Про це стало відомо з вироку Сумського районного суду Сумської області. На початку 2024 року місцевий мешканець Сум, який працював механіком у приватній…
Пересічний українець буквально позавчора мав ще один стрес, крім того, що маємо широкомасштабне російське вторгнення. Власне, увага усієї спільноти була прикута до соцмереж, де в прямому етері транслювалося прибуття на острів Тайвань спікерки Палати представників США Ненсі Пелосі. ЗМІ натякали, що через цей візит може спалахнути Третя Світова війна. А Китай почав «раптові» військові навчання в протоці, яка відділяє його від буремного острова. Але, літак політикині сів, Китай «присів», світ із полегшенням ненадовго видихнув.
АрміяInform натомість пропонує розібратися, чому ж гризуться «азійські тигри», а американські «тандерболти» не реагували на китайські попередження. А також чому тайванці вийшли зустрічати високу гостю, вбрані в національні кольори України, та як економіка Тайваню впливає на ситуацію на українському фронті?
Китайське «Дике поле»
Отже, для початку трохи історії. Бо без неї, як говорять, не зрозумієш сучасності та не осягнеш майбутнього. Почнемо з того, що від початку острів Тайвань заселяли племена, що належать до австронезійської групи. Це не монголоїди. А от перші жовтошкірі люди з’явилися там десь у 12-13 столітті. Це були китайці-втікачі від свавілля Піднебесної імперії. Фактично, наявний нині конгломерат населення утворили купці, ремісники та селяни, яким поперек горлянки ставала імперська бюрократія, податки і контроль над торгівлею. І оцей аналог українського «Дикого поля» вже в 17 столітті стає важливим торговельним форпостом для європейців із країнами Азії. А це, на хвилиночку, років на 100 раніше материкового Китаю.
На Тайвані швартувалися кораблі голландських мореплавців і острів капіталістично розвивався. Втім, це «муляло» континентальному Китаю. І наприкінці 18 століття Тайвань стає частиною Імперії Цин. Місцева спільнота від цього звісно була не в захваті, адже імперська бюрократія і корупція значно звузила перспективи розвитку. І спираючись на сформовані власні традиції та культуру тайванці пручалися китайській інвазії. І робили це досить успішно, оскільки спроби метрополії налагодити таке-сяке централізоване управління зустрічали опір і несприйняття.
Зрештою, під час війни Японії і Китаю наприкінці 19 століття, яку Піднебесна доблесно профукала, острів опинився під владою Країни сонця, що сходить. Колоніальний «японський» період надав тайванцям можливість усвідомити себе як окрему спільноту. Японці відкрили на острові школи, банки, музеї, лікарні, тобто, створили інфраструктуру, яка зробила Тайвань до певної міри самодостатнім, відірвавши його від Китаю, але й не долучивши до Японії. Тайванські службовці, залучені в управлінський апарат, змушені були циркулювати винятково в межах Тайваню: не можна було уявити, що тайванець служить в японській адміністрації в Кореї або в самій Японії. Студентам з острова дуже рідко вдавалося продовжити навчання в метрополії. Японське правління розвело історичні долі острова і материкового Китаю. Тайвань не зачепила хвиля подій, що витворили новий Китай, — рух 4 Травня, Синьхайська революція, повалення маньчжурської династії, громадянські війни. Коли на континенті вирували війни і повстання, тайванці жили у відносному спокої та в достатках. Це сформувало у них стримано позитивний імідж Японії і всього японського починаючи з кінця ХІХ століття.
Японсько-китайська війна 1937 — 1945 років, що спричинила величезні страждання китайському народові, майже не зачепила Тайвань. Саме тому китайська влада, що повернулася на острів 1945 року, ставилась до тайванців підозріло, вбачаючи в них, у кращому випадку, пасивних спостерігачів страждань батьківщини, а то й колаборантів (у японській армії служило 200 тисяч тайванців). Що суттєвіше, японське правління вплинуло на менталітет тайванців, що ускладнювало порозуміння з прибулими з материка. Самі тайванці вважають, що японці привчили їх до верховенства права, практичного погляду на життя та до пунктуальності.
