Ледь помітна на екрані тепловізора жаринка цигаркового недопалку стала тією дрібницею, яка зробила перше бойове застосування інноваційного керованого авіабоєприпасу легендарним моментом…
Триває п’ятий місяць російської повномасштабної агресії проти України. Наші чоловіки й жінки дають відсіч ворогові, захищаючи не лише свої домівки, а й увесь вільний демократичний світ. Для більшості з них війна почалася ще вісім років тому. Багато з них перебували в ротації ще з минулого року. Вони вижили під багатомісячними ворожими обстрілами та вийшли переможцями зі страшних боїв, вони втрачають друзів і не шкодують власного життя та здоров’я. Сьогодні ми розповімо, чим живуть та про що мріють наші герої на передовій.
Військовослужбовець Збройних Сил України з позивним «Дяк» воює з 2016 року. Каже, що період АТО та ООС — «курорт» у порівнянні з бойовими діями зараз. Адже російська артилерія працює набагато масованіше, ніж раніше. Водночас військовий вважає, що ворога можна й треба бити:
— Він, ворог, я перепрошую, си*ливий дуже. Починаємо штурмувати — вони починають тікати. Піхота там узагалі — дно повне, — характеризує чоловік професійні та бойові якості росіян.
— Це наша земля! Не віддамо їм нічого! — наголошує «Дяк».
Зв’язківець Сергій, військовослужбовець Збройних Сил України, до війни працював в «Укртелекомі». З 2014 року він воює. Його мати перебуває в Запорізькій області, практично в зоні бойових дій. Чоловіка чекають донька, син і дружина:
— Якщо ми звідси підемо, — ті нелюди прийдуть у наші міста, до наших сімей і будуть робити ще більше лиха, ніж зараз, — каже зв’язківець.
Сергій упевнений: «Війна закінчиться нашою перемогою. По-іншому ніяк!».
Максим із позивним «Борзий» — молодий офіцер, командир роти Збройних Сил України. Львів’янин. Йому 24 роки. Ротний каже, що найважчим для нього було не пережити вибухи та виснажливі бої, а належним чином підготувати свій підрозділ до того, з чим доведеться зіткнутися. Зате з початку повномасштабної російської агресії рота виконала всі непрості завдання. Противник добре відчув на собі їхню смертоносну майстерність. На жаль, не обійшлося без поранених, але, на щастя, більшість із них уже в строю. Інші невдовзі повернуться у свій бойовий колектив:
— Що можу сказати про ворога, — оцінює окупантів Максим. — Примітивність дій, одні схожі на інших, мінімум комунікації між собою, між підрозділами, вони абсолютно не вивчають місцевість, не розуміють, як правильно поводитися на тих чи інших напрямках, смітять на позиціях, біля бронетехніки. Це не лише свинство, але й демаскувальна ознака. Я б не сказав, що противник має навички в маскуванні чи розуміє правильно тактику дій підрозділів.
Максим упевнений:
— Війна закінчиться грандіозним розгромом російських окупантів шляхом знищення їхньої живої сили й техніки. Якщо ми продовжимо знищувати їхню техніку такими темпами, рано чи пізно вона закінчиться. А їхня піхота без броні в наступ не піде.
Олександра — бойовий медик. Це її п’ята ротація. Тендітна дівчина не пам’ятає й ніколи не рахувала, скільком бійцям врятувала життя. Але точно знає, що нікого не залишили на полі бою і всіх довезли:
— Я ніколи не рахую евакуацій. Хочеться, щоб кожен, хто потрапляє до мене, був крайнім. Щоб наші хлопці більше не зазнавали поранень.
— Фізично не тяжко, — каже Олександра. — Вже потім розумієш, що було. І десь екстремально, і десь тяжко. А в моменти, коли працюєш, — усе нормально. Найголовніше — встигнути все зробити, і зробити правильно. Якомога швидше вивезти й доставити хлопців. Це найголовніше. А обстріли — то вже таке. Найбільше в цій машині одночасно перебували семеро поранених. Двоє з них важких, лежачих. Але ніхто у нас ще не залишився без місця.
Українським героям дівчина бажає не лінуватися та постійно відточувати свою майстерність і в тактиці, і в наданні медичної допомоги на полі бою:
— Щоб хлопці були якомога обережніші, не розгублювались і завжди були напоготові. Бо ворог підступний. Щоб не прогулювали заняття з тактичної підготовки, щоб не лінувалися правильно використовувати ті засоби, які в них є. Вони все можуть, усе знають, але інколи трошки забувають або лінуються. Нині ми забезпечені всім. У кожного бійця є індивідуальна аптечка, достатньо добре оснащена, доброї якості.
Олександра упевнена, що ми переможемо в цій війні. А після перемоги хоче «поїхати додому, до своїх кицьок». Одна з них, «Арта», була привезена з Маріуполя два роки тому. Нещодавно під час обстрілу тваринка злякалася і втекла з четвертого поверху. Але завдяки друзям її вдалося знайти цілою та неушкодженою.
Вінстон Черчилль говорив про британську військову авіацію під час Битви за Англію: «Ніколи на полях людських конфліктів не залежало так багато для людства від настільки небагатьох». У ХХІ столітті знову настав час, коли доля людства залежить від небагатьох — простих українських чоловіків і жінок, які змушені були взяти до рук зброю та стати найбоєздатнішою армією світу. Час, коли найдорожче й найдорожчих можна захистити лише прицільним вогнем по російському окупанту.
Час героїв.
Володимир Патола
Фото автора
