Історії полонених детально фіксували самі російські історики. «У нас немає військовополонених, є зрадники!» — так колись нібито заявив кривавий Йосип Сталін. Жорстокість радянського…
Довгих та страшних 2 роки і 8 місяців під час Другої світової війни тривала окупація Вінниччини, протягом яких на її території діяв жорстокий нацистський режим. Загарбники принесли з собою нові, не чувані до цього лиха. За офіційними даними, під час окупації області понад 205 тис. мирних жителів було розстріляно та закатовано в концтаборах, тюрмах та гетто, майже 80 тис. осіб вивезено на примусові роботи.
Про злочини, вчинені нацистським окупаційним режимом у Вінниці, зокрема про один із найжахливіших — умертвіння пацієнтів обласної клінічної психоневрологічної лікарні імені акад. О. І. Ющенка, кореспондентці АрміяInform розповів Сергій Гула, кандидат історичних наук, заступник директора Музею Вінниці з наукової роботи.
— Сергію, Вінниця була повністю окупована нацистськими військами вже 19 липня 1941 року. Як жилося містянам у ті часи?
— Існування містян в умовах нацистської окупації є цікавим і водночас дуже трагічним. Воно вивчається й донині, адже комплексного уявлення про те, як жила Вінниця, немає. Бо окупація — це завжди смерть і страждання, але водночас — це робота шкіл та університетів, діяльність театру і пожежної охорони, опіка над сиротами і постраждалими від репресій 1930-х років. Усе це разом дуже складно. Наразі для нас це вдвічі складніше, оскільки ми переживаємо тимчасову втрату нашої території та її окупацію.
Якщо говорити про контекст насилля, то після окупації на території радянської України, зокрема і у Вінниці, нацисти почали впроваджувати політику встановлення так званого нового порядку. Ця політика була заснована на принципах якнайширшої експлуатації окупованих територій та на расовій ідеології, теорії про вищість одних націй і неповноцінність інших та на запереченні права на їхнє існування. Новий порядок у перші ж дні окупації почав втілюватись в акціях знищення єврейського населення міста Вінниці.
Інші жахливі моменти стосувались долі військових, які потрапили в полон унаслідок швидкого наступу Вермахту і допоміжних частин. Зафіксовані випадки абсолютно нелюдського поводження з військовополоненими, які не вписувались в жодні рамки будь-яких міжнародних конвенцій. І тут важливо зазначити: цьому сприяло і те, що частину цих конвенцій, які формувала світова спільнота в міжвоєнний період, СРСР не підписав. Тобто вище політичне керівництво радянського союзу прямо чи опосередковано прирекло своїх військових на жорстоке поводження із ними. Хоча, звісно, всі злочини німці вчиняли з власної волі.
— Чи був у військовополонених шанс вижити?
— Історики, які досліджують тему долі військовополонених і взагалі історію ДСВ, виділяють такий момент, що військове і політичне керівництво гітлерівської Німеччини не розраховувало утримувати таку велику кількість полонених. У «котли» потрапляли і 100, і 400 тисяч червоноармійців. Їхнє утримання, забезпечення, охорона потребували значних витрат і ресурсів, тому в таборах спостерігався дуже високий рівень смертності. І багатьох полонених, особливо на перших порах, відпускали.
Це стосувалось українців, білорусів, росіян, головне — щоб вони не були комуністами. Звільнені мали упродовж 5-7 днів прийти і зареєструватись в окупаційному органі за місцем проживання. Дехто з них долучався до створення органів місцевої влади або місцевої поліції. Після вигнання нацистів і повернення радянської влади цих осіб арештовували і репресували. Серед них були дійсно причетні до злочинів, інші були просто дотичні до того, що місцева влада якось налагоджувала життя в нових умовах. Мусимо розуміти, що для багатьох жителів окупованої України питання про повернення радянської влади не стояло — окупантів-більшовиків замінили окупанти-німці. До того ж останні спочатку вважалися тими, хто зможе допомогти установити незалежну Україну. Мені зустрічався випадок у архівних документах про те, як у румунській зоні окупації на Вінниччині червоноармієць звертався до районної окупаційної влади, щоб вони допомоги йому знайти роботу.
Загалом, за різними оцінками, у Вінниці було убито, загинуло від хвороб, голоду, холоду тощо від 10 до 15 тис. військовополонених. Іншим злочином нацистських загарбників стало примусове вивезення українців до Третього Рейху. Також вони переслідували учасників радянського та націоналістичного антинацистського Руху Опору, зокрема партизанів, підпільників, а згодом — оунівців і упівців.
