Він чітко усвідомлював характер та наслідки своїх дій, скерованих на підрив боєздатності частин та підрозділів Сил оборони України. Суд засудив громадянина України до 5 років…
На початку липня по обидва боки Дністра — у містечку Заліщики на Тернопільщині та в буковинському селі Кострижівка — вшановують жертв Заліщицької трагедії. У 1941 році на залізничному мості, прокладеному через річку між цими населеними пунктами, енкавеесники знищили сотні українців.
Ця трагедія сталась у межах масових розстрілів політичних в’язнів спочатку в західноукраїнських тюрмах НКВС, а згодом в інших регіонах України, що розпочались 22-23 червня 1941 року. Як йдеться на сайті Українського інституту національної пам’яті, упродовж двох тижнів радянська влада, відступаючи перед нацистами і не маючи змоги евакуювати в’язнів на схід, знищила близько 22 тис. осіб, яких переслідувала переважно за політичні переконання.
Жертвами Заліщицької трагедії, що відбулась 5 липня (за іншими даними 7-го) 1941 року, стали політичні в’язні Чортківської та Коломийської в’язниць. Це були переважно хлопці та дівчата з Буковини, Львівщини, Тернопільщини та Івано-Франківщини, які виступали проти окупації України радянською владою.
На початку липня залізничний міст через Дністер було зруйновано. З обох боків зруйнованого мосту пригнали два ешелони із кількома сотнями в’язнів. Енкавеесники облили вагони пальним, підпалили та скинули в річку. За іншими даними, в’язнів зігнали у два вантажні вагони і пустили з вокзалу на замінований міст. Майже всі арештанти загинули. Стрімка течія віднесла тіла багатьох людей аж до молдовського містечка Вадул-луй-Воде. Їхні руки були зв’язані дротом. Поховали цих українців у братській могилі.
Про страшну трагедію залишились свідчення очевидців. Деякі з них зібрав дослідник Антон Могилюк. Зокрема, мешканка міста Заліщики Ганна Мицко, член ОУН з 1944 р., згадує:
«Під час відступу Червоної армії я бачила, як на міст затягнули довгий поїзд, який нараховував цистерни і вагони. Він зупинився і став на мості. Через якийсь час з боку Кострижівки (Буковина) під’їхала машина, з якої вийшли і пішли на міст люди, щось там робили. Після повернення їх на берег пролунав сильний вибух. Дві колони моста осіли, почала горіти вода. Ми з братом вибігли, щоб подивитися ближче. Побачили, що з боку Заліщиків залишилися на мосту товарні вагони. Один із них наполовину висів над водою. Туди підійшли двоє військових людей і щось робили. Не встигли ми добігти до хати, як знову пролунав потужний вибух. Коли ми оглянулись, вагонів на мосту вже було. Продовжувала горіти вода».
Інша жителька Заліщиків Степанія Харовська розповідає у спогадах, як з іншими жінками ходили до моста наступного дня після трагедії: «Там бачила багато людей почорнілих і пов’язаних колючим дротом».
У радянські часи, як зазначає Антон Могилюк, стверджували, що Заліщики були окуповані німцями 5 липня 1941 р., а міст знищили німецькі диверсанти. Насправді місто зайняли цього дня румунські війська, німці ж увійшли в Заліщики 14 липня. Тож залізничний міст із вагонами з політв’язнями в ньому підірвали відступаючі енкавеесники. Про цей кривавий злочин залишились свідчення десятків очевидців із Заліщиків і ближніх сіл. Багато хто із цих небажаних свідків були заарештовані чи зникли безвісти у 1944 р.
Від цієї трагедії минув вже 81 рік. І знову росія повторює в Україні злочини комуністичного режиму, не гребуючи жодними засобами — тероризує, вбиває, залякує українців. Тому важливо не лише відстоювати свою волю та гідність зі зброєю в руках, а й берегти пам’ять про наших закатованих предків, єдиною виною яких було бажання жити на своїй вільній землі.
Підготувала Оксана Уретій