«Дзеркальні» Китаї
Але це, так би мовити, прелюдія. Найцікавіший відтинок історії починається після завершення Другої світової війни. Коли на мапі світу виникло… два Китаї. КНР (той, що материковий), комуністичний із лідером-комуністом Мао Цзедуном на чолі. І Китайська республіка (таку назву насправді має Тайвань) на чолі із Чан Кайші з націоналістичної партії Гоміньдан. Тайбей (столиця Тайваню) і Пекін довгий час вважали кожен сам себе справжнім Китаєм. А усі подальші «точки напруги» між континентом і островом це, фактично, мініатюра глобальної війни між капіталістичним Заходом та комуністичною моделлю соціального устрою. У 1945 році Тайвань отримав місце в ООН, зокрема і в Раді Безпеки. Водночас уряд у Пекіні не мав повноцінного міжнародного визнання.
Але ситуація кардинально змінилася 1971 року — ООН визнала уряд Пекіна, а оскільки двох Китаїв одночасно не могло існувати, Тайвань втратив місце у всесвітній організації. Заходу це було вигідно: Москва і Пекін посварилися, і прірва між СРСР і КНР поглибилася. Вже у 1979 році президент США Джиммі Картер припинив дипломатично визнавати Тайвань, щоб зосередитися на поглибленні зв’язків із КНР.
Наприкінці 70-х років Мао Цзедун та Чан Кайші майже одночасно померли, і це змінило політичний клімат у двох країнах. На материковому Китаї розпочалися економічні реформи Ден Сяопіна, а на Тайвані владу здобув гнучкий і технократичний син Чан Кайші Цзян Цзінго. Пекін і Тайбей пішли шляхом процвітання і відчутного зниження напруги.
Починаючи з 2000-х ситуація постійно змінюється — коли влада на Тайвані була в руках Демократичної партії, відносини з Пекіном погіршувалися. Коли її змінювала партія Гоміндан — покращувалися. З 1990-х кількість людей на Тайвані, які вважають себе саме тайванцями, а не китайцями, росте. У 1992 році тільки 17% населення острова вважали себе тайванцями, а вже у 2020-му такими себе бачили 64%. Побільшало й тих, хто бажає Тайваню виключно незалежності — й відкидають ідею возз’єднання з КНР.
«Останнє китайське попередження»
Усі ж чули цей розхожий вислів про «останнє китайське», правда? Так- от, він якраз виник на основі того, що американці, попри офіційне невизнання відносин з Тайбеєм, дуже ретельно тримають руку на пульсі Тайванського питання. Адже на острові панує демократичний устрій, на відміну від комуністичного континентального. Тому для американців, як п’ємонта світової демократії, надавати підтримку колегам по політичному устрою — справа престижу і честі.
Ну а щодо «китайських попереджень», пояснюємо. В середині минулого століття партія китайських націоналістів Гоміндан завжди плідно товаришувала з США, які надавали їй чималу фінансову і військову допомогу.
КНР від острова Тайвань відокремлює Тайванська протока, яка і стала зоною конфлікту, що постійно тліє. У протоці розташовано чимало островів, і кожна з протиборчих сторін хотіла їх дістати. США надавали Гоміндану величезну допомогу. Навіть пропонували використовувати ядерну зброю. Навіщо? Штатам було вигідно визнати Китайську Республіку (мало ким у ті роки визнану) і допомагати їй, щоб закріпитися в Азійському регіоні.
Тому літаки США почали проводити контрольні польоти над водами Тайванської протоки, навмисно залітаючи в повітряний простір КНР.
Китай у відповідь на це виносив порушникам попередження, що в разі нового проникнення в повітряний простір країни буде вживати відповідних заходів. Але нічого не мінялося — літаки США продовжували літати поблизу КНР, яка ніяк на це не реагувала.
Так тривало аж до початку шістдесятих років, і до того часу авіація США провела вже понад 900 безкарних вильотів. Рівно стільки вона отримала «останніх китайських попереджень». Відтоді й почав свій хід по світу фразеологізм «останнє китайське попередження», що означає нездатність того, хто погрожує виконати свої обіцянки.
Утім зараз материковий Китай, споглядаючи на потуги кремлівського мегаломаньяка в Україні, вирішив збільшити тиск на буремний острів. Але тайванці, маючи в рази меншу армію та флот, поступатися не збираються. Власне, візит третьої за значущістю політичної фігури в США, якою є Ненсі Пелосі, трішки пригасив експансіоністські апетити Пекіна. Чи надовго — питання риторичне.