— Про знищення нацистами євреїв знають практично всі. А ось на тому, що вони позбавляли життя людей із психічними захворюваннями, зокрема і в самій Німеччині, увага не акцентується. Це саме можна сказати і про вінничан — усі знають, що в місті є обласна психоневрологічна лікарня імені академіка Ющенка. А ось про те, що в роки окупації були знищені майже всі її пацієнти, обізнані одиниці…
— Так, кричущими за своєю жорстокістю є вбивства пацієнтів Вінницької обласної психоневрологічної лікарні. Там проводили холоднокровне планомірне знищення хворих. Першим кроком стало звільнення за наказом воєнної адміністрації працівників лікарні єврейської національності, яких згодом розстріляли. А вже на початку вересня 1941 року директора лікарні Антона Лук’яненка викликали до комендатури, де йому поставили першочергову вимогу допомогти в організації вбивства пацієнтів-євреїв. Упродовж двох тижнів було відібрано і складено списки із приблизно 400 прізвищами хворих єврейської національності. Їх вивели за територію лікарні й розстріляли.
Восени 1941-го до лікарні приїхав німецький професор Зіоль, який після обстеження закладу зауважив значні витрати на утримання хворих і додав, що в Німеччині особи, яких неможливо вилікувати, знищують. Після його візиту для пацієнтів урізали норму харчування, від чого щодня помирало близько десятка осіб. Це при тому, що до окупації психоневрологічна лікарня мала сільськогосподарські угіддя площею 500 га, молочну та свиноферму, пасіку і млин, а прибуток із цього господарства давав змогу забезпечити харчуванням хворих і лікарський персонал. Згодом гестапо ухвалило рішення знищувати хворих у інший спосіб — введенням внутрішньовенних ін’єкцій 5% розчину ціаніду калію (20 кубиків), а також ін’єкцій дистильованої води в потиличну частину головного мозку. Є також версії, що хворих вбивали розчинами ртуті.
— Скільки загинуло пацієнтів?
— На момент окупації, за різними даними, у лікарні перебувало від 1800 до 1720 пацієнтів. Останнє число вважається точнішим. Декого з них, але небагато, рідні забрали додому, коли стали ширитись чутки про заплановане умертвіння. Треба зазначити, що директор лікарні цьому не перешкоджав. А вже навесні 1942 року в лікарні залишилось лише приблизно 200-300 хворих. Частину з них перевезли в лікарню у Хмільник на Вінниччині, де від голоду померло 60 осіб, а інших — розстріляли. Решту перевели в колишній арештний будинок НКВС у Вінниці. Там вони помирали від хвороб і виснаження. На момент вигнання нацистів із міста залишилось лише 50-60 пацієнтів. Тобто в різний спосіб були вбиті майже всі хворі з нашої психоневрологічної лікарні. Окрім того, є документи, які засвідчують про надходження нових пацієнтів у той час, як наявних там знищували. Мусимо припустити наявність того факту, що дехто умисно віддавав своїх хворих родичів на вірну смерть.
— Наскільки я розумію, розстріли чинили німці. А як щодо медиків, які вводили ін’єкції? Яка їхня подальша доля? І що вони казали на своє виправдання?
— Так, розстрілювали німці, зокрема військовослужбовці одного з резервних німецьких батальйонів. А ін’єкції робили співробітники лікарні. Про те, як вони виправдовували свою участь у вбивствах, можна дізнатися з оперативно-слідчої справи «Душогуби». Її відкрили органи НКГБ після вигнання нацистів на групу лікарів Вінницької психіатричної лікарні, які брали безпосередню участь у знищенні душевнохворих пацієнтів. Головними її фігурантами стали директор Лук’яненко та головний лікар Чорноморець, але на момент слідства вони перебували в розшуку. Загалом у справі обвинувачувалися 16 осіб. Більшість медиків на свій захист намагались сказати, що вони цього не робили. Стратегія виправдань була типова: я виконував наказ, тому що мені пригрозили смертю. Звісно, факт примусу був і його відкидати не можна. Звісно, що на противагу маємо документально зафіксовані факти, коли лікарі, скоріш за все, уникаючи виконання злочинних наказів про вбивство пацієнтів, не виходили на роботу або звільнялись. Інша лінія захисту — твердження, що вони намагались сховати отруту або ж прикидались, що не вміють робити подібні ін’єкції тощо. Але на перехресних допитах та очних ставках з’ясовувалось, що більшість медиків таки причетні до злочину.
— Яке покарання отримали ці лікарі, хоча, звісно, дуже важко назвати їх такими? І чи намагались вони в якийсь спосіб приховати скоєні злочини?
