У війську вже є багато цифрових систем. Але їхня ефективність залежить не лише від розробників. Навіть найкращий інструмент не працює сам по собі — його треба…
У 2014-му Леонід святкував своє 22-річчя в дорозі, в автобусі, який віз його та інших мобілізованих до Рівненського навчального центру, де вони мали пройти необхідну підготовку. Свої 30 він також зустрів не вдома, а з бойовими побратимами.
Цей чоловік про війну знає не з розповідей. Леонід з червня 2014 року у складі 51-ї окремої механізованої бригади виконував завдання у Донецькій та Луганських областях. Нині він командир відділення мінометного взводу одного з підрозділів морської піхоти, молодший сержант.
— Перша ротація, як і всі інші, була важкою. Наша бригада постійно воювала. Найзапекліші бої були за Іловайськ. Багато втрат і важких спогадів…
Після того, як бригаду розформували, його перевели до 53-ї окремої механізованої бригади. У складі одного з її підрозділів чоловік захищав позиції Станиці Луганської й інші східні рубікони. І так до 2015 року. Потім демобілізація і короткий відпочинок вдома. На рідній Вінниччині воїн побув лише місяць і знову повернувся, аби давати відсіч ворогу. Але вже у складі 80-ї окремої десантно-штурмової бригади.
— Можна сказати, що роки моєї молодості пройшли на війні. Там формувався характер і світогляд, а ще саме в боях загартовувалася справжня дружба. Тому коли у 2016 році я знову повернувся у цивільне життя, то вирішив вступати до військового вишу, але, на жаль, не встиг вчасно подати документи. Подумав, що то, певно, доля — треба відпочити від боїв і спробувати знайти себе в іншій справі. Але зробити важче, ніж сказати, — розповідає Леонід.
Рік за роком він втілював всі свої плани в життя: займався спортом, зокрема кіокушинкай карате, вступив до Вінницького державного педагогічного університету на кафедру фізичного виховання, паралельно працював у муніципальній варті й тренував дітей. А ще знайшов свою половинку, одружився й став татом…
Але 24 лютого 2022 року він зрозумів, що його відпочинок був недовгим.
— За кілька днів був у військкоматі. До слова, не сам. Зі мною були друзі-односельчани, ми разом зростали, вчилися, а згодом і стали на захист Батьківщини, щоправда, в різний час і в різних підрозділах. Цього разу ми поруч. І всі в лавах одного підрозділу морської піхоти. Нині проходимо бойове злагодження, тренуємося, і оскільки в нас є досвід, то допомагаємо тим, хто вперше взяв до рук зброю, — розповідає морпіх.
За словами Леоніда, втоми нема, бо є мотивація і в кожного вона своя. Ось у нього — це його жінки: мама, сестри, дружина й донечка. Як тут можна думати про втому?
— Мені часто доводиться чути: «Я не служив, тому не можу воювати. Це не моя справа». Ви серйозно думаєте, що ми всі тут з автоматами в руках народилися? Аж ніяк. Просто не варто чекати, що хтось воюватиме за вас. Що ж до нас, то хоч як би важко було — ніхто не відступить. Раніше причиною був би юнацький максималізм, а сьогодні — я батько і єдине, про що можу думати, це майбутнє наших дітей. Найперші цікаві моменти життя своєї доньки я пропускаю, бо хочу, щоб у неї, як і в інших, було мирне майбутнє, — підсумовує молодший сержант Леонід.
