У Маневицькому районному суді Волинської області винесли вирок адміністратору популярної Viber-спільноти, який протягом майже року інформував тисячі підписників про місця проведення…
Так, вони, звісно, зараз дуже хвилюються: за майбутнє, за себе, за наших дітей, за країну. Але ось ця перша іскорка прекрасного почуття, що спалахнула між ними на початку ХХІ століття, допомагає їм навіть і у важкий воєнний час разом стійко долати труднощі, усміхатися одне одному та вірити, що все буде гаразд і все буде Україна!
Чоловік і дружина, капітан і старший матрос Військово-Морських Сил України Євген та Ольга Бутенки — справжня міцна військова родина. 23 червня подружжя готується відсвяткувати 20-річний ювілей від дня весілля. Годі й казати, що це кругла та велика дата — стільки років поруч! А зустрілись вони за цікавих обставин, з чого і почалась історія одного кохання та сімейного життя зі всіма її радостями, тривогами, вірою й надією в завтрашній день!
Познайомились на свято Збройних Сил, а весілля відсвяткували наступного дня після офіцерського випуску, на Трійцю
Євген тоді навчався на другому курсі Київського інституту Військово-Повітряних Сил. Всі працюють, навчаються, а у військових вихідний — День Збройних Сил! Курсовий офіцер підлеглих виснажувати стройовими оглядами не став: свято ж як-не-як, нехай хлопці відпочинуть. Курсанти отримали записки про звільнення, тож хто куди… А Женя з групою однокурсників вирішив відзначити цей день по-особливому, так би мовити, з користю для себе.
— Неподалік від Василькова, де я навчався, був технікум. Знали, що там навчаються гарні дівчата. Тому і вирішили відвідати їх, так би мовити, піти в розвідку. Самі розумієте, майже весь час перебуваєш у казармі, а тут — свобода! Ось і вирішили пошукати щастя, отримати нових вражень та познайомитися з кимось із дівчат, — розповідає капітан Євген Бутенко.
Курсантам пощастило. У студенток тільки-но закінчились пари, і вони стояли біля гуртожитку. Підійшли хлопці до них — у військовій формі, кремезні, статні, увічливі, слово за слово, так і познайомились.
— Ольга серед них теж була. Тільки не та, що згодом стане моєю другою половиною, а її подруга — наша майбутня кума. А моя дружина ледь не проґавила своє щастя. У теніс вона грала, не бачила і не знала, які гарні хлопці до них завітали. Ми вже збирались прощатися й вирішили зробили фото на згадку. Як тут вона виходить… Дали їй фотоапарат. Вона в об’єктив дивиться, а я — на неї. Наче щось всередині перевернулося. Дивлюсь, і подумки — ось моє щастя! — усміхається Євген.
У Ольги, звісно, теж щось тьохнуло в серці. Але виду вона намагалася не подавати, опустила очі, трішки засоромилась. Номер телефону дівчини Євгену тоді взяти не вдалося. Та й не було ще тоді мобільних. Але за тиждень курсант знову був біля студентського гуртожитку. А Ольга й надалі не поспішала відкриватися. Так би мовити, перевіряла кавалера на стійкість та щирість почуттів.
Відтоді похід у звільнення став для майбутнього офіцера-авіатора сенсом життя та додатковим стимулом успішного навчання. Отримуючи добрі оцінки, Євген мав змогу у вихідні піти в місто, а точніше, відвідати наречену. І за півтора місяця після першого знайомства, він все ж таки свого домігся — вони стали зустрічатися.
Півтора року хлопець та дівчина в будь-яку вільну хвилину поспішали на побачення одне з одним. Вони чекали на зустріч та звикали одне до одного, а їхні почуття ставали все сильнішими. Влітку 2002 року закінчила навчання в технікумі Ольга. 22 червня відбувся офіцерський випуск і в Євгена, а вже наступного дня, на свято Трійці, вони одружились!
— Я був на весіллі в парадній військовій формі, у білій сорочці із золотими погонами. Хотів мати більш ефектний вигляд, а заразом ще й, так би мовити, зекономив на весільному костюмі, — з усмішкою згадує офіцер-авіатор.
Від Очакова до Криму із зупинкою в Ліберії
Швидко пролетів медовий місяць для молодят, і одразу вони прибули до першого офіцерського місця служби Євгена — на Миколаївщину, до міста Очакова.
Чи готова була киянка Ольга до такого повороту долі? Чи не шкодувала, що треба залишати столицю?
