив із нами перший раз, вирішив підійти пізніше. І вдруге вже підійшов безпосередньо перед нашим виступом. Знову ж таки з посилом «я б просив»… Але при цьому стояв з дитиною, донькою років 5 чи коло того. Стоїть з нею за руку, такий усміхнений німець і каже знову «я б просив не про війну…» Відповідаю: «Дивись, ти з донькою своєю стоїш. А давай я тобі тепер покажу Вінницю!» А російський обстріл Вінниці десь був за декілька днів перед нашим виступом. Показую йому фото дівчинки, яка загинула, решту дітей… Показав Бучу, дитячі смерті. Питаюся його: «Як тобі? Нормально? Ти б не говорив про це, якби друзі твоєї дитини, або не дай Боже, твоя дитина…Як думаєш, ти б мовчав?» Поговорив з ним ще десь хвилин 15 перед виступом. І весь мій монолог він просто кивав головою. Мовляв, «я не знав що це так». Сподіваюсь, що він після цього сів почитати якісь новини, або поцікавився, що у нас взагалі відбувається.
Кор.: Отже, кожен ваш виступ перед іноземною аудиторією – не просто музика і текст. А ще й інструмент інформування спільноти про події в Україні. А як реагують інші музиканти, з якими ви виступаєте на одних майданчиках?
Дмитро: Кожен наш виступ ми виходимо з прапором України. І от дуже яскравий хороший приклад підтримки України і нашої боротьби – британці. Британці завжди потужно, капітально підтримують. Ми виступали на фестивалі в Німеччині й весь наш виступ стояв легендарний вокаліст британського гурту «Bolt Thrower» Карл Віллет. 60-річний металіст, який починав ще у золоті часи металу і його гурт став культовим для всього дезметал світу. Було нереально приємно знати, що ми виходимо на сцену, а він стоїть за лаштунками.
А я вийшов із прапором України, я говорив про Україну. І він, такий колоритний сивий чувак, з довгим волоссям, весь наш виступ просто мовчки стояв за лаштунками. Я періодично туди-сюди носився по сцені, але бачив, що він стояв і витирав обличчя. Коли ми завершили і я почав сходити зі сцени, він просто налетів на мене, витираючи сльози, і каже, що він не пам’ятає такого емоційно важкого, складного для нього виступу. Він почав вибачатись, казати, що йому шкода за наших людей, що вони гинуть. Мовляв, «чим я можу допомогти? Куди скинути гроші? Ми будемо ввечері виступати, чи можемо ми вийти з вашим прапором? Для мене це дуже важливо!»
Я йому дав прапор України, з яким ми виступали. Він вийшов з ним на сцену і так само говорив про Україну, дякував нам за те, що ми говоримо, за те, що ми робимо. Цей гурт поїхав далі гастрольним туром по великих фестивалях. І до мене долинає інформація, що легенда дезу з Британії щоразу, коли виходить на сцену, то далі говорить про Україну.
Кор.: Ти говорив про таку-сяку млявість окремих прошарків європейської публіки в українському питанні. А були прояви відвертої агресії?
Дмитро: Було і таке. Але це не зовсім була пряма агресія в плані фізичному. Хоча шкода, я б був зовсім не проти, щоб до мене «ватніки» трошки десь проявили пряму агресію. Мені б дуже хотілося навчити їх поваги.
Але був випадок. У Литві, де як і в Україні, є багато ватної публіки. Коли ми виступали: на наш гурт і на фестиваль написали заяву у місцеві правоохоронні органи, в міністерство культури. Написали, що «фашистские молодчики из Украины в нацистских формах» «під німецькі пісні закликали вбивати росіян, просимо розібратися, це не припустимо і так далі». Це якщо що про наші сценічні костюми. І того дописувача не цікавило, що це були однострої часів Першої світової війни.
Організатор фестивалю після цього прийшов щасливий, задоволений. Мовляв, «Я цю кляузу розрулю, але вам дякую за це. Ви здорово привернули увагу». Так що в Литві на нас написали заяву. В Європі такого не було. Там декілька разів підходили і казали «ну вот, нє всє рускіє такіє, єсть і харошиє». А я їм відповідав «так, хорошого руского не видно в тепловізор». Але русня навіть за кордоном чудово розуміє: чим далі, тим більше вони будуть ставати аутсайдерами.