Тайванський слід українських перемог
Ну і, власне, підходимо до найцікавішої частини нашої розповіді. А саме — чому Тайвань надзвичайно важливий для українського фронту. Річ у тім, що за останні декілька десятиліть Тайвань став одним із «чотирьох азійських тигрів» — неофіційна назва економік Південної Кореї, Сінгапуру, Гонконгу тощо, які демонстрували дуже високі темпи економічного розвитку від початку 1960-х до фінансової кризи 1990 років. Острів опинився і серед світових лідерів із виробництва спортивних яхт, взуття, одягу та інвентарю. Економіка Тайваню за ВВП випереджає Польщу і посідає 21-ше місце. Але всесвітнє визнання в економіці Тайвань здобув завдяки мікроелектроніці. Нині це світовий лідер із виробництва напівпровідників (мікропроцесорів). Це, зокрема, компанія TSMC, яка займається вивченням та виробництвом напівпровідникових виробів і має понад 50 % світового ринку споживання. Слідом за нею із 18 відсотками ринку іде південнокорейська Самсунг. Важливими гравцями також є американські техногіганти Intel, Micron, Global Foundries і тайванська UMC.
Коли у 2020 році світ зіткнувся з пандемією та вимушеною диджиталізацією всіх сфер життя, попит на електроніку значно зріс. Через це виробникам знадобилася велика кількість чипів. Якийсь час азійські та американські компанії знаходили потужності для задоволення попиту, однак на початку 2021 року світ зіткнувся з нестачею мікрокомпонентів. І цей дефіцит відчули не лише виробники умовно цивільного сектора електронної продукції, але й військові «гравці» ринку електроніки.
Тож, те, що робиться на фабриках Тайваню, згодом стало важливими елементами розумної начинки сучасного озброєння. Взяти, до прикладу, той же самий HIMARS, що довів корисність на українському фронті. Так, розробка і загальна архітектура його ракет — плід генію західних інженерів. Але складники до «мозку» високоточної зброї — плід торговельних зв’язків з Тайванем. І якщо буремний острів попаде в орбіту китайських інтересів, чи варто пояснювати, який тремор очікує на глобальний ринок виробників електроніки?
Україна і тайванська «стратегія дикобраза»
Про намагання рф «дружити» з Китаєм — не новина. Офіційний Пекін у цій царині демонструє досить розлогий спектр політичних «емоцій». Десь заперечує офіційному курсу кремля, десь — навіть виголошує стурбованість. На певні процеси закриває очі. Але загалом, як кажуть політологи, обидва конгломерати демонструють досить схожі принципи існування та комунікації.
Тайвань від початку широкомасштабного російського вторгнення в Україну не соромиться демонструвати підтримку та всенародну емпатію щодо нашої боротьби. Взяти хоча б момент зустрічі американської політикині в аеропорту Тайбея. Багато місцевих були одягнені у кольорах українського прапора. Уряд Тайваню не раз робив заяви про те, що острів уважно споглядає за процесами в російсько-українській війні. Війна в Україні у Тайбеї розглядається як демонстрація того, як рішучий опір і здатність згуртувати глобальний альянс прихильників можуть завадити планам набагато більшого та важко озброєного суперника.
Ба більше, український тотальний опір і швидкість, з якою звичайні громадяни перетворювалися на вояків, використовуючи сучасні протитанкові ракетні комплекси «Javelin» і засоби ППО «Stinger», зміцнили віру в те, що Тайвань називає своєю «стратегією дикобраза». Військові стратеги Тайваню не носять рожевих окулярів і прекрасно розуміють диспропорцію у військовій могутності острова і материкового Китаю. І, війна нового покоління підтверджує, що велика військова машина, наштовхуючись на відчайдушний спротив добре озброєних, але менш численних воїнів, починає буксувати. І головне завдання: не знищити ворога повністю, а не дати йому виконати свою місію. Тайванці з урахуванням українського досвіду напрацьовують власну стратегію оборони, спираючись на особливості місцевої топографії, та інші унікальні «оборонні активи», що є в розпорядженні острова. Крім того, зважаючи на єдність світової демократії в українському питанні, мешканці та уряд Тайваню очікують того самого й у разі виникнення військових дій на їхньому напрямку.
Ілюстрація з мережі Інтернет
