Щоб на власні очі побачити, як формується еліта українського війська, кореспондент АрміяInform відвідав навчально-тренувальний центр Сил спеціальних операцій. Саме тут…
З громадянином США Марком Поппертом ми зустрічаємось у спекотний недільний полудень в одному із затишних місць у центрі прифронтового Дніпра. Містяни, що вже звикли до повітряних атак, звуків бойової роботи системи ППО та тривожних новин про бої, що точаться на північному, східному та південному кордонах області, спілкуються про своє в кав’ярнях і неспішно прогулюються в затінку каштанів. Ми з Марком ведемо дискусію щодо причин і можливих наслідків війни, про світовий досвід повоєнного відновлення суспільства, інфраструктури та економіки, говоримо про історичні аналогії та головну прикрасу української землі — її людей.
61-річний Марк Попперт розповідає про себе та свою місію в Україні: має науковий ступінь з біології і юриспруденції, деякий час працював у складі міжнародних місій з відновлення країн, що постраждали від воєн. Маючи досвід волонтерської роботи в гарячих точках, в Україні нині займається евакуацією людей із прифронтових територій до безпечних місць. У складі команди однієї з благодійних організацій здебільшого опікується літніми людьми та особами з обмеженими можливостями, які не можуть самостійно покинути зону бойових дій.
Унаслідок давньої контузії Марк недочуває на одне вухо, носить на солом’яному капелюсі перо фазана, має витончене почуття гумору та щиру усмішку. Чоловік захоплюється мотоциклетною культурою і є пристрасним рибалкою.
На початку знайомства обговорюємо сучасну російсько-українську війну — найбільшу у Європі з часів Другої світової. Імовірність загрози виникнення війни подібних масштабів світ з полегшенням відкинув із завершенням Холодної війни понад 30 років тому. Ще донедавна в її реальність, поштовхом до якої стала анексія Криму, відмовлялися вірити провідні політичні гравці та державні інституції багатьох країн. І ось вона вже вирує на наших очах, збираючи свій кривавий урожай на колись мирних і родючих українських полях.
У цьому контексті Марк розповідає неймовірну сімейну історію, що бере свій початок в українському небі у часи Холодної війни, а завершується випадковою зустріччю в Іраку 20 років тому.
Його батько — колишній пілот Повітряних сил США. У часи Холодної війни його завданням було виявлення та враження елементів радянської системи ППО. Наприкінці 50-х років у межах стратегічних навчань Попперт-старший отримав завдання — на літаку Boeing B-47 Stratojet непомітно для радянських радарів увійти на наднизькій висоті у глиб повітряного простору України. Потім різко підійнятися вгору й показати себе радарним системам, визначивши таким чином місця дислокацій активованих радіолокаційних засобів і пускових установок. Виконавши завдання, літак розвернувся та рушив у бік Чорного моря. Над його акваторією реактивний стратегічний бомбардувальник США був атакований радянським винищувачем. Попри отримані ушкодження хвостової частини американський літак зміг повернутися на базу.
Коли Марк Попперт 20 років тому працював в Іраку, то розповів цю історію інтернаціональній команді охоронців, які забезпечували його безпеку під час місій. Один з його бодігардів був родом з Румунії й виявився племінником того радянського пілота-винищувача, який переслідував і вів вогонь по літаку-порушнику.
За деякий час батько Марка та колишній пілот радянського винищувача мали телефонну розмову, під час якої обговорили події тієї далекої ночі.
Розповідаючи про цю розмову, Марк зазначив, що найбільше його вразило те, що колишні противники говорили суто професійною мовою про спільне — мов добре знайомі колеги, що давно не бачилися.
Обидва, до речі, за ті події були відзначені високими нагородами своїх держав.
Згадуючи про це, Марк висловив сподівання, що, можливо, через 2-3 покоління українці й росіяни так само зможуть говорити між собою, уникаючи ворожнечі.
