Він чітко усвідомлював характер та наслідки своїх дій, скерованих на підрив боєздатності частин та підрозділів Сил оборони України. Суд засудив громадянина України до 5 років…
Нещодавно сумна звістка приголомшила багатьох людей. На сході нашої держави загинув славетний син українського народу полковник Василь Пічненко. Весь його життєвий і військовий шлях — це приклад гідного служіння Вітчизні та вірність Військовій присязі.
Василь народився у місті Гола Пристань, що на Херсонщині. Ще в школі вирішив стати професійним військовим. З відзнакою закінчив у 1999 році Одеський інститут Сухопутних військ, пройшов усі ланки командирського становлення, перебуваючи на різних посадах у підрозділах ЗС України. Молодий офіцер був обдарованою та талановитою людиною. У 2007 році у складі персоналу Миротворчої місії ООН виконував завдання у Судані. Досконало знав іноземні мови. Пройшов навчальний курс у Командно-штабному коледжі Сухопутних військ США. З 2017 по 2020 роки проходив службу у відділі військового співробітництва LANDCOM Командування Сухопутних військ НАТО. Захоплювався східними єдиноборствами. Був не тільки чинним спортсменом, а і тренером Дніпропетровської обласної федерації з панкратіону. Завжди нагадував своїм вихованцям та підлеглим, що кодекс самурая має бути у серці кожного справжнього чоловіка. Мужність, відвага, благородство — саме ці якості були притаманні Василю Пічненку.
Війна стала іспитом професійних здібностей і людських якостей героя
У 2014 році російсько-українську війну офіцер зустрів перебуваючи на посаді начальника групи військового співробітництва управління Оперативного командування «Схід». Невдовзі вирушив на передову. Виконуючи обов’язки командира штурмової групи 93-ї окремої механізованої бригади брав участь в запеклих боях на Дебальцівському напрямку. Під час одного з бойових зіткнень, знаходячись на броні БТР, зазнав важкого кульового поранення. Куля, яка прямувала в серце, зрикошетила від автоматного ріжка, пробила ліве передпліччя наскрізь. Пічненко, не припиняючи керувати групою, самостійно перев’язав рану і тільки після повернення на базу його негайно евакуювали до Харкова. Далі — в Центральний військовий госпіталь м. Київ. Діагноз був невтішним: наскрізне кульове поранення лівого передпліччя, розрив і контузія м’язів, розрив ліктьового нерва, дефект ліктьової кістки довжиною 6 см. У перекладі з медичного це означає відсутність рухомості лівої кисті, передпліччя та ліктя. Але завдяки професійній допомозі лікарів, друзів та волонтерів, силі духу і сталевому характеру Василь одужав і повернувся до строю. Причому спорт знову став найголовнішими ліками у тривалій реабілітації. Василь, перемагаючи біль, робив різноманітні відновлювальні вправи й нарешті рука знову почала повноцінно діяти. За виявлену мужність і героїзм підполковник Пічненко Указом Президента України був нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.
Завжди думав про підлеглих і намагався зробити їх справжніми воїнами
Весь час Василь Пічненко готував себе до екстремальних фізичних та психологічних випробувань. Як військова людина він розумів, що загарбники не зупиняться на сході та рано чи пізно підуть далі вглиб України. Не припиняв підвищувати свій військовий освітній рівень. Багато часу приділяв вивчанню міжнародного досвіду ведення бойових дій, специфіки застосування військ у локальних конфліктах, сучасним методам підготовки особового складу. Коли росія розпочала широкомасштабне вторгнення в Україну він проходив службу на посаді головного спеціалісту відділу міжнародних програм підготовки Генерального штабу України. Але відразу написав рапорт з проханням відправити його на передову. Невдовзі полковника Пічненка було призначено командиром БТГр 79-ї ДШБр, яка діяла на Миколаївському напрямку. З квітня по травень особовий склад тактичної групи виконував бойові завдання із захисту південного напрямку оборони, стримував окупантів на підступах до Миколаєва. Як згадує його заступник майор Ігор, Василь Васильович з першого дня перебування на передовій, попри складну обстановку, велику увагу приділяв саме підготовці особового складу. Він знаходив час і місце, щоб доступно розповісти та показати людям, більшість з яких були мобілізованими і зовсім не мали військового досвіду, що треба робити під час бою. Це були елементарні речі, але дуже важливі на передовій. Командир показував, як правильно стріляти, пересуватися, маскуватися, надавати допомогу пораненим, окопуватися, орієнтуватися на незнайомій місцевості та ще давав багато інформації, яка була неоціненною для звичайного солдата. Він не обмежувався теорією, а й приділяв увагу виконанню прийомів на практиці. Заняття проходили неформально, але дуже ефективно. Командир намагався, щоб люди навчилися виживати на полі бою і при цьому максимально жорстко знищувати ворога. До речі, ніхто з підлеглих навіть не знав, що він полковник. Погонів на ньому не було. Всі знали, що це командир, а в якому званні — навіть не здогадувалися. Після розформування БТГр Пічненко дізнався, що в одній з рот бригади був поранений командир, запропонував командуванню свою кандидатуру на цю посаду і невдовзі очолив підрозділ. На той час бригада вже виконувала завдання на східному напрямку оборони, поблизу Слов’янська. Жорсткі артилерійські обстріли з боку рашистів тривали щодня. Підрозділ полковника Пічненка перебував у запеклих боях. Щодня доводилося виконувати широкий спектр завдань, починаючи від стримування наступу окупантів, обладнання вогневих позицій, укриттів, підвозу боєприпасів, налагодження зв’язку до розв’язання простих, але важливих побутових питань. І знову полковник Пічненко одночасно став для підлеглих і командиром, і наставником, і батьком. Як ротний він доскіпливо вникав у всі питання особисто і намагався розв’язувати їх у режимі нон-стоп. Він ніколи не шукав легких шляхів та завжди був готовий брати на себе усю повноту командирської відповідальності. Але війна непередбачувана, 6 червня під час виконання бойового завдання біля села Богородичне на Донеччині Василь Пічненко разом з побратимами потрапив під щільний артилерійський обстріл і ворожий уламок обірвав життя командира. Для всього особового складу бригади це була велика втрата.
Полковника Пічненка поховали з військовими почестями в Ірпені. В нього залишилася дружина і дві донечки… Тисячі українців, з якими він відстоював незалежність нашої Батьківщини, будуть завжди згадувати цього героя і вшановувати його пам’ять!
«Він збагатив життя наших співробітників та членів їхніх сімей своєю трудовою етикою, міцною дружбою та пристрастю до вивчення бойових мистецтв. Полковник Пічненко викликав захоплення в тих, хто його знав, вирізнявся неймовірною життєвою історією, наполегливістю й хоробрістю», — йдеться в дописі-повідомлені колишніх товаришів по службі з Командування Сухопутних військ НАТО.
Дякую за допомогу в підготовці матеріалу пресофіцеру підрозділу ДШВ Ярославу Чепурному.
Фото Ігоря Гапеєнко, Олександра Бузулуцького
