Це не лише питання символів. Це спосіб формування професійної ідентичності, системи цінностей і розуміння того, на якій історичній основі стоїть сучасна українська армія. 23 серпня 2024…
Коли взимку 2020 року «Манул» вступав до лав морської піхоти, то на початку розглядав службу в цьому елітному роді військ як проміжний етап своєї професійної кар’єри. Молода людина з дитинства мріяла стати військовим, або пов’язати своє життя з роботою в правоохоронних органах. Улітку 2019 року він закінчив Одеський державний університет внутрішніх справ за спеціальністю «правоохоронна діяльність» та вирішив працевлаштуватися до підрозділу спеціального призначення Національної поліції КОРД. Але, як виявилося, задля цього необхідно мати не менш ніж трирічний досвід служби у силових структурах, міцне здоров’я, сталеві нерви, неабияку стресостійкість, витривалість та брати участь у проведенні антитерористичних операцій.
Попри добру фізичну підготовку, досвіду випускнику-правоохоронцю не вистачало. Ось і вирішив він його набути в частині морської піхоти Військово-Морських Сил ЗС України, куди потрапив дещо випадково й звідки вже переходити нікуди не збирається.
— Якось подивився в Інтернеті відеоролик, де розповідалося про бойовий вишкіл морських піхотинців. Сподобалося! Сиджу і думаю: це ж те, що мені потрібно. Там несуть службу міцні хлопці, які виконують різноманітні штурмові дії, споріднені зі специфікою діяльності того ж поліцейського «спецназу» КОРД. Вирішив, що саме там я набуду необхідного досвіду для подальшої служби в підрозділі Нацполіції. Але я так захопився службою в морській піхоті, що вже ні про яке переведення в інші силові структури не думаю, — зізнався військовий з позивним «Манул».
Так, він потроху втягнувся, як кажуть, увійшов у курс справ щодо специфіки дій морпіхів. Вивчив і добре усвідомив, як безшумно й приховано просуватися у тилу противника, здійснювати засідку, виставляти дозори та проводити розвідку боєм. І тепер вже успішно вчить цього інших та суворо питає за відпрацювання тих чи інших завдань.
Початок широкомасштабної російської агресії він зустрів там, де і раніше було найгарячіше за все — на Донеччині.
У складі свого підрозділу «Манул» прибув до району ООС на початку січня поточного року. Десь до середини лютого там було відносно спокійно. Так, іноді мали місце обстріли наших позицій, але прямих бойових зіткнень з противником не було. А десь за тиждень до широкомасштабного наступу росіян артилерійські обстріли з їхнього боку почастішали.
— Хлопці у моєму взводі вже були загартовані в боях, реагували на це переважно спокійно й адекватно. Хтось гадав, що це провокаційні дії з боку окупантів, інші висловлювали припущення, що вони все ж таки наважаться піти у великий наступ з метою виходу на адміністративні кордони Донеччини та Луганщини. Але ніхто не вирів, що ворог завдасть ударів по всій території України. Але трапилося останнє й найтрагічніше, — з сумом констатував військовий.
24 лютого рано-вранці взвод «Манула» підняли по тривозі та видали наказ про повернення на раніше займані позиції з метою відведення особового складу й техніки на іншу лінію оборони.
Близько 9-ї ранку морські піхотинці вже були на місці. А невдовзі на відстані 60 метрів від чоловіка вже впав ворожий касетний снаряд, внаслідок чого було пошкоджено кілька одиниць техніки, яку треба було брати на буксир та ремонтувати.
Командування ухвалило рішення про переведення підрозділу «Манула» на запасний рубіж, де вони пробули до середини травня, виконуючи завдання за призначенням та забезпечуючи у визначеній зоні відповідальності охорону й оборону зенітно-ракетних комплексів.
Розриви мін, вибухи ворожих снарядів морпіхи, звісно, чули й неодноразово. Але безпосередньо по їхньому місцю розташування прильотів не було. Вони досить грамотно, із дотриманням всіх необхідних маскувальних заходів здійснили обладнання позицій, і ворог не зміг виявити у цьому районі їхній підрозділ.
А тим часом «штормові берети» постійно рухалися, маневрували та виконували важливі завдання командування з недопущення прориву в їхній бік диверсійно-розвідувальних груп противника.
За словами «Манула», коли стався прорив фронту у Волновасі, впритул до їхніх замаскованих позицій наблизилась якась автівка, в салоні якої перебувало два чоловіки.
— Ми, звісно, зупинили машину. Спочатку з неї вийшла одна людина у цивільному одязі, яка відрекомендувалася представником територіальної оборони. А згодом вийшла й інша особа з білою пов’язкою на правій руці й нозі. Такий факт, звісно, нас насторожив. Адже нам вже добре було відомо, що рашисти використовують пов’язки такого кольору як розпізнавальні знаки між собою. Тому, попри те, що, на перший погляд, їхні паспорти, видані як мешканцям Запорізької області, та посвідчення бійців тероборони нарікань не викликали, ми все одне були вимушені їх затримати та передати співробітникам СБУ. Подальша їхня доля та те, чи були вони диверсантами, мені невідомо, але у будь-якому випадку вважаю, що ми зробили все правильно, із дотриманням необхідних заходів безпеки та виявили пильність, — розповів «Манул».
Нині морські піхотинці охороняють рубежі країни на півдні держави, паралельно відпрацьовуючи коло питань з бойового вишколу особового складу. Розпорядок дня «штормових беретів» досить суворий та насичений: рано-вранці — підйом, згодом — крос завдовжки не менш ніж 3 км, постановка завдань та о 9-й ранку висування на тактичні навчання з відпрацюванням великого спектра завдань.
Але навіть такий графік не вибиває із сил «Манула», який вже не мріє про інше, ніж і надалі служити в лавах морської піхоти, а також бажає якнайшвидше визволити від російських окупантів місто, де народився і виріс, та відсвяткувати нашу спільну й одну на всіх Перемогу над рашистами.
На знімках: морпіх з на псевдо «Манул»
Фото автора