У відповідь я зазначив, що його батько та його візаві були, як це називали у ті часи, «ймовірними противниками» й виконували свою роботу. Звичайно, між стратегічними противниками були кризи, інциденти, непорозуміння, провокації… Проте жодних причин для того, щоб бути запеклими ворогами співрозмовники не мали — не було в них підстав для взаємної ненависті через смерті й руйнування, що несе війна. Її тоді не сталося.
Натомість сьогоднішня підступна й нічим не спровокована війна росії проти України — лише черговий епізод намагання знищення української нації, її мови, культури та демократичних державницьких традицій, притаманним українському суспільству. Століттями московські правителі цілеспрямовано вели війни для знищення української державності, загарбання родючих українських земель та перетворення українців на рабів для їх оброблення. Російські, радянські та сучасні путінські імперці продовжують цю політику — свідомо чинять геноцид українського народу, розорюють його землю та нищать державу. Тому з огляду на цей історичний контекст подібний діалог зі споконвічним ворогом є неможливим.
Марк із таким твердженням не зміг погодитися, оскільки сподівається й молиться за те, щоб із часом між країнами налагодилися здорові відносини. Він щойно повернувся з охопленого війною Сходу, звідки евакуював чергову партію стареньких, яких він називає babushka. Ми розпочинаємо інтерв’ю.
— Розкажіть про ваш попередній досвід і чим він допомагає в Україні?
— 20 років тому я був в Іраку, де працював із державними структурами над відновленням зруйнованої інфраструктури, отже, багато дізнався про роботу в зоні воєнних дій. Як залишатися в безпеці, точніше, настільки це можливо — в безпеці, як працювати з місцевим населенням.
І це дуже добре допомагає в тому, чим я займаюся тут, в Україні, оскільки я відвідую райони з дуже високими ризиками: у деяких місцях трапляються боєприпаси, що не вибухнули, іноді відбуваються обстріли — ми чули прямий вогонь. У нас немає мети опинитися в зоні з підвищеною небезпекою, але таке іноді буває. Мій іракський досвід допомагає усвідомлено працювати одночасно з двома аспектами цих ситуацій: як під час події, так і з емоційними станами, які настають після цього.
— Ви говорили про міжнародний досвід відновлення постраждалих від війни територій. Якими є перспективи України?
— Я знаю, що нині докладаються зусилля щодо успішного відновлення України — багато грошей виділили Європа та США, щоб допомогти відновити Україну після війни. І я вважаю, що це надзвичайно мудро з боку західних демократій, адже сильна українська економіка та сильні українські люди — це те, що відповідає найголовнішим інтересам усіх. З багатьох та багатьох причин, і одна з них — це справедливість.
Інша причина — це те, чим сильна Україна доповнює світ — вона робить світ багатшим завдяки своїм давнім цивілізаційним і культурним надбанням. І взагалі-то, ви — хлібний кошик світу. Хлібний кошик, який годує світ!
Ця підтримка також має стати в певному сенсі тим посланням, яке повинно бути почуте всюди: те що відбувається… такі речі не можна приймати, ми будемо протистояти їм разом.
Зусилля щодо відновлення мають бути добре організовані. І я гадаю, що це буде захопливий, прекрасний, але водночас сумний час в Україні. Через руйнування, які потрібно відновлювати. В цьому одночасно є і жах, і краса.
— Які перші кроки щодо відновлення мають бути зроблені?
— Я сказав би, що потрібно буде провести консультації з експертами, щоб розставити пріоритети у відновлювальних заходах. Не можна просто приступити до роботи з думками на кшталт «ось хороша ідея» або «ось важливий пам’ятник культури — відновімо його». По-перше, необхідно визначитися з інфраструктурою, розставити пріоритети в будівництві та відновлювати країну згідно із затвердженим планом. Тому отримайте консультації, які допоможуть вам вирішити, в якому порядку діяти. Вирішити, як зробити це найефективніше в економічному сенсі.
Звичайно, російські солдати цілеспрямовано нищать українські культурні пам’ятки та ставалося так, що між цими пам’ятками й російськими військами опинялися українці. Знищуючи українську культуру та її надбання, вони крадуть її не тільки в українців, вони крадуть її і в мене — громадянина США, оскільки це частина світової культури.
