Історії полонених детально фіксували самі російські історики. «У нас немає військовополонених, є зрадники!» — так колись нібито заявив кривавий Йосип Сталін. Жорстокість радянського…
Дід Свирид Опанасович − відомий в українському сегменті соціальної мережі Facebook блогер, у дописах якого глибока аналітика гармонійно поєднується з дотепними жартами. З гонором і гумором пише він насамперед про міжнародну ситуацію довкола України, впевнено стверджуючи суб’єктність і навіть провідну роль нашої держави в багатьох світових подіях і процесах.
Також Дід Свирид — знаний історик, який заповзявся створити власний гранд-наратив історії України. На сьогодні він видав уже три томи «Історії України від Діда Свирида», виклад у яких охоплює часи від появи первісних людей на території України й до Берестейської унії 1596 року.
Також Дід Свирид − великий друг української армії, який допомагав ЗСУ з 2014 року, активно робить це нині й закликає до цього інших. А після широкомасштабного нападу рф він особисто став до лав захисників України і воював на Сході нашої країни.
Довідково: Дід Свирид Опанасович − псевдонім фахового українського історика і дипломата, який не розкриває своєї особи, бо не вражений гріхом марнославства. Користь українському народу від справи, яку він робить, для нього значно важливіша за особисту славу чи збагачення.
− Як і чому виникла ідея писати на Facebook короткий аналіз поточних подій «з точки зору сільської аналітики»?
− Трапилося це вранці 21 червня 2014 року. Напередодні я приїхав зі сходу, куди возив різну волонтерку. Прокинувшись, за звичкою потягнувся за мобільним телефоном, щоб почитати останні новини. І побачив у Facebook чергову хвилю «всепропальщини», причому самозвані експерти з міжнародних питань писали явні дурниці про «Захід Україну продав Москві» і таке інше. Сотні читачів те все перепощували, що викликало в мене роздратування і безсилу лють.
Що ж робити? І тут я пригадав, що ще у дні Майдану мені траплялися дотепні пости блогера, який публікувався під ім’ям «Мурзік Васильович». То був дуже вдалий образ, який дозволяв автору писати пости у своєрідному стилі всезнаючого суперкота. Згадав я того Мурзіка Васильовича, готуючи собі вранішню каву. І тут-таки, стоячи на кухні, завів акаунт під ім’ям Свирида Опанасовича й одразу написав перший пост, у якому висміював всепропальщиків та одночасно роз’яснював, як слід правильно розуміти ті чи інші заяви та дії західних політиків.
Пригадую, що коли сідав у ліфт, під постом було вже понад 100 лайків, а як приїхав на роботу, то їх було з пів тисячі й майже триста охочих додатися у друзі. Так розпочав життя фейсбучний Свирид Опанасович, хоча того дня — 21 червня 2014 року — я й гадки не мав, що моя напівхуліганська витівка так надовго затягнеться, ще й доведеться «Історію України від Діда Свирида» писати.
— Чому зосередилися саме на міжнародному вимірі? Здавалося б, для сільського діда згідно зі стереотипними уявленнями (хуторянство, моя хата скраю) — має бути цікавим лише ближній світ.
— Тому що мій попередній життєвий та професійний досвід дозволяв фахово аналізувати саме міжнародні події. А образ сільського Діда Свирида, який вільно орієнтується у хитросплетіннях міжнародної політики, виявився цілком життєздатним можливо тому, що українське суспільство за останні сто років сильно змінилося. Бо якщо дід Свирид із знаменитого оповідання Остапа Вишні «Зенітка» дійсно сільський мешканець, який далі околиць свого села ніде не бував, то Свирид Опанасович Леся Подерв’янського уже має уявлення про шляхи міграції драконів аж до Африки. А от фейсбучний Дід Свирид початку XXI століття взагалі не тримається свого села, він багато подорожував, бачив світ. І це вже небайдужий громадянин, який бере посильну участь у захисті України спочатку як волонтер, а далі й узявши до рук зброю. Така собі еволюція «дідів Свиридів»…
— Крім оглядів міжнародних подій, Дід Свирид вирішив написати ще й історію України і так само з точки зору сільської аналітики. Як виникла така ідея?
— То було не моє рішення. Так вирішили читачі мого блогу. Справа в тому, що пишучи про актуальні події, я часто наводив промовисті приклади з історії. Читачам скоро набридло читати історію уривками і вони в коментарях почали вимагати написання цілісної «Історії України». Ну а раз читачі вимагають, мені не залишалося нічого іншого, як підкоритися, хоча сам я спочатку поставився до цієї ідеї легковажно. Скажімо, написавши перший том, який охоплював період від найдавніших часів до 1036 року, розмірковував, який наклад замовляти — 500 книг чи 700. І був ошелешений, дізнавшись, що за перший місяць книгу замовили понад 10 тис. читачів.
— Як обирали формат подачі, стилістику? У чому фішка саме дідової історії?
