Йдеться вже не просто про окремі пожежі на нафтопереробних заводах (НПЗ), а про послідовне виведення з ладу виробничих потужностей, порушення…
Молодий, усміхнений та амбітний. А ще надзвичайно принциповий і хоробрий. Таким є військовослужбовець одного з інженерних підрозділів молодший сержант Ігор. Він народився та виріс на Херсонщині, там закінчив школу та здобув освіту фельдшера ветеринарної медицини в одному з коледжів. Щойно хлопець закінчив навчання, вирішив: настав час втілювати мрії в життя. Тож сів на улюблений мотоцикл і вирушив у подорож Україною. Протягом року Ігор знайомився з неймовірно красивими містами, заводив друзів чи не в кожному куточку рідної країни. То був найкращий час його життя…
На війні був і водієм, і санінструктором
У квітні 2015 року хлопцю прийшла повістка. Служба прийшлася Ігорю до вподоби й уже через рік він без роздумів підписав контракт. До 2020 року виконував завдання у складі одного з інженерних підрозділів.
— За час служби я мав дві ротації. Під час першої був на посаді водія мостового автомобіля ТММ2М, а під час другої — санітарного інструктора взводу розмінування. То був гарний досвід і можливість випробувати себе в критичних ситуаціях, — пригадує молодший сержант.
Після закінчення контракту у 2020-му Ігор повернувся до цивільного життя. Невгамовний характер хлопця не дозволяв йому довго засиджуватися на одному місці, тож він встиг попрацювати в різних сферах і навіть закордоном. Жив на повну й будував грандіозні плани на майбутнє, але 24 лютого їх довелося відкласти на потім…
Справжніх воїнів виховує війна й сержанти
— Коли вранці 24 лютого мій телефон почали обривати друзі, спочатку подумав, що вони надумали мене розіграти. Але потім увімкнув телевізор і побачив звернення Президента України. Зрозумів: вони не жартують. Стан шоку поволі перейшов в усвідомлення того, що я не зможу залишатися осторонь, коли на мою державу посягає ворог. Зібрався, обдзвонив знайомих у військах, об’їздив різні підрозділи, залишав свій номер телефона й чекав дзвінка. Наступного дня терпіння закінчилося. Всередині кипіло: «Як так? Хлопці там бій прийматимуть, а я тут на дзвінок чекаю!». Не звик бути безкорисним, тож схопив сумку з найнеобхіднішим і прийшов до своєї частини, — розповідає військовий.
А далі були кілометри фронтових доріг і калейдоскоп бойових буднів. А ще робота в підрозділі з поповненням, адже Ігор як сержант постійно займається з новачками, щоб ті швидше адаптувалися, опанували військову справу та зарядилися необхідним настроєм. Словом, займається вихованням справжніх воїнів.
Молодший сержант вивіз із-під обстрілів 16 людей
За весь цей час молодший сержант встиг пережити чимало, але найважчим випадком стало виконання завдань на одному зі східних напрямків.
— Тоді наш підрозділ після успішного виконання поставлених керівництвом завдань готувався відбувати в ППД. Аж раптом почався обстріл. Ми ледь встигли переправити деяку техніку, й частина з нас зайняла більш-менш безпечну позицію. Ворог гамселив так щільно, що й голови підійняти не могли. Коли він трохи стишив свій запал, командир частини сказав, що треба шукати решту людей, які не були з нами. Ми вирушили прочісувати берег, лісосмугу та окопи, очікуючи, що хтось подасть знак. Відчував, як з кожним кроком мене залишали сили. Ледь шкандибаючи, вийшов на галявину й раптом бачу, як хтось тягне на собі пораненого. Силует знайомий. Придивився — командир. Сил одразу додалося, — пригадує молодший сержант.
Тоді Ігор разом із побратимами допоміг тим, кого познаходили, дістатися в безпечніше місце. Було багато поранених, і їх треба було евакуювати, але через щільний обстріл медики не могли під’їхати. Так тривало десь близько години.
— Чекати більше не можна було. Командир повернувся до мене й запитав: «Ну що, вивеземо людей?». Я ні хвилини не вагався — одразу погодився й завів машину. То було звичайне цивільне авто й усіх одразу забрати не вдалося, тож довелося робити декілька ходок під вогнем противника. Але, як то кажуть, ризикуємо меншим задля більшого, — говорить військовий.
Тоді Ігор вивіз із-під обстрілів 16 людей, серед яких були не лише побратими з його підрозділу, а й тероборонці, які виконували завдання неподалік.
За особисту мужність і самовіддані дії молодший сержант був нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня. Але сам військовий вважає, що найвищою нагородою стало те, що вони не втратили жодного побратима — вдалося врятувати всіх.
Немає нічого страшнішого, ніж усвідомлювати, що твої рідні в окупації
Тепер Ігор мріє якнайшвидше звільнити від окупантів свою рідну Херсонщину.
— Моя сестра змогла виїхати з родиною, старший брат також. До слова, щойно він влаштував своїх, одразу призвався в ЗСУ. Людям, які залишились в окупації не вистачає елементарних речей, їх обмежують там навіть у наявності та якості продуктів, в можливості заробити на існування, — розповідає Ігор. — Тих, хто мав ФОПи і пробував виживати під час окупації, змусили перереєструвати на росію й платити податки, які значно перевищили суму доходу, в чужу держскарбницю — інакше ФОП просто згорить чи в нього влучить снаряд і так далі. У мене знайомий спробував протриматися, але в результаті сам спалив свій магазин, щоб ворогу така «радість» не дісталася.
За словами військового, він та його побратими щохвилини думають про тих, хто нині мусить пережити пекло окупації. І саме бажання врятувати цих людей, повернути свої території — це один із найважливіших мотиваторів, який надає їм сміливості стояти кожен день за віру й правду.
— Сестра розповіла мені свою історію виходу з окупованої території. Тоді їй разом з іншими довелося проїжджали більше як 10 блокпостів рашистів. Час тягнувся дуже повільно, жодного разу не вийшло сонце з-за хмар, лише неприємні перекошені злістю обличчя й брудна лайка тих, хто називав себе «асвабадітєлями». А потім перший український блокпост. Наші хлопці. Усміхаються, статні та мужні — справжні воїни світла. Сестра каже, що в той момент їй здалося, що вперше за весь час визирнуло сонце й засяло, як ніколи до цього, навіть повітря видалося іншим. Півтори години вона втирала невпинні сльози, сльози радості від того, що вона серед своїх, що вона українка. То був момент істинного щастя, — розповідає військовий.
Валькірія як оберіг і символ майбутньої перемоги
Він упевнений, що настане той день, коли сонце зійде над мирною Україною, де не залишиться жодного окупанта, де знову пануватиме правда, віра й Бог. Іншим тут не місце.
— У мене є оберіг — тату Валькірії на плечі. Якщо вірити міфології, це прекрасна діва, яка охороняє душі воїнів, надає їм сил і впевненості. Лише сміливці й герої гідні її уваги, лише незаплямовану боягузтвом душу торкається її рука, а найвідважніших діва проводить в останню путь. Сподіваюся, на полі бою вона мене не залишить і вкаже нам із побратимами шлях до перемоги, — говорить Ігор.
Фото автора
