Адже в комунікації між людьми приховано набагато більше сенсів, ніж здається. Просувати безбар’єрну мову та етику, що можуть змінювати суспільні установки,…
Василь Шкляр − один із найвідоміших сучасних українських письменників. Літературні критики називають лауреата Шевченківської премії батьком українського бестселера, оскільки його романи виходять в Україні найбільшими накладами.
Візитівка співрозмовника. Народився 1951 року на Черкащині. Закінчив філологічний факультет Київського університету імені Тараса Шевченка. У Єреванському університеті вивчав вірменську мову та літературу. Тривалий час працював журналістом, був головним редактором видавництва «Дніпро», заступником голови Національної спілки письменників України.
Автор багатьох книжок прози, зокрема романів «Тінь сови», «Ностальгія», «Ключ», «Елементал», «Кров кажана», «Чорний Ворон» («Залишенець»), «Маруся», «Чорне Сонце», «Троща», «Характерник». Володар багатьох вітчизняних та міжнародних премій.
За роман «Чорний Ворон» відзначений Національної премії імені Тараса Шевченка. Його твори перекладено англійською, словацькою, болгарською, вірменською, португальською, німецькою та іншими мовами.
Холодноярці вірили, що на їхній крові проросте мета майбутніх поколінь
− Ви народилися і виросли на Черкащині — у краю, де розлігся Холодний Яр. Про події, що там відбувалися століття тому, вперше почули ще в юні роки чи за часів Незалежності? Що саме підштовхнуло Вас до написання роману «Чорний ворон»?
− Про Холодний Яр я чув ще змалечку, але тоді ще не уявляв усього масштабу боротьби, яку повстанці провадили супроти московських загарбників під чорним бойовим прапором із гаслом «Воля України або смерть». Це прийшло згодом, особливо після прочитання документальної книжки «Холодний Яр» учасника тих подій Юрія Горліса-Горського. Потім з’явилися документальні дослідження історика Романа Коваля, якого до цієї праці також надихнув Горліс-Горський. Але автор «Холодного Яру» завершує свою книжку подіями весни 1921 року, тоді як повстанський спротив тривав після того ще кілька років. І цей період боротьби був найтяжчий, уже без надії на перемогу.
«Саме цей період боротьби відчайдухів-залишенців мене й цікавив найбільше».
Тобто справжні лицарі лісу воювали вже за збереження самої ідеї свободи, вони показували світові, що Україна ніколи не змириться з московською окупацією. Холодноярці вірили, що на їхній крові проросте мета майбутніх поколінь. І ось саме цей період боротьби відчайдухів-залишенців мене й цікавив найбільше.
− Чи працювали Ви в архівах радянських спецслужб, які боролися з холодноярцями?
− Власне, лише після ознайомлення з такими архівними документами стала можливою серйозна праця над романом. Після Помаранчевої революції я дістав доступ до Галузевого архіву СБУ, а там матеріалів того періоду більше, ніж я сподівався. У чекістських звітах, доповідних записках сексотів я знайшов детальні описи портретів своїх героїв, подробиці з їхніх біографій, бойових операцій тощо.
Щоб бути переконливішим оповідачем, я навіть у художній текст роману увів уривки з документів. Тобто роман писався на твердій документальній основі. Після виходу «Чорного Ворона» знайшлися критики, які накинулися на мене за вживання таких слів, як «кацапи», «москальня», «кацап’юги», та ось минув час, і ці слова природно увійшли до нашого офіційного вжитку.
російська мова − це снаряди, які летять у бік наших позицій
− Кілька років тому цей роман був екранізований. Ваша думка про фільм. Автори сценарію, режисер прислуховувалися до Ваших побажань під час зйомок?
− Загалом письменників майже ніколи не задовольняє екранізація їхніх творів, адже сценаристи та режисери ріжуть їх по живому. Та я знаю, що автором фільму є режисер, а не письменник, тому ставлюся до цього з розумінням. Режисер Тарас Ткаченко дуже уважно прислухався до моїх порад, але все робив по-своєму, як і годиться талановитому митцеві. Жаль, що в нас був дуже обмежений бюджет, як і знімальні терміни. Проте глядача це не цікавить, тут головне − результат. І хоча фільм «Чорний Ворон» передає лише часточку змістового наповнення роману, я задоволений, що з’явилося художнє кіно про Холодний Яр.
Виконавець ролі отамана Ларіона Загороднього, блискучий актор Володимир Ращук нині воює в найгарячішій точці.
Крім того, у цьому фільмі залучені найкращі українські актори. До речі, виконавець ролі отамана Ларіона Загороднього, блискучий актор Володимир Ращук нині воює в найгарячішій точці. Цей мужній хлопець родом із Маріуполя, але має таке українське серце, що я дивуюся, де він там такий узявся. Йому чужа оця псевдотолерантність у питаннях мови, культури, які постійно зринають у піні набридлих дискусій.
Холодноярці воювати уміли весело.
Володимир прямо каже, що російська мова − це снаряди, які летять у бік наших позицій. Я щодня молю Бога за нього, а він усміхається до мене навіть із того пекла. Це усмішка переможця. І тут я знов згадую холодноярців, які навіть воювати уміли весело.