Я взагалі ніколи не гадала, що вийду заміж за військового. Пам’ятаю, що коли познайомила майбутнього чоловіка з мамою, вона прискіпливо перевіряла його: проводила всілякі опитування та намагалася з’ясувати, чи серйозною він є людиною та чи серйозні в нього наміри. А потім якось каже мені: «Слухай, донечко, а чи готова ти вийти заміж за офіцера? Це ж постійно будеш сидіти на валізах, переїжджати з місця на місце». А я у відповідь: «Якщо кохає, буде жити зі мною в Києві». Але, коли вже треба було вирушати до Очакова, забула про свої слова. Їхала з ним окрилена, бо це ж — мій чоловік, бо це ж — кохання! — каже дружина капітана Бутенка.
Євген обійняв посаду старшого техніка вертольота, дружина пішла працювати за фахом — інженером у «Водоканал». Молодятам виділили невеличку кімнату в гуртожитку площею десь 12 квадратів. За понад рік Ольга завагітніла, пішла в декретну відпустку. Молодий офіцер майже весь час пропадав на службі, виконуючи визначений обсяг робіт з обслуговування, ремонту та підготовки до польотів гелікоптерів. Лише ночувати додому приходив, якщо, звісно, не був на чергуванні або у відрядженні. У 2004 році життя офіцерської родини осяяла поява на світ донечки Вікторії. За пів року полк, у якому служив лейтенант Бутенко, було розформовано, а авіаційна техніка та особовий склад були передані на формування бригади морської авіації з місцем дислокації в селищі Новофедорівка, що в Криму.
З Очакова Ольга з маленької Вікторією одразу поїхали до Києва. А Євген — на нове місце служби. Спочатку розбирав гвинтокрили, завантажував їх на машини, а вже згодом у Криму збирав. Коли ж цей відповідальний обсяг робіт було виконано, він одразу вирушив за сім’єю.
Десять років життя й служби провела там, у безпосередній близькості від берега Чорного моря, родина Бутенків. Спочатку вони знов мешкали в гуртожитку. Згодом винаймали житло.
— Дуже гарні місця в Криму. Дійсно, дивовижна там природа. Ми навіть автівку придбали задля того, аби у вільний час не сидіти вдома, а відвідати якомога більше пам’ятних місць містичного, загадкового та колоритного півострова. Об’їздили його майже весь: передивились архітектуру, водоспади, скелі, палаци. Отримали незабутні враження, море задоволення та емоцій. Щоправда, у Криму краще відпочивати, ніж служити. Приміром, наша частина дислокувалась саме на морському узбережжі. Влітку — спека, взимку — холоди, вітри. Все наскрізь продуває. Дуже важко організму перебудовуватися, — висловлює свої враження подружжя Бутенків.
До речі, саме перебуваючи в Криму, у 2011 році Євген здійснив своє закордонне відрядження. Пів року він у складі українських миротворчих сил ніс службу в Ліберії. Там же відсвяткував свій 30-річний ювілей та отримав чергове військове звання «капітан».
— А повернувся він з Африки ввечері 31 грудня. Кращого подарунка для нас з донькою на Новий рік й не придумаєш — чоловіка та тата отримали під ялинку! — згадує Ольга.
Ще понад два роки прожила в Новофедорівці дружня родина Бутенків. Після повернення з Ліберії Євген обійняв посаду начальника вертолітної ланки. Ольга ж працювала реалізатором. Під час курортного сезону продавала всілякі кримські сувеніри, а взимку з дитиною вдома була. І, як жартома каже її чоловік, бувало, що влітку заробляла більше, ніж він за місяць.
Повернення на Миколаївщину
Як кажуть, за десять років прижилися вони на новому місці, адаптувалися. І можна було б і надалі жити й служити в Криму, якби не підступна і незаконна анексія українського півострова з боку росіян.
— Ви знаєте, як це гидко, коли цивільні люди, яких ти добре знав, спілкувався, підтримував стосунки, потім за гроші штурмують твою військову частину, добре розуміючи, що ми у своїх співгромадян, зокрема, жінок і старих, стріляти не станемо, — згадує про надважкий кримський період служби капітан Бутенко.
Так, саме в такий спосіб діяли під час анексії Криму росіяни: запускали вперед людей у цивільному — як місцевих мешканців, так і заїжджих козачків, а самі зі зброєю ховалися за їхніми спинами, тобто прикривалися як живим щитом.