— Працівники лікарні дуже часто намагались приховати вбивства пацієнтів, фіксуючи дату смерті на день чи декілька пізніше, щоб показати, що вони вмирали не одночасно. Також робили записи про те, що пацієнти вмирали природною смертю. Проте це приховування не завадило встановленню правди та винесенню вироків злочинцям. Одну із арештованих у цій справі відпустили, оскільки її причетність до цих злочинів не було встановлено. Так, два фельдшери, які проявляли особливу активність у знищенні пацієнтів (Гота і Дяченко), були засуджені до розстрілу. Інші — до 20 або 15 років каторжних робіт, з ураженням прав і конфіскацією майна. Матеріали на директора і головного лікаря (Лук’яненко і Чорноморець) були визначені в окреме кримінальне провадження, оскільки на момент суду над більшістю винуватців ті перебували в розшуку. Подальша їхня доля залишається невідомою.
— Що сталось із тілами вбитих хворих? Де їх ховали?
— 29 квітня 1944 року, після вигнання нацистів із Вінниці, радянська влада здійснила ексгумацію жертв масового знищення, які були захоронені неподалік лікарні на піщаному кар’єрі (використовувався як сміттєзвалище) та на території лікарняного кладовища. Тоді ж була проведена судово-медична експертиза, результати якої показали, що люди загинули внаслідок дії сильноотруйної речовини або смертельного виснаження.
До речі, епізод ексгумації зафіксований на кінохроніці, яку для загалу оприлюднено у 2020 році. Оригінал кінолітопису зберігається у фондах Російського державного архіву кінофотодокументів, (Красногорськ, рф). Вінницькі громадські активісти допомогли нам отримати копію та оцифрувати її. Усі, хто цікавиться історією Вінниці, України та Другої світової війни, може подивитись це відео на сторінці Музею Вінниці у Фейсбук.
Варто зауважити, що про цю трагедію дізнається все більше вінничан і не тільки. Великою заслугою у розкритті теми є спільна робота науковців Вінницького педагогічного університету та вінницьких громадських активістів. Так, зусиллями ГО «Народний Майдан Вінниччини» у співпраці з «Німецькою молоддю в Європі» землі Рейнланд-Пфальц було створено виставку «Забуті жертви Другої світової війни». Грантову підтримку надав німецький фонд EVZ («Пам’ять, відповідальність, майбутнє»).
— Дякую за розмову!
P.S. Сьогодні російська федерація, на відміну від нацистської Німеччини, не має офіційно декларованих планів щодо вбивства мирних мешканців України. Проте вже весь світ побачив, як загарбницька російська армія, масово вбиваючи, катуючи та ґвалтуючи цивільних українців, позбавляючи їх волі та депортуючи, здійснюючи насилля щодо медичного персоналу та вчиняючи інші воєнні злочини, поставила себе на один щабель із нацистськими загарбниками з їхніми жахливими злодіяннями проти людства. І весь цивілізований світ зробить все, аби російські воєнні злочинці постали перед міжнародним військовим трибуналом і отримали справедливе покарання, як це сталось із нацистами під час Нюрнберзького процесу.
Сьогодні Збройні Сили України реалізували правильний удар по окупанту в Джанкої, по аеродрому.
Президент США Джо Байден запевнив, що негайно підпише законопроєкти спікера Палати представників США Майка Джонсона про допомогу Україні, Ізраїлю та Тайваню після його схвалення Конгресом.
Ухвалений у першому читанні законопроєкт про залучення засуджених до захисту України в лавах ЗСУ передбачає обов’язкову згоду не лише самих засуджених, а й командирів частин, де будуть створені такі окремі спеціальні підрозділи.
Командувач Сухопутних військ Збройних Сил України генерал-лейтенант Олександр Павлюк показав ефективну роботу підрозділів Сухопутних військ.
Командувач Військово-Морських Сил ЗС України віцеадмірал Олексій Неїжпапа зустрівся із заступником генсека з морських і водних справ Міністерства клімату Естонії Каупо Ленеранда, під час якої обговорив посилення технічних можливостей ВМС ЗСУ.
Спікер Палати представників Майк Джонсон опублікував текст ініціативи фінансування допомоги Україні, який можуть схвалити вже цієї суботи, 20 квітня.
Захищаємо світ
від 25000 до 125000 грн
Київ, Київська область
від 23000 до 53000 грн
Степанівка, Сумська область
від 21000 до 51000 грн
Степанівка, Сумська область
Історії полонених детально фіксували самі російські історики. «У нас немає військовополонених, є зрадники!» — так колись нібито заявив кривавий Йосип Сталін. Жорстокість радянського…