Ці та інші обов’язкові елементи є звичними на сьогодні складниками сучасної базової загальновійськової підготовки, яка пройшла кілька етапів трансформації та вдосконалень від початку широкомасштабного вторгнення….
Нинішній рашизм, що повністю став державною ідеологією рф, фактично є історією трансформації цілого соціуму, в якій професійна пропаганда відіграла ключову роль. Навіть видається, що росія в реаліях буття останніх 20-25 років її існування незворотно еволюціонувала саме до реваншистської постімперської моделі розвитку, що передбачає осучаснення колишнього розуміння величі, територіальної її компоненти зокрема. І ця модель органічно сплелася з російською ментальністю, в якій досі домінує іще феодальний тип соціальної поведінки.
росії гарантована ганьба, але чи буде щире покаяння?
Імперії минулого, власне вони і зачинали обидві світові війни, вже пройшли цей етап, і в останнє пів століття позбулися колоніальних елементів у своїй зовнішній політиці, хоча слабкі «фантомні» болі деколи спливають на поверхню. Попри очевидні проблеми, що їх виявила нова агресія росії щодо України, євроатлантична спільнота позбавлена подібних суперечностей колишнього (є суперечності нової доби, але тут не про них). Помітну роль у цьому відіграв і колективний поствоєнний імунітет німців й інших учасників «осі» та їхнє покаяння після перемоги союзників над гітлерівським нацизмом та європейським фашизмом і японським мілітаризмом. Але інше зло — комуністичний режим — що здавалося світу «меншим» у часи Другої світової, не пройшло історичного й настільки ж глобального доказового осуду на кшталт «Нюрнберга». А печальний досвід Чаушеску, а затим — Мілошевича і Ко, як виявилося, не став уроком пострадянським диктаторам. І от маємо результат…
Правильніше, ми бачимо лише прояв циклу чи етапу, на якому перебуває росія і її народ, що «стають з колін» цілком за рецептом Німеччини взірця кінця 1930-х. Як не печально, а вірогідність цього, як і те, що росії рано чи пізно доведеться пережити таку ж ганьбу планетарного масштабу (щоправда, з «покаянням» все дуже складно), зростала саме з нарощуванням темпів створення потужного пропагандистського «кокона», який наразі вже обволік усі сфери російського буття — від економіки та безпеки до побуту простих громадян. Мало того, цей кокон з часом завдяки мільярдним вливанням у закордонні мовники добряче дістав і «обгорнув» кожного російськомовного за поребриком, й устигнув загітувати чимало прихильників на ліберальному Заході. Отже, «гайки закручені», а наративи вивчені назубок не гірше, аніж у сталінські часи, але у «апгрейдній» версії — по-путінськи…
Так от, подібний політичний апгрейд росії, її дрейф у майбутнє в такому історичному амплуа сприйняло і підтримало суспільство в рф навіть як своєрідну форму ідентичності, оскільки очевидно, що нічого іншого на рівні національної чи й громадянської самосвідомості у росіян і не було!
росія свій шанс звернути з цієї хибної дороги втратила у той дуже короткий період поміж розвалом СРСР і настанням епохи державного капіталізму початку 2000-х. За ці менш як 10 років відносної свободи, яка в економічному і побутовому житті супроводжувалася жахіттями війни в Чечні, розгулом бандитизму і періодом накопичення капіталів, звісно, переважно кримінальних, навіть якщо це стосується і капіталу політичного, інтереси більшості люду не виходили за межі біологічного виживання. Простолюди хотіли стабільності, і путін дав її власній буквально зголоднілій масі. Навзаєм виник суспільний договір поміж новими елітами, які сформували сфери впливу, і плебсом: ми вам — свою версію хорошого життя і трохи дивідендів від «бензоколонки», повернення «космічної величі», а ви нам — хлопську лояльність та рабську відданість.
