Ці та інші обов’язкові елементи є звичними на сьогодні складниками сучасної базової загальновійськової підготовки, яка пройшла кілька етапів трансформації та вдосконалень від початку широкомасштабного вторгнення….
Одесит Володимир до війни був електромеханіком. Ремонтував та обслуговував ліфти, й оскільки у великому місті безліч будівель завжди потребують установки й налагодження ліфтів, а тисячі підіймальних пристроїв — модернізації, заміни, профілактики й ремонту, роботи завжди було вдосталь. Але з першим вибухом 24 лютого його життя здійснило кульбіт. Він поглянув на кохану дружину й молодшого сина та заявив, що йде на війну. Ось так просто, але безапеляційно. Хоча у свої 50 Володимир з абсолютно мирною професією міг і не зважитись на це.
— Вже наступного дня я був біля військкомату. Останній досвід військової служби мав ще в далекому 1989-му, тобто більше ніж 30 років тому, коли проходив строкову службу в закритому місті челябінськ-62, який був а-ля полігоном підготовки спецпідрозділу внутрішніх військ срср, — пригадує Володимир.
Чоловік зітхає і зізнається, що колись він дуже пишався своєю радянською армійською формою, як зіницю ока беріг всі отримані нагороди.
— З початком подій у 2014 році я інакше на все дивився — пріоритети та цінності змінилися, тому повикидав до біса ті безглузді витребеньки разом із формою, яку так беріг. Вона викликала лише огиду. А колись думав, що все те має значення й що за кілька років служби я дізнався що таке бойове братерство. Але знаєте, у тих покидьків просто нема в лексиконі такого слова, як «побратим». Ну як, слово, може, і є, а ось значення їм геть незнайоме. У мене тепер є з чим порівнювати, — продовжує розповідь Володимир.
Нині чоловік захищає Україну в лавах Військово-Морських Сил ЗС України. Попри вік, воїн спокійно витримує всі навантаження, а завзяттю та енергійності 50-річного матроса можуть позаздрити й молоді. Воно й не дивно, адже дружина та син Володимира професійні каратисти з безліччю титулів та нагород. Тож чоловік мусив «тримати марку» у спортивній родині.
До слова, хоча рідні надзвичайно переживають за Володимира, але навіть не намагалися його відмовляти, бо знали його позицію — він чоловік і мусить йти до війська, щоб бути достойним прикладом дітям.
Підрозділ, до якого потрапив Володимир, виконує досить специфічні завдання, про які, як-то кажуть, не говорять уголос. На запитання, як йому після 30-річної перерви дається військова справа, чоловік жартома відповідає: «Головне, що здоров’я дозволяє стояти в строю — решті навчимося!».
— Ми готові зустріти тих, хто без запрошення прийшов до нашої країни, яку ми любимо й захищатимемо. З цього шляху не зійдемо, бо нам дають сили ті, хто чекають на нас удома, — запевняє військовий.
Також чоловік розповів про свою мрію, яку він ділить із мільйонами інших українців — це мрія, аби наші діти жили у вільній країні, де не буде «русского міру», і щоб вони обов’язково дочекалися своїх батьків. А ще Володимир, ледь стримуючи сльози, ділиться найзаповітнішим.
— Моя старша донька подарувала мені першого онука, йому незабаром виповниться рочок. Дуже хочеться бути поряд із ним і бачити, як він росте, але щоб у нього не відняли майбутнє рашистські нелюди, мушу споглядати лише світлини з ним. Сподіваюся, я ще візьму онука на руки…
Фото автора
