Ледь помітна на екрані тепловізора жаринка цигаркового недопалку стала тією дрібницею, яка зробила перше бойове застосування інноваційного керованого авіабоєприпасу легендарним моментом…
Кажуть, що на Прикарпатті все чудове: культура, звичаї, природа і… дівчата. Ця зворушлива історія саме про таку жінку-воїна з Верховинського району, котра на рівні з чоловіками сьогодні воює проти рашистського окупанта на передовій у Донецькій області. Паралельно здобуває 3 вищих освіти, є організатором багатьох турнірів змішаних бойових мистецтв у Франківську, заступник голови молодіжної ради обласного центру, а найбільше у житті зненавиділа… сублімат.
– Я кулеметниця в одному з підрозділів механізованої бригади імені Чорних Запорожців. У взводі я лише одна жінка, а всі бойові побратими стали мені вже, як рідні. Я дуже люблю своїх хлопців, вражена їхньою сміливістю та відважністю, – розповідає Оксана Рубаняк. – На війні найважче, напевно, втрачати свого товариша, усвідомлювати те, що люди, котрі стоять за тебе горою, допомагають у всьому – можуть зникнути будь-якої миті.
До війни дівчина працювала в Івано-Франківській міській раді, займалась організацією різноманітних патріотичних заходів у Департаменті молодіжної політики та спорту, розвивала молодіжну діяльність у місті. Час від часу планувала регіональні та міжнародні змагання MMA (Mixed martial arts з англ. – змішані бойові мистецтва.), адже є головою місцевої громадської організації «Армія змішаних бойових мистецтв».
– Зранку 24 лютого я прокинулася від того, що до моєї кімнати вбігла власниця квартири, яку я орендую. Пам’ятаю, як вона мені перелякано прокричала, що почалася війна, – пригадує Оксана. – Більше розуміння того, що коїться, дійшло до мене, коли пролунали вибухи в районі місцевого аеропорту. Я була розгублена, але, зібравши волю в кулак, почала збиратися на роботу.
Звичайно, того дня скасували будь-які колективні зібрання в області. В Івано-Франківську, зрештою, як і у всіх містах України, почалась мобілізація, люди організовувались у добровольчі формування, куди і подалась Оксана.
– Одне з добровольчих формувань міста складалось із людей, що у перші дні зорганізувались для самооборони міста. Ми допомагали правоохоронцям підтримувати громадський порядок у місті. Згодом все закрутилось-зав’язалось і… я стала військовою, – усміхається кулеметниця. – На опанування військової професії часу було обмаль, тому доводилось все засвоювати швидко та, переважно, уже в районі бойових дій.
Про свій підрозділ дівчина може розповідати годинами, адже кожен боєць, кожен захисник – це справжній герой, котрий бореться за майбутнє своєї країни.
– За останніх кілька місяців на війні тут всього стільки відбулось, що й важко виділити якийсь окремий випадок. Безумовно, морально та фізично спочатку було дуже важко, проте людський організм звикає до будь-яких навантажень. Буває недосипаєш, часом немає можливості помитись чи приготувати щось поїсти. І, до речі, скажу вам, що оті гуманітарні сухпайки з-за кордону дуже виручають, їх можна споживати у будь-яку погоду та в будь-якому місці. Проте після війни я точно ніколи не їстиму «Мівіни» чи інших субліматів, – жартує дівчина.
Оксана Рубаняк планує здобути ще одну вищу освіту, четверту. Окрім педагогічної, філологічної та освіти психолога на військовій кафедрі, хоче стати ще й публічним управлінцем-адміністратором. Каже, що вчитись ніколи не пізно, зрештою, як і змінювати країну.
У нас на Верховинщині, звідки я родом, є безліч традицій та забобон. Гуцульський світ – це поєднання драматизму дійсності та витонченості. Але точно знаю, що ані мольфарське пророцтво, ані прогнози диванних експертів не змінять майбутнє нашої держави. Лише ми, українці, своєю волею, працею та наполегливістю можемо вибити ворога з нашої землі, а відтак – дати країні шанс на цивілізовані блага, – резюмувала Оксана.