Ні, звісно, не побіг за «великим російським рублем» та не зрадив Батьківщину капітан Бутенко. Він, не роздумуючи, перевівся на материкову частину України до Миколаєва.
— Коли здійснювали передислокацію на вертольотах до нового місця служби, під час приземлення по нас ледь не відкрили «дружній» вогонь. Час був такий — важкий. Ми побоювалися розповідати про наші плани щодо передислокації, аби рашисти їх не зіпсували. На Миколаївщині теж побоювалися: чи свої це або окупанти наближаються до аеродрому? — ділиться власними спогадами Євген.
Але, дякуючи Богові, передислокація гвинтокрилих відбулась вдало. Згодом і решта військових разом зі своїми родинами прибула до Миколаєва. Євген знов повернувся на малу батьківщину. Адже він родом із Вознесенська, що на Миколаївщині. А невдовзі, того ж 2014 року, пішла служити в цю ж частину телефоністом і його дружина.
— Чого раніше, ще перебуваючи в Криму, не одягнула однострій? Чоловік не дуже цього волів. Мовляв, не жіноча це справа, я постійно перебуваю на службі. А тут ще й ти… Хто ж з донькою буде вдома? — каже Ольга.
Але, за словами Євгена, після кримських подій, ці сумніви розвіялися. Багато хто перейшов служити на бік росіян. Військово-Морські Сили треба було доукомплектовувати. Тим більше, що дружині, як нікому іншому, він довіряв — вона не підведе, не зрадить, перевірена роками! І принаймні замість одного автомата, у них на двох буде два!
Так і служить від 2014 року й донині разом подружжя Бутенків. Важко?
— Буває. Особливо непросто було звикати до армійського ритму життя на початку служби. Я раніше ніяк не могла зрозуміти: чого це так відбувається — тільки-но додому зі служби чоловік прийде, а його вже знов викликають?.. А коли вже сама потрапила в це середовище, осмислила: це ж служба така — військова та відповідальна, — висловлює враження від армійського життя старший матрос Бутенко.
В їхньому житті часто-густо траплялось і таке, що обидва заступали на чергування, а донька Вікторія залишалась вночі вдома сама. Хвилювалась маленька дівчинка, іноді й плакала. Але батьки, як могли, заспокоювали, весь час були на зв’язку.
Були в їхньому житті й досить тривалі розлучення. То Ольга двічі на три місяці на підвищення кваліфікації до навчального центру військ зв’язку в Полтаву вирушала. То вже сам Євген у 2020 році впродовж трьох місяців у складі сил ООС проходив службу в Маріуполі. Але ці розлучення тільки ще сильніше вплинули на їхні почуття одне до одного. І так би вони й були щасливі втрьох разом з донькою, якби не кривавий ранок 24 лютого нинішнього року, коли їхній мирний сон і спокій порушила широкомасштабна війна.
І спалахнула широкомасштабна війна…
— Чоловік тільки за північ повернувся додому — забезпечував нічні польоти. Міцно заснув. І раптом на світанку я чую якісь вибухи. Злякалась, звісно. Розбудила Євгена, а він втомлений у відповідь: «Що сталося? Мені треба відпочити». Ні, кажу, ставай негайно, розпочалось щось страшне та серйозне. Пробудила його якось. З ліжка скочили, чуємо земля від ракетно-бомбових ударів здригається. А потім доньку розворушили. Того ж дня сестра Євгенія зібрала Вікторію до Вознесенська. А ми з чоловіком — на службу, — розповідає Ольга.
Відразу ж, 24 лютого, перебазувалася на нове місце дислокації авіаційна техніка. Наступного дня залишив Миколаїв і капітан Бутенко. А за місяць до нього приєдналася і його дружина Ольга.
Понад три місяці вони перебувають у полях. Стільки ж часу не бачили свою доньку Вікторію, яка згодом переїхала на батьківщину матері — до Києва. За цей час багато чого довелося пережити. Ольга хвилювалась та тримала кулаки за свого племінника В’ячеслава, який зазнав осколкового поранення під Києвом, і зараз, перебуваючи у шпиталі, готується до хірургічної операції. Тривожиться і за його батька та свого брата Юрія, який також нині в лавах Сил оборони. А понад все вони, як і всі українці, мріють про мир та якнайшвидшу Перемогу над російськими окупантами та впевнені, що добро переможе зло та все буде Україна!
На знімках: військове подружжя Бутенків
Фото автора