Рашизм як месіанство
Поки путін при владі, в росії створено, як би це дивно не звучало, науково обгрунтований, публічно застовблений курс особливого цивілізаційного месіанства, в орбіту якого обов’язково слід включити всі «братні» народи, звісно, не запитуючи у них на те погодження. Суть російської пропаганди, щоб вона не вигадувала, — агресивна доктрина домінування на правах «старшого», цілком в ординському підступному стилі. росія ніколи не турбувалася про привабливий образ, дуже зрідка діяла м’якою силою, хоч і думала, що саме так і вчиняє, «збираючи землі». Тим часом ідеологи нової «величі» росії обрали стратегію на штучне формування властиво імперського колективного «фантомного болю» своєї нації, який можна подолати, як і в історії з гітлеризмом, лише через, на жаль, криваву трагедію світового масштабу, що от уже понад три місяці розгортається на нашій землі…
Феномен сьогоднішньої росії вже отримав визнану назву — рашизм, і не лише у Вікіпедії. 14 квітня 2022-го Верховна Рада України визнала рф державою-терористом із тоталітарним неонацистським режимом і заборонила його пропаганду, а також пропаганду акту агресії росії проти України. Рашизм визнається різновидом нацизму, фашизму і є синонімом більш відомого десятиліттями в наукових і не тільки колах терміну «російський нацизм».
Нещодавно Комітет Верховної Ради України з питань гуманітарної та інформаційної політики підтримав ініціативу українських науковців, журналістів, політологів, громадянського суспільства щодо популяризації і визнання терміну «рашизм» на національному та міжнародному рівнях.
Отже, вже зростає друге покоління росіян, заражених вірусом месіанства «русского міра», який буцімто глибоко православний, але молиться на сталіна, дуже хвалить своїх царів і тисячами приймає піонерів на красній площі у москві. Це не сюр і не оксюморон — це реалії, породжені агресивною, але водночас гнучкою й пластичною пропагандою, яка за потреби може різко повернути курс — і отара, звикла до свого лідера-чабана, слухняно поверне на нове пасовище. Але доля кожного на такому пасовищі чи у стайні — колись піти на убій, але про таке призначення мало хто здогадується, а хто все зрозумів — того вже нема в росії.
Та й наші сучасники-українці почасти не розуміли, чому освічені патріоти України невтомно говорять про тривалий згубний в історичному контексті вплив сучасного російського масового культурного дискурсу — вульгарно-шансонного, навіть кримінального за походженням. Поглинання кремлівської пропаганди поглибило деструктивні інформаційні впливи вже не тільки на покоління людей, яке мало ментальну прив’язку до радянських реалій чи російської культурної сфери. Ми бачимо пролонгацію певної спільної моделі, проєктованої вже на ровесників української незалежності за допомогою новітніх технологій та креативних індустрій. Власне, покоління людей, яке виросло в сучасній Україні, так само перебуває під впливом панівних російських течій в культурі. Звісно, що чільне місце в тих трендах посідають антиукраїнські наративи. Це реальність, з якою слід рахуватися та визнавати її. І пропаганда російська не тому дієва, що сильна, а тому що в Україні дуже довго тривало вороже інформаційно-контентне домінування.
Ще від радянських часів вторинність Києва щодо Москви збереглася у сфері креативних індустрій — кіновиробництві, шоу-бізнесі. До 2014 року ситуація була не просто асиметричною, а формувалася за схемою «центр-периферія». І вийти із такої деструктивної, штучно нав’язаної моделі вдалося під час трагічних подій російсько-української війни. Наразі теперішнє завдання влади і соціуму — вибудувати внутрішні ментальні бар’єри до пасивного сприйняття чужих культурних та інформаційних наративів і знищити комплекс провінціала, який панував в українцях століттями. Саме щоби вижити (той же Гоголь та інші), українці часто приставали до чужих культурних моделей, іншої мови та ідентичності, аби увійти до престижного й успішного світу.
