У війську вже є багато цифрових систем. Але їхня ефективність залежить не лише від розробників. Навіть найкращий інструмент не працює сам по собі — його треба…
Останнім часом на озброєнні підрозділів ЗСУ з’явилося чимало трофейної техніки. Новітні розробки російського ВПК суттєво відрізняються від моделей, що були на озброєнні ЗСУ. Тому в особового складу часто виникають певні труднощі з освоєнням незнайомих зразків.
Щоб допомогти військовим у вивченні нової техніки, до роботи долучились спеціалісти з Харківського військового інституту танкових військ. Група під керівництвом полковника запасу Ігоря Баркатова, завідувача науково-дослідної лабораторії військової служби танкових військ НТУ «ХПІ» свого часу вже розробила інтерактивний підручник для курсантів, за допомогою якого вони вивчали бронетанкову техніку.
— Одразу після початку широкомасштабного вторгнення росії я вирішив допомогти нашим хлопцям, використовуючи всі наші напрацювання, зокрема, платформу дистанційного навчання, створену в інституті, — розповідає полковник запасу Ігор Баркатов. — Ця платформа працює цілодобово, і вся інформація, яка у нас була по навчальних дисциплінах, залишалась і працювала. На початку війни наші партнери звернулись до всіх вишів, запропонували, бачачи ситуацію навколо Харкова, завантажити всю інформацію на вебсервер, і ми це зробили. По кліку ми можемо з нашого «заліза» перейти на вебсервер, який міститься у хмарі. Нині щодня 100–200 студентів перебувають на платформі, виконують завдання. Можна сказати, що сучасна система дистанційного навчання отримала дуже серйозне випробування, яке витримала з честю.
— Тому, коли виникла необхідність, ми почали розробляти аналогічні підручники за трофейними зразками, і наразі вже є чимало такої інформації, якою активно користуються наші танкісти, — каже офіцер.
До розробки програм, зокрема, були залучені спеціалісти фірми-розробника тренажерів «Енергія-2000».
Як розповів керівник проєктів підполковник Микола Соломаха: «Є певна кількість російських танків і техніки, захоплених нашими військовими під час боїв. Деяка частина з них потрапляє до наших рук пошкодженими, деяка — цілими. Але не всі наші військовики можуть одразу ж сісти і почати стріляти з ворожої техніки.
Декілька років тому, ще до війни, я зіткнувся з кількома замовниками, яким потрібно було виробляти тренажери бронетанкової техніки російського виробництва. Відповідно я почав накопичувати матеріали, щоб відпрацьовувати імітатори приладів, систем, вузлів і алгоритми роботи цієї бронетанкової техніки. Як тільки після 24 лютого пішли трофеї, вже на початку березня довелося діставати зі своїх загашників технічні описи, інструкції з експлуатації, коротенькі відеофільми, що колекціонувалися протягом останніх 10 років.
У Харківському інституті танкових військ вирішили створити невеличкі відеопосібники по кожному типу бронетанкової техніки: порядок запуску, водіння, вмикання систем керування вогнем, порядок стрільби в звичайному та аварійних режимах. Я поділився з ними матеріалами після того, як вони сформували це у вигляді коротеньких відеоуроків».
Також для вивчення російської трофейної техніки стали у пригоді 3D-моделі робочих місць танкістів — командира танка, механіка-водія, навідника-оператора, які створила одна з українських фірм.
Слід зазначити, що нова російська техніка, зокрема танки Т-72Б3 зразка 2011року і модернізовані танки Т-72Б3М зразка 2016-го, — противник серйозний. Вони оснащені повноцінною системою керування вогнем на основі французько-білоруського багатоканального прицілу «Сосна-У» з тепловізійним каналом, вбудованим ракетним каналом з дальністю стрільби 6 км — ракетою «Інвар» і «Інвар-М» вдень, 5 км — вночі. Тобто це дуже потужна зброя, що дозволяє виконувати завдання, не вступаючи в безпосередній вогневий контакт із нашими танкістами і піхотними підрозділами, з дальніх рубежів.
У результаті об’єднаних зусиль наші військові отримали потужний ресурс, який дозволяє швидко опанувати ворожу техніку. Весь обсяг матеріалу доступний з будь-якого мобільного пристрою — смартфону, планшета, ноутбука.
Фото Миколи Саламахи, Ігоря Баркатова, Максима Кітугіна та з архіву автора