Чи вірю я в швидкий розпад росії? Ні. Воно метастази буде пускати ще дуже довго і вогнища ці дуже сильно можуть нашкодити і нам, і решті світу досить капітально. А як назвати те, що ми бачимо: що зараз Сербія вищіряється на Косово, Китай облизується на Тайвань… Поведінка одного диктатора відкриває легальний шлях для інших мегаломаньяків при владі підняти голову. Мовляв, я теж хочу виробляти щось в дусі рф.
Кор.: Знаю, що під час рок-концертів музиканти часто використовують таку фішку: присвяту пісню пам’яті когось. Чи є у вас щось подібне. Або ж інший формат вшанування дорогих тобі людей?
Дмитро: Відповідаю відразу: наші виступи присвячуються нашим героям, нашим солдатам, які зараз сидять в окопах. Я прошу від натовпу, від публіки дати всю можливу повагу нашим захисникам. Живим і тим, хто вже не з нами. Навіть німці тут реагують. Досить активно тут вони підтримують.
Ну а щодо персоналій…У мене загинуло багато друзів. Якщо я почну кожному присвячувати по пісні – пісень не вистачить. Є Юрко Руф, з яким ми разом росли та дружили, фактично, з дитинства. Це складно. Я не хочу історії конкретних мертвих людей із ПСВ присвячувати своїм друзям, які вже також мертві. Відповідно, якщо я співаю «My name is private Johnson» про американського піхотинця, який у Франції вбивав німців, але присвячу цю пісню Юркові Руфу, якось це дуже натягнуто буде. Можливо і щиро, але неправильно.
Кор.: Одразу наступне питання. Можливо історичний період, який ми переживаємо зараз, вплине на твої тексти? Можливо 1914 вийде в українському форматі?
Дмитро: Ти випередив мене буквально на секунду, бо я якраз хотів продовжувати. Тексти про реальних персонажів Першої світової ніяк не корелюються із моїми загиблими друзями. Але зараз ми готуємо україномовний реліз, з українськими текстами. І я використаю там свою персональну лірику, яку я писав і на тему Січових Стрільців, і загалом на українську мілітарну тематику.
Я мав про це розмови з лейблом (бо ми в одному з найбільших метал-лейблів світу «Напалм Рекордз»). Звісно, вони вважають, що релізи локальними мовами це, скажемо так, погано для бізнесу. Адже музика це бізнес, будьмо відверті. Це величезна мейнстримова машина. Я сказав, що вибачте, мене не цікавить, чи у вас в Європі воно не буде продаватись, чи вам це вигідно друкувати, чи ні, ми запишемо цей реліз.
Ми хочем зробити реліз українською мовою в підтримку наших солдат. Відповідно вже в цьому релізі в мене будуть конкретні присвяти. І, власне, можна буде почути кому і для чого.
Кор.: І на завершення інтерв’ю, декілька слів від тебе і від гурту нашим захисникам на фронті. Адже серед них не бракує прихильників вашої творчості. І тих, хто знає тебе як волонтера.
Дмитро: Окрім слів «бережіться і повертайтесь живими», мені… Чесно, можу сказати свої відчуття. Мені соромно. Мені соромно за себе, що ми п’ємо каву у Львові, що я на концертах, а вони – в окопах. І оце почуття сорому мене не відпускає. Скільки б мені не розказували, що культурний фронт це важливо, що я повинен їздити по світу і доносити ідею… Кожен раз я виходжу на сцену з почуттям величезної провини. За те, що хлопці зараз в окопі, а я, як не крути, на концерті. І після концерту мене чекає готель і пиво, а їх, в найкращому варіанті, відбій і каша.
Але знаю, що наскільки я увірвуся в мозок пересічних європейських фанатів року, наскільки глибоко я донесу до них трагедію минулого і трагедію сучасного. То, певно, це трішки допоможе нам усім здолати ворога.
Дякую за розмову! Переможемо! Слава Україні!
Фото автора та з особистого архіву Дмитра Тернущака
Відео з архіву Дмитра Тернущака, кліпи публікуються із дозволу правовласника.