Нині кошти на відновлення вже зарезервовані Америкою, західними демократіями. Далі вони почнуть пояснювати, на що ці гроші витрачатимуться, на що дозволять їх витратити. Якщо приділити увагу таким консультаціям та плануванню, це дасть вам змогу підготуватися до того, щоб стати повноцінним учасником процесу — замість того, щоб стояти осторонь і дозволити комусь іншому зробити це для вас. Вам потрібно знати правила, якими керуються проєкти країн-донорів, ви повинні мати відповідні до цих правил кваліфікації — і таким чином стати учасником відновлення вашої країни й економіки.
Це дасть кошти вашій економіці, яка далі зможе сплачувати за послуги інших людей, дозволить працювати магазинам і так далі. Отже, про мене, варто приділити увагу тому, щоб опинитися в позиції ефективного учасника процесу відновлення. На мій погляд, це найкращий спосіб допомогти Україні.
— Скільки часу ви провели в Україні і якими є найяскравіші враження від перебування тут?
— Я тут із 19 квітня. Перше враження — це сама земля. Це неймовірно красива та різноманітна країна. У вас є гори та ліси. У вас чудові безкраї сільськогосподарські угіддя. Мій дядько був би щасливий володіти такою гарною й багатою землею. Це перше враження.
Люди, яких я тут зустрів, були неймовірно гостинними, теплими, сповненими ентузіазму. Що я побачив у всьому суспільстві — це те, що вони відкинули всі претензії, які могли мати одне до одного, і спрямували всі свої зусилля на спільну мету.
Це прекрасна річ і дуже рідкісна у світі. Чого не сталося в Іраку — суспільство не об’єдналося, а розбилося на фракції. Вони розривали одне одного на частини. В результаті всі зусилля щодо відновлення, які ми робили… Ми могли щось побудувати, а за два тижні вони могли це знести, підірвати. Або це могло не працювати, тому що вони не дозволяли працювати тим, хто знав, як це експлуатувати.
Картинка, яка мені найбільше запам’ятається про Україну, картинка, що представляє Україну для мене, вона в моїй уяві така: я їхав через маленьке село — там була стара babushka. Вона перед своїм маленьким будиночком у садку доглядала квіти.
Це була рання весна, розпускалися квіти — це було справді красиво. Це був такий ніжний момент — спостереження, як вона сіє квіти… Це був справді гарний сад. І позаду нього був її будиночок, що вже просто не існував. Бо його розбомбили. Його вже не було. Для мене це картинка про Україну, яку я сьогодні бачу. Це надзвичайно красиві люди, культура, етика, естетика. І це все посеред жаху. Я бачу це в розбомблених будинках, у школах. В обличчях дітей, у страху на обличчях їхніх матерів. У страху, який проявляється у тілах літніх жінок, які залишають той єдиний світ, який вони коли-небудь знали.
Це люди старшого покоління — про них, про комфорт у їхньому будинку мала би дбати їхня родина, в них мало би бути звичайне життя. А натомість їм доводиться вирушати невідомо куди. Невідомо, що станеться наступного моменту. І ось у цьому краса українських людей, які дбають одне про одного. І водночас — весь цей жах. Шкода, що мені довелося це побачити. Мені шкода, що будь-кому довелося це побачити. Я ніколи раніше не був в Україні. Насправді я сподівався цього літа приїхати до України — хотів побачити Львів, Київ, Дніпро, Маріуполь, Одесу. Я хотів проїхати мотоциклом і побачити вашу країну, але трапилася ця війна.
І я ніколи не побачу Маріуполь. Навіть якщо ви переможете в цій війні та викинете росіян з усієї української території — Маріуполя вже немає.
— Покращувати простори навколо — це стиль життя українців. Однак усі війни закінчуються, на вашу думку, який варіант розвитку подій є найкращим для України?
— Я відповім так: Бог не просить мене змінити світ. Він просить мене виконати мою частину роботи. І якщо всі ми виконаємо свою частину роботи — світ буде кращим.
— Я дякую вам за вашу роботу.
— Спасибі вам. І дякую за можливість вам послужити.
Фото: Марк Попперт