— Формат і стилістика диктуються образом Діда Свирида. Тобто оповідає простий сільський дід, отже, є можливість складні історичні процеси пояснювати простими словами. Кожен параграф завершується коментарями реальних історичних персонажів, які обговорюють написане Дідом — це данина Facebook. Але це зовнішні «фішки». Справжня ж «фішка» дідових книг полягає в тому, що читачі мають отримати цілісне панорамне уявлення про весь плин української історії. І обов’язково в контексті історії суміжних країн, без чого уявлення про історію України позбавляється масштабу та рельєфності.
Крім того, намагаюся донести до читачів деякі власні спостереження і переконання, які сформувалися не вчора, адже вивченню історії я присвятив понад тридцять років свого життя. Так, скажімо, мене неабияк дратує згадка про росію як про імперію. Слово «імперія» в контексті росії у нас вживають автоматично, не задумуючись, як щось самозрозуміле. А тим часом це велика історична помилка. росія ніколи, від часу свого виникнення й до сьогодні, імперією не була, не є, і вже точно не буде.
Називаючи росію імперією, ми, самі того не бажаючи, даємо нашим ворогам підстави самовпевнено всміхатися. Адже вони цілком щиро вірять, що їхні предки ходили по Україні та по інших загарбаних москвою територіях у пробкових шоломах, несучи диким тубільцям освіту й культуру. Ну чисто тобі британські колонізатори в Азії та Африці. Хоча насправді все було навпаки, і навіть у радянські часи уродженець російської провінції, потрапляючи до будь-якої національної республіки — від Узбекистану й Грузії до України й Литви, неприємно дивувався, які гарні й охайні там міста та села і що місцевий люд живе краще, ніж в рсфср. Надивувавшись, такий росіянин неодмінно ловив себе на думці: «То вони за наш рахунок жирують».
До чого це я? А до того, що московське князівство, яке вилупилося в інкубаторі Золотої Орди, не бачило і не могло бачити жодної іншої моделі державного устрою, крім ординської. Природа ординської моделі полягала в утриманні культурно й економічно більш розвинених територій під владою держави, яка перебуває на значно нижчій сходинці розвитку. Натомість природа імперій прямо протилежна — високорозвинена метрополія захоплює та експлуатує менш розвинені колонії. Отже, згідно з типологією держави, ухваленою українською сільською етатологією, Дід Свирид не вважає росію імперією, бо росія завжди була і досі залишається класичною державою ординського типу.
Без розуміння цієї важливої обставини нам важко буде здобути остаточну перемогу над рф. Бо якщо боротися з росією як з імперією, ми наробимо купу прикрих помилок. Дарма ми намагаємося розгледіти у рф якусь «ліберально-демократичну громадськість» або «еліти», котрі буцімто можуть впливати на її політичний курс. Насправді ніяких «еліт» чи «громадськості» в державі ординського типу, на відміну від імперії, бути просто не може. Там є лише правитель (хан, цар, президент) та його холопи. Про це слід повсякчас пам’ятати, коли нам у черговий раз закортить назвати росію імперією.
Водночас, пишучи свої книги, я не відмовляю собі в задоволенні додати, коли це доречно, здорового українського гумору. Бо українську історію чомусь усі автори викладають у тужливо-журливій стилістиці, що неправильно. От наприклад, кабінетні історики детально описують, як українські селяни страждали від дій влади, або як вони проти тої влади повставали. А от як наші предки століттями свою владу дурили, про це ви ніде не прочитаєте. Окрім як у «Історії України від Діда Свирида».
— Чи важко дається діду писати історію?
— Писати не важко, адже основний масив української історії достатньо добре вивчений, і моя задача лише викласти його у легкій та доступній формі. Проблема в іншому. Пишу я ту історію в буремні роки, коли постійно трапляються якісь події, які змушують мене вставати з-за письменницького столу. Як от нині, коли четвертий том був уже майже готовий до друку, але після 24 лютого все різко змінилося. І дідові, як і сотням тисяч українців, довелося взяти до рук зброю.
— Дід Свирид особисто підписує кожну книгу, якщо його просять — наскільки це важко?
— Важко лише в перший місяць після виходу з друку нового тому. Бо мій максимум — двісті автографів на добу, а охочих дуже багато. Тому за місяць підписую щонайбільше 5–6 тисяч книг. Далі прохань про автографи стає значно менше і підписання книг забирає 1–2 години щодня, тобто це не особливо обтяжлива робота. І навіть приємна, бо я сам отримую від процесу підписання неабияке задоволення. До того ж мене тішить думка, що зігріті дідовими руками книги принесуть у наш непростий час до українських осель трішки більше тепла. Втім, нині замовити книги з моїм автографом поки неможливо — служба в лавах ЗСУ, а тепер ще й лікування після поранення, позбавили мене цієї втіхи. Сподіваюся — лише тимчасово.
— Коли наступний том і скільки їх всього планується?
— Як я вже сказав, четвертий том уже майже готовий до друку, але завадила війна. Тому, гадаю, він побачить світ дуже скоро після перемоги. Всього ж буде шість томів. Втім, читачі вже давно вимагають написати ще й окрему історію України для дітей. Щоправда, це неймовірно складне завдання, оскільки писати для дітей значно відповідальніше і важче. Може й напишу колись дитячу версію історії України, але лише після того, як натренуюся на дорослих.