У пам’яті народу Герої не вмирають
− «Маруся» − теж роман про боротьбу українців проти російсько-більшовицьких окупантів. Довго працювали над ним?
− Років чотири. З «Марусею» було тяжче щодо архівних джерел. Їх дуже мало. Та й бойова біографія цієї шістнадцятирічної юнки дуже коротка. В один рік − 1919-го − віддали життя за Україну три її рідні брати-отамани Олекса, Дмитро і Василь Соколовські, а потім у полум’ї боротьби губиться і слід Марусі − Олександри Соколовської. Подробиці загибелі отаманихи невідомі. Як і Чорного Ворона. Тому люди створили легенди про те, що вони не загинули. Воістину, у пам’яті народу Герої не вмирають.
− Кривавим подіям на сході України Ви присвятили роман «Чорне Сонце». Не збираєтесь продовжити цю тему у своїх книгах?
− Я не пишу по гарячих слідах. Не знаю. Війна точиться у всіх на очах. Мені важко про це говорити.
За часів Незалежності, ще задовго до війни, я заборонив перекладати себе російською мовою
− Зважаючи на Вашу творчість Ви, напевно, вважаєтеся у путінській росії «бандеро-петлюрівцем»…
− Сьогодні всі притомні українці для кацапів стали бандерівцями. Я не хотів би тут згадувати розстріляні списки, вони є в Інтернеті. Сприймати серйозно такі погрози, коли довкола стільки трагедій, просто соромно.
− Якісь контакти з російськими письменниками мали чи маєте?
− Колись мав, звичайно. Зокрема, близько спілкувався з Віктором Єрофєєвим. Навіть переклав його книжку «Енциклопедія російської душі», де він дуже гостро глузує з московитського менталітету дикунів. Далекого 1990 року в Москві вийшов чималий том моїх вибраних творів. Однак за часів Незалежності, ще задовго до війни, я заборонив перекладати себе російською мовою. Тому що москалі завозили свої перекладні книжки в Україну, і ти, український автор, мимоволі ставав інструментом русифікації. Нині я не маю жодного контакту ні з російськими письменниками, ні з будь-якою іншою тамтешньою істотою.
Нині я не маю жодного контакту ні з російськими письменниками, ні з будь-якою іншою тамтешньою істотою.
− Наскільки правдивою є історія про те, що Вас ледь не вигнали з Київського університету Тараса Шевченка і Ви, аби уникнути відрахування, опинилися аж у Єреванському університеті?
− Це чиста правда. Я розповів цю хуліганську історію в повісті «Танець під чортову дудку», тому не буду тут розводитися. Це надовго.
Українці влаштували втечу дружині генерала Дудаєва
− Знаю, що Ви побували в багатьох «гарячих точках», які спалахували на теренах колишнього Союзу. Зустрічалися з дружиною покійного нині лідера Чечні Джохара Дудаєва, це дістало відголос у романі «Елементал». Розкажіть, будь ласка, про цей випадок.
− Після загибелі генерала Дудаєва ФСБ заарештувала його дружину Аллу та охоронця Мусу в Нальчику. Вони планували вислизнути до Туреччини, але не вдалося. Мусу спровадили в Лефортово, а Аллу ув’язнили в особняку під Москвою. Ув’язнили, так би мовити, м’яко, бо Єльцин хотів ще якимись хитрощами використати її на своїх президентських виборах 1996 року. Але одного дня Алла Дудаєва з того особняка зникла. Неподалік відбулася якась бійка, як потім виявилося, зімітована, вся охорона побігла туди, а коли повернулася, Алли вже не було. Влаштували ту втечу українці. І коли московські спецслужби збивалися з ніг у пошуках опальної вдови, ми з Аллою Дудаєвою пили каву в Карпатах. Вона надзвичайно цікава співрозмовниця, талановита художниця і поетка. Згодом я переклав і надрукував у кількох газетах добірку її віршів.
«Коли московські спецслужби збивалися з ніг у пошуках опальної вдови, ми з Аллою Дудаєвою пили каву в Карпатах»
Не можу поїхати з України, коли тут війна. І не поїду нікуди до перемоги
− Над чим, пане Василю, працюєте сьогодні?
− До війни я працював над романом про литовських лісових братів, тобто їхній партизанський рух опору, аналогічний нашому упівському спротиву. Звичайно, там велике місце належить і нашим українським мотивам. Інакше я до цієї теми не прийшов би. Українські партизани 1950 року зробили спробу рейду до Литви. Рушили з Волині через Білорусь, але там уже стояло багато московських гарнізонів, і довелося повернутися. Проте один із них дійшов.
Я їздив до Литви, зустрічався зі старими партизанами, які, на щастя, дожили до наших днів. Їх, звичайно, залишилось одиниці, як і наших упівців. Цього року я теж мав поїхати до Литви, попрацювати з матеріалами, зустрітися з цікавими людьми. А тут − війна. Мої литовські друзі кажуть, приїжджай, якраз у нас безпечніше, використай цей час для роботи над книжкою. А я так не можу. Не можу поїхати з України, коли тут війна. І не поїду нікуди до перемоги.
