Це не лише питання символів. Це спосіб формування професійної ідентичності, системи цінностей і розуміння того, на якій історичній основі стоїть сучасна українська армія. 30 січня 2026…
Старший механік Руслан повернувся з рейсу 8 лютого. Трішки відпочив, акліматизувався після чотирьох місяців виснажливої праці на контейнеровозі у водах тропічної Бразилії. Чоловік уже навіть путівку на дивовижний гірськолижний турецький курорт Ерджієс придбав, куди разом із родиною мав вирушати 24 лютого. Але, замість лиж, 1 березня взяв до рук автомат і добровольцем став на захист своєї Батьківщини.
— Чому? Не міг я зробити по-іншому. У нас із дружиною на 24 лютого був придбаний квиток до Києва. А наступного дня мали зі столиці вилетіти до Туреччини. Вирішили активно відпочити — на лижах покататися, свіжим повітрям подихати. Раніше в Буковелі були — сподобалося. А цього разу друзі порекомендували турецький курорт. Але не судилося, путін наші плани зіпсував. Вдома — паніка, плач, дружина з 15-річною донькою розгублені. А я сиджу, не знаю, як їх заспокоїти. Тиняюся по квартирі, як неприкаяний, місця собі не знаходжу. Ні, думаю, годі. Вранці 1 березня пішов до військкомату, а по обіді мені сказали приходити з речами на службу, — розповів про те, як потрапив до війська, вчорашній моряк цивільного морського флоту.
Так увірвалася війна в життя старшого механіка контейнеровоза. А ще 20 лютого, за чотири дні до війни, він — байкер — зустрічався з хлопцями з мотоклубу, де, крім розмов про улюблене хобі, також ішлося і про можливий наступ російських військ на територію України. Були серед байкерів тоді й колишні військові — учасники АТО/ООС. Припускали, що невдовзі може бути гаряче на лінії розмежування в Донецькій та Луганській областях, але ніхто не очікував, що росія розпочне війну так підступно, вторгнувшись, як колись гітлерівці, о 4-й ранку з багатьох напрямків.
Ні, не можна стверджувати, що останні чотири дні лютого він сидів склавши руки. Спочатку зателефонував усім рідним і близьким, перепитавши, чи не потрібна їм якась допомога від нього? А згодом скооперувався з друзями та розпочав займатися волонтерською діяльністю, допомагаючи прикордонникам та тероборонцям. Завдяки цьому, приміром, захисники України у перші дні війни отримали конче потрібний їм генератор потужністю 7 кВт. А з 1 березня життя Руслана набуло нового ритму й сенсу.
Нині він морський піхотинець розвідувального взводу. Якщо коротенько розповісти про його розпорядок дня, то він триває у такому режимі: зранку до обіду — заняття, після обіду до вечора — теж заняття, під час яких розвідники відпрацьовують різноманітні складні питання щодо тактичних дій у полі, лісосмузі, місті.
Чи не важко бігати по полях повністю екіпірованому 45-річному чоловікові?
— 45 — це, звісно, не 18, коли я юнаком пішов служити у 1-шу аеромобільну дивізію, що дислокувалася у Болграді. Але я ж моряк. 22 роки ходжу в рейси, пройшов шлях від моториста до старшого механіка. За своєю фізичною формою уважно стежу. Інакше не можна. Щороку проходжу медичну комісію, а вона, як відомо, в моряків сувора. Тим більше, що ще до строкової служби займався боксом і вільною боротьбою. Тож фізичні навантаження витримую та не відстаю від інших, — каже Руслан.
Ані йому, ані іншим його побратимам зрілого віку командири попусків не дають. Це і неможливо. За словами Руслана, він працює, як усі, одягаючи на себе екіпірування завважки приблизно 25 кг та відпрацьовуючи широкий спектр питань у засідці, під час нальоту або пошуку противника.
45-річний морпіх і досі дбайливо зберігає вдома блакитний берет десантника, отриманий ним під час проходження служби в аеромобільних військах. Чим відрізняється десантник від морського піхотинця в сенсі бойового вишколу та виконання завдань за призначенням?
— Напевно, передусім тим, що десантник асоціюється із землю й небом, а морпіх — це воїн трьох стихій: неба, землі та води. Не слід забувати, що строкову я проходив у середині 90-х років минулого століття. Тоді, на щастя, був мирний час, і ніхто на війну, тим більш на її розв’язання з боку росії, не очікував. Так, іноді ми теж відпрацьовували навчальні питання у повній викладці, але особливо на цьому командири уваги не загострювали. Нині ж щодня викладаємося на повну, постійно рухаючись уперед, намотуючи десятки кілометрів під час навчань і тренувань та працюючи зі всіх видів стрілецької зброї. Артеріальний тиск від навантажень іноді «зашкалює». Але ми добре усвідомлюємо, що від нашого бойового вишколу, фізичної витривалості, вмінь і навичок залежить успіх підрозділу в бою, твоє життя й життя побратимів, — поділився думками розвідник.
Удома на нього чекають дружина Оксана та донька Регіна. На четвертий день після призову до лав війська Руслан наполіг, аби вони поїхали за кордон, мовляв, що так йому буде спокійніше. Але за два тижні рідні повернулися до України. Звісно, вони дуже хвилюються за чоловіка та батька й чекають на нього, щоб знову бути разом та все ж таки поїхати відпочити. Багато хто зі знайомих та колег по роботі з повагою ставиться до вчинку Руслана добровільно піти служити в надважкі для долі країни часи. Але є й ті, хто здивувався рішенням стармеха.
— Я розуміння ні від кого й не потребую. Це мій свідомий вибір. На мою землю прийшов ворог, тож його треба бити й гнати. Тому вчинив як вчинив, мені від цього легше. Інакше все б шкребло всередині. Та й у мене обидва діди — офіцери воювали на полях Другої світової: один — військовий авіатор, другий — артилерист. Батько був офіцером — військовим моряком: служив на флоті у Севастополі, Петропавловську-Камчатському. Він уже покійний. Якби був живий і дізнався, що росія так по-розбійницьки на нас напала, емоційно б вигорів, — замислено говорить морський піхотинець.
Звісно, після війни Руслан збирається повернутися до своєї улюбленої праці та знову на суднах борознити води різних країн і континентів. Він обіймав дуже відповідальну посаду старшого механіка, тож у його підпорядкуванні завжди працювали матроси з різних країн світу, зокрема і з росії. Але навіть після 2014 року і він, і капітани суден накладали своєрідне табу на обговорення політичних питань. І воно зрозуміло. Адже корабель — це єдиний організм, на якому трапляється різне, зокрема й аварійні ситуації. І від стосунків між членами екіпажу, від порозуміння між моряками залежить живучість судна, а отже, життя всього екіпажу. Але відтепер, за словами Руслана, звертаючись перед черговим рейсом до крюїнгової компанії, він намагатиметься працевлаштуватися там, де представників країни-агресора не буде. Як стверджує стармех, не бажає він після того, що накоїли росіяни, більше з ними працювати. У них попереду свій шлях прозріння й каяття після викриття злочинів кремлівського режиму, а на нього чекає важкий шлях стежкою розвідника, перемога, повернення додому та на свою улюблену роботу — на судна торговельного флоту.
На знімках: морпіх-розвідник Руслан
Фото автора