Після 24 лютого мені на пошту надходить чимало листів від читачів, які були змушені залишити свої домівки, прихопивши з собою лише найнеобхідніше. І нині вони сумують без залишених удома улюблених книг. Зокрема, й дідових. Тому, відгукуючись на їхні прохання, ми нещодавно оцифрували всі три томи й вони доступні на нашому сайті в електронному вигляді. Але й це ще не все. Сподіваюся, що найближчим часом доступною стане й аудіоверсія першого тому «Історії України від Діда Свирида». Я й сам її ще не чув, бо вона записувалася якраз, коли я був на передовій. Але це дуже якісний запис, який здійснено студією звукозапису Фоннація Продакшн. А начитує текст книги знаменитий український актор, майстер художнього слова Євген Малуха − український голос Альфа, доктора Хауса і Гомера Сімпсона, який виявився напрочуд гармонійним в образі Діда Свирида. Якщо слухачам аудіоверсія першого тому сподобається, студія одразу приступить до озвучення другого та третього томів.
— Чи є у Діда та його сільської аналітики віддана аудиторія?
— Мені свого часу й самому було цікаво, які люди читають Діда. Бо за відчуттями серед дідових читачів були абсолютно всі категорії — і діти, і літні люди, мешканці й сіл, і міст. Певне розуміння дали продажі книг, бо аналітика нашого сайту дозволяє бачити, які саме читачі цікавляться дідовими книгами. Виявилося, що якоїсь окремої, явно вираженої групи немає — всі категорії представлені більш-менш рівномірно, і за віком, і за статтю, і за місцем проживання. Хоча можу з приємністю констатувати, що південна та східна Україна цікавилася дідовими книгами навіть активніше, ніж західні регіони нашої держави. Хоча й захід України масово читає дідові книги, однак кількість замовлень, наприклад із Кривого Рогу, традиційно більша, ніж навіть зі Львова. Мене цей факт неабияк втішає, бо свідчить про зростання інтересу населення східних регіонів нашої держави не лише до української історії, але й до українського слова.
— Ще до того, як це стало мейнстрімом, Дід Свирид завершував кожен свій допис у Facebook закликом допомагати українській армії. Можете сказати кілька слів про свою допомогу військовим?
— Те, що армію постійно слід підтримувати, було очевидно не лише мені, про це постійно говорили — і не лише говорили, але й робили — тисячі небайдужих громадян протягом усіх років між 2014 та 2022. Що стосується особисто мене, то я ніколи не збирав і не збираю грошей на свою волонтерську діяльність. У наших людей тих грошей і так небагато, а просити їх перераховувати ще й Дідові… Тому знайшов для себе інший спосіб акумулювання необхідних фінансових ресурсів. Це книги, які я пишу, і гонорар за які цілковито йде на допомогу армії.
Але тут я знов постав перед делікатною проблемою — позиціонуючи свої книги як спосіб допомоги війську, я ніби рекламував їх, а це виглядало не зовсім пристойно. Принаймні в моїх очах. Бо я ніколи не гнався за накладами і ніколи не прагнув, щоб книг продавалося якнайбільше. Навпаки, моє бажання було і є, щоб мої книги потрапляли до рук лише тих читачів, яким вони сподобаються або стануть в нагоді.
Допомагаючи тому чи іншому підрозділу, я формально використовував ніби власні, чесно зароблені гроші. Хоча насправді це гроші читачів, які придбали мої книги. Принаймні своїми я їх не можу вважати, тому спокійно витрачав і витрачаю на військові потреби.
— Як Дід Свирид опинився на передовій, і як його там поранили?
— На передовій я опинився, як і десятки тисяч інших українських військових. Коли ворог втік із Київщини, я подався до військкомату й домігся, щоб мене призвали й відправили у військову частину. А після навчання та бойового злагодження наш підрозділ потрапив на схід, на одну з гарячих ділянок у районі Бахмута.
І ось у червні на нашій ділянці ворог суттєво активізувався, в першу чергу це було помітно по масованому обстрілу наших позицій артилерією. За пів години мінометний вогонь ніби вщух, але проти нас рушили ворожі піхотні підрозділи при підтримці бронетехніки. Ми змусили їх відступити, після чого знову почалася мінометна злива і так відбувалося кілька разів. Той бій тривав декілька довгих годин, протягом яких кілька бійців нашого взводу дістали поранення. Мене теж поранило — стріляючи я не почув міни, яка прилетіла і вибухнула позаду мене й осколками якої мені посікло обидві ноги. Однак, на щастя, ніхто з нас не загинув − допомогла попередня виучка і, подейкують, що за нас дуже ревно молилися в тилу. Та й військове везіння завжди на боці тих, хто воює за свободу і справедливість.
— Що б ви побажали вашим читачам й усім українцям?
— Це найпростіше запитання, на яке можна відповісти одним словом — перемоги!
