Це не лише питання символів. Це спосіб формування професійної ідентичності, системи цінностей і розуміння того, на якій історичній основі стоїть…
Окупація Київщини російськими озброєними мародерами, ґвалтівниками та садистами відбувалася під «духовним» керівництвом придворного кремлівського «патріарха» гундяєва. Майже місяць смертельної близькості до «руского міру» знадобилось громаді Свято-Михайлівської парафії села Михайлівка-Рубежівка (поблизу Києва), звільненого ЗСУ 2 квітня, щоб ухвалити історичне рішення про «духовну деокупацію». Що змусило вірних УПЦ московського патріархату перейти до помісної Православної Церкви України, з’ясовував кореспондент Арміяinform.
«Неканонічний адвокат»
Уперше за шістнадцять років свого церковного служіння громаді села Михайлівка-Рубежівка настоятель храму на честь архистратига Божого Михаїла Бучанського благочиння протоієрей Петро (Чопик) виступав у такій ролі — адвоката УПЦ (московського патріархату). Під час загальних зборів, які відбувалися у неділю 17 липня, йому доводилось виправдовуватись перед односельцями за ієрархів російської церкви в Україні (після перереєстрації офіційна назва: Українська Православна Церква — УПЦ. — Авт.).
Лише після невдалої спроби їхніх кремлівських кураторів підкорити за три дні Україну, духовенство УПЦ під час проведення наприкінці травня Собору відхрестилось від свого «хрещеного батька» гундяєва. У своїй Постанові Собор засудив війну на її дев’ятому (!) році та проголосив про начебто повну самостійність УПЦ.
Відповідати під час воєнного стану за чисельні випадки колабораціонізму на окупованих територіях з боку священників московського патріархату та попередню пропаганду ними «руского міру» з амвону, отець Петро явно не бажав.
З папірця він зачитав своїм односельцям повідомлення про те, що вірні московського патріархату теж захищають рідну українську землю. Також нагадав мешканцям Михайлівки-Рубежівки про гуманітарну допомогу, яку привіз й роздав їм після свого повернення у звільнене Збройними Силами України село. Разом зі своїми однодумцями та прихильниками громадянин Петро Чопик офіційно і публічно відмовився брати участь у загальних відкритих зборах, на яких вирішувалась подальша доля Свято-Михайлівської парафії.
Духовні випробовування під загрозою жорстоких катувань
Громада деокупованої Михайлівки-Рубежівки, щоб зважено ухвалити рішення про подальший напрям свого духовного шляху, також запросила на збори священників Православної Церкви України. Серед них був і настоятель Храму Преображення Господнього (смт Ворзель) митрофорний протоієрей Микола Волосянський. З перших днів, як був побудований храм, отець Микола відслужив своїм парафіянам вже тридцять років. Його син Юрій з благословення батька-священника вступив до лав Сил ТрО ЗСУ, взяв до рук зброю, щоб захищати рідну Батьківщину. Вся родина залишилась разом з отцем Миколою в окупації. Кожного дня у церковному облаченні, ризикуючи життям, протоієрей ПЦУ ходив до храму звершувати молитви, відвідував парафіян, допомагав духовним словом і милосердними справами.
Про це я узнав, коли на початку квітня приїхав знімати репортаж у звільнений Бучанський район. На вулицях міст та сіл я застав масштабні руйнування, залишки знищеної у жорстоких боях військової техніки, розстріляні цивільні авто, трупи на вулицях та в місцях масових поховань. Це були сліди так званої рашистської «денаціоналізації». Я з болем в серці після всього цього побаченого жахіття вирушив до Ворзеля, до української церкви. Поїхав до тих, кого, на думку кремлівського карлика та його біснуватого «патріарха», повинно було «перевиховати» насамперед… кулею, снарядом або ракетою.
За даними Міністерства культури та інформаційної політики України кількість воєнних злочинів росіян проти культурної спадщини становить близько 400 епізодів. Від злочинних дій рашистських варварів постраждали в Київській області 70 об’єктів, з них найбільше в Бучанському районі — 44.
Біля дивом неушкодженого Свято-Преображенського храму у Ворзелі я побачив дружину священника Любов, яка координувала роботу волонтерів. Відразу після деокупації вона разом із чоловіком, з активними прихожанами, небайдужими односельцями, при підтримці українських військових організувала у приміщенні трапезної гуманітарний пункт. У ньому ворзелянам видавали продукти харчування, ліки та речі першої потреби. Від отця Миколая змучені війною парафіяни отримували моральну підтримку та духовні настанови. Побачивши мене та взнавши, що моїй родині також вдалося пережити окупацію в Бучі, Любов надзвичайно зраділа.
— А я весь час боялась лише одного, хоча, напевно, так негарно з християнської точки зору думати про людей, — не змогла стримати емоційних спогадів схвильована жінка. — Я весь час боялась, що хтось розповість окупантам про нашого Юру, про зв’язок нашої сім’ї з військовими. Тоді вся родина, всі наші жінки, дівчатка, внучки пройшли би через таке випробування… Слава Богу, що він зберіг нас усіх і ніхто не зрадив, не став «іудою»!
Слово пастиря, а не наймита
Отець Микола, звертаючись до учасників зборів у Михайлівці-Рубежівці, яких зареєструвалось близько трьохсот, підкреслив, — те, що вони почують від нього без папірця, є не його словами, а самого Господа Ісуса Христа.
— Я Пастир Добрий! Пастир добрий кладе життя власне за вівці. А наймит, і той, хто не вівчар, кому вівці не свої, коли бачить, що вовк наближається, то кидає вівці й тікає, а вовк їх хапає й полошить. А наймит утікає тому, що він наймит, і не дбає про вівці. Я Пастир Добрий, і знаю Своїх, і Свої Мене знають. Як Отець Мене знає, так і Я Отця знаю, і власне життя Я за вівці кладу, — процитував священник ПЦУ Євангеліє від Іоанна, 10:11-15. — Я нікуди не тікав. Я багато бачив і пережив. Мені, навіть, одного разу довелося ховати людину, якій собаки відгризли голову. А де в цей час був ваш пастир?..
Одноголосно обраний Голова парафіяльної ради Микола Дворник повідомив мені в інтерв’ю, що священник УПЦ (релігійна організація московського патріархату, яка замаскувалась під новою назвою. — Авт.), настоятель храму на честь архистратига Божого Михаїла Бучанського благочиння протоієрей Петро (Чопик) під час окупації залишив свою парафію більше ніж на місяць, до самого її звільнення Збройними Силами України.
Громада Свято-Михайлівської парафії села Михайлівка-Рубежівка, вислухавши виступи односельців, ухвалила одностайне виважене рішення про перехід з УПЦ (московського патріархату) до Православної Церкви України.
— Зараз їхній патріарх кирил благословляє російських військових вбивати українців, вбивати нас із вами. Їхні солдати знущаються, ґвалтують, вбивають жінок і дітей. Ми ніколи це не пробачимо! — наголосив у зверненні до земляків міський голова Ірпеня Олександр Маркушин. — У нашій вільній Україні не може бути ніяких московських попів. Саме громади повинні це вирішувати. Бо якщо ми це не вирішуємо, то я не розумію, за що ми воюємо.
Як повідомили у пресслужбі Київської Митрополії ПЦУ, з моменту отримання Томосу до помісної Православної Церкви України приєдналося 1200 громад.
Фото автора
