Навчально-науковий інститут фізичної культури та спортивно-оздоровчих технологій є структурним підрозділом Національного університету оборони України, який проводить підготовку курсантів, для подальшої служби на посадах…
Вероніка — військовослужбовиця Збройних Сил України, за освітою фельдшер. У 2014 році Вероніка опановувала медичну справу після закінчення навчального закладу в лікувальній установі та навіть не мріяла про кар’єру військової. Але російське вторгнення на сході країни назавжди змінило життя дівчини — навесні 2014 року під час першої хвилі мобілізації її призвали до лав Держприкордонслужби.
У 2019 році дівчина підписала контракт із ЗСУ та продовжила службу в одному з батальйонів окремої механізованої бригади імені кошового отамана Івана Сірка. Незабаром разом із побратимами та посестрами як бойовий медик вирушила для виконання бойових завдань у Авдіївку, що на Донеччині. За плечима військовослужбовиці три ротації в районі ООС.
— Мені щастило — переважно мої «пацієнти» були «легкі»: контузії, осколочні ураження, — розповідає дівчина. Але одразу пригадує і випадок, коли не змогла допомогти побратиму, адже його поранення були несумісні з життям. — Це було в районі Попасної. Романа вразив снайпер. Поранення прийшлося в голову. Ми стабілізували його, довезли до медичного закладу… За своє життя воїн боровся три доби, але, на жаль, ворожа куля не дала йому шансів на життя…
Як і для всіх військовослужбовців ЗСУ та українських правоохоронців, 24 лютого цього року почалося з бойової тривоги.
— Не буду брехати, мені було страшно. І за своє життя, і за життя рідних, які проживають на Сумщині. І цей страх помножувався незрозумілістю ситуації — навіщо росіяни прийшли на наші землі, яку мету переслідують, — пригадує дівчина. — І я хочу подякувати побратимам з окремої механізованої бригади «Холодний Яр», які відстояли моє рідне місто Охтирку.
Підрозділ Вероніки висунувся у район оборони, який визначило керівництво, на околиці Харкова. Бої навколо нього вже тривали.
А надвечір стали надходити перші поранені. Вероніка була серед тих медиків, які евакуювали «трьохсотих» з першої лінії фронту.
— Ішов просто конвеєр поранених — хлопці з наших і приданих нашій бригаді підрозділів надходили з вогнепальними пораненнями, осколковими, мінно-вибуховими травмами… Але хочу відмітити, що наша медична служба змогла відмінно організувати роботу — кожен із нас міг замінити один одного. Комусь потрібно було перепочити, попити води або пересидіти обстріл в окопі, які ми ж самі рили лопатами, касками, а подекуди й просто руками, — ділиться військовий медик.
Працювати доводилося в надскладних умовах — по району оборони постійно працювали ворожі РСЗВ та артилерія. А 1 березня приєдналася і авіація.
— Літак відпрацював по нашому району оборони. Були і загиблі, і поранені. Але водночас були й радісні моменти, коли після авіанальоту ми відкопали живу людину. Він міг загинути, міг просто задихнутися під землею, але ні — йому ще не час. Буквально сьогодні побачила його живим-здоровим. Вже повернувся зі шпиталю.
Вероніка розповідає, що тоді не дуже замислювалася, якій небезпеці піддавала своє життя. Головне на той момент було рятувати побратимів.
— Буває, біжиш надати допомогу черговому пораненому, а тобі кричать: «Куди? Туди не можна, там «насипають». А я у відповідь — я не питаю вас, можна мені бігти чи ні, я питаю, куди мені бігти! Головне — врятувати, допомогти. Бо в мене шанси вижити є, я не поранена, а він навпаки — стікає кров’ю. Життя буквально витікає з нього… І я мусила виконати свій службовий обов’язок, бо тоді хто, як не я?
Але одного разу медик все ж таки опинилася на крок від смерті… Під час штурму одного з населених пунктів Харківщини Вероніка евакуйовувала до безпечного району трьох поранених. Ворог, нехтуючи правилами війни, почав обстрілювати санітарний автомобіль із гранатометів.
— Ми вижили завдяки професіоналізму водія. Він влаштував справжнє ралі, буквально лавіруючи автівкою між прильотами. На жаль, нещодавно Віктор загинув, — зітхає дівчина.
Чотири ворожі міни лягли навколо транспортного засобу. Вибух п’ятої прийшовся збоку автівки, біля заднього колеса. Вероніку, яка перебувала з двома важкими пораненими в кузові автомобіля, відкинуло вибуховою хвилею на землю. Щойно за мить дівчина прийшла до тями, команда продовжила свою небезпечну подорож…
А вже в укритті вона відчула наслідки вибуху та падіння. Контузія проявила себе через сильний головний біль та блювання.
— Але прислуховуватися до себе просто було ніколи, адже мала надавати допомогу хлопцям. Та час від часу все ж таки відволікалася, аби подавити черговий напад нудоти, — розповідає військовослужбовиця.
… На війні всі починають цінувати кожну мить життя… Так сталося і з Веронікою. Нещодавно вона погодилася на пропозицію стати дружиною одного свого давнього знайомого.
— Я йому давно подобалася, а я, зі свого боку, сприймала його як товариша. Але війна, його та моє поранення змінили ставлення до нього. Зрозуміла, що відчуваю почуття більші, ніж просто дружні… Нещодавно ми заручилися…
Фото зі сторінки героїні