росія прагне повернути не лише прапори й герби, вона повертає і сумні реалії тоталітаризму
Україна має не лише перемогти на полі бою воєнного, вона повинна скористатися нагодою і пришвидшити генерування креативних альтернатив «російському дискурсу» в культурі, політиці, у цінностях як суті способу життя. І тут без формування нових державних політик не обійтися. Власне, ми і так у середовищі креативних індустрій бачимо зародження нової української контркультури, що вийшло на нову хвилю після 24 лютого 2022-го. Свідчення тому — надзвичайна актуальність і модність культурних явищ на кшталт нашого гурту Kalush Orchestra, який переміг на Євробаченні. Отже, нам є що протиставити пропагандистській машині кремля, і те, що ми виграємо нашу другу інформаційну війну — уже факт. Перша, що тривала до АТО і в кілька подальших років її перебігу, відверто кажучи, була не зовсім за нами. Але ми можемо вигравати мізками — те саме українці доводять, коли б’ються із переважаючими силами орків і зараз, коли ви читаєте цей текст.
Механізм дії російських фейків хоч і пластичний, але від 2014 року таки зазнав змін, особливо після 24 лютого цього року, його аудиторія все більше концентрується на внутрішньому споживачеві, адже критичність мислення української аудиторії і, як виявилося, її медіаграмотність наразі перебувають на якісно іншому рівні, аніж 8 років тому. Рівень критичності мислення щодо меседжів та путінської брехні й пропагандистського контенту кремля загалом віднедавна і на Заході дещо підвищився. Не в останню чергу завдяки зусиллям України на дипломатичному та медіафронтах й припиненні роботи пропагандистських осередків рашизму у світі.
Проте фабрика роспропаганди продовжує виправдовувати своє існування, плодячи одна за одною всілякі нісенітниці з надією, що «кудись, та влучить». Ось погляньте лишень на останні «звершення» тих нещасних генераторів «русскої правди».
Так, вони стверджують, що США начебто розробляли в українських біолабораторіях віруси, серед яких була і мавпяча віспа. Звісно, «премія віслюка» належить провідному наративу росагітпрому про утиски російськомовних, особливо на південному сході України, який рашисти називають «новоросією», знову витягуючи із нафталіну дещо забуту мрію. Говорячи про пропагандистів-путінців, не слід забувати, що потужну підтримку їм надають державні інформаційні ресурси їхнього союзника — лукашенківської білорусі, де вже який місяць поспіль брешуть про бажання Києва відхапати дві їхні області. Як і, до речі, у російський соціум добре зайшла побрехенька про бажання Польщі анексувати Західну Україну — в їхньому розумінні «допустимого» це цілком логічна річ для соціуму, котрий хоче позбавитися приниження нації. Адже це і є калькою з арсеналу геббельсівської пропаганди.
І, власне, геббельсівські прийомі рашисти наразі поєднують із можливостями сучасних технологій. Але, щоби вони діяли як слід, потрібна важлива передумова. Лише штучно створивши вакуум інформації, як то у захоплених Маріуполі й Мелітополі, де вже з усіх гучномовців ллється пропаганда, вулицями їздять «пересувні телевізори», із різними «плюшками-подачками» просувається щира «русская доброта» на тлі знищених міст та братських могил із тисячами вбитих українців, пропаганда рано чи пізно запрацює. Отже, росія відгороджується від світу щільною завісою, у Криму вже відмовляються вивчати англійську. Правильно — «а навіщо вам той Лондон, коли ви там ніколи не будете?».
росія прагне повернути не лише прапори і герби, вона повертає і сумні реалії тоталітаризму. Подивіться лишень, як у найкращих радянських традиціях окупанти організували роботу десятків журналістів на захоплених теренах України, зокрема в Маріуполі. Аби справити враження на іноземних медійників, вони позвозили уламки пошкодженої бронетехніки й підготували велелюдну масовку. І створили певну ілюзію «перемоги». Чим не сумнозвісні «потьомкінські» традиції понад двохсотлітньої давнини?..
Геннадій Карпюк
