Це не лише питання символів. Це спосіб формування професійної ідентичності, системи цінностей і розуміння того, на якій історичній основі стоїть сучасна українська армія. 5 грудня 2024…
Буча під окупацією… Тотальна розруха, розстріляні машини, розбомблені домівки, сотні скривавлених тіл на дорозі. Дмитро Гапченко — один із тих, хто не виїхав із міста. Він поділився спогадами з кореспондентом АрміяInform про те, як війна прийшла в його життя.
«Камери спостереження фіксували моторошні кадри вбивств цивільного населення»
«27 лютого окупаційні війська зайшли в наше місто. Ще працювала комунікація. Камери спостереження фіксували моторошні кадри вбивств цивільного населення. Вони розстрілювали жінок та дітей, які їм ні чим не загрожували. Я досі не можу зрозуміти причину такої їхньої жорстокості…
Більшість населення не встигло покинути Бучу. Виїжджати з міста було на той час вкрай небезпечно, але і залишатися теж неможливо. Люди ухвалювали важке рішення та на свій страх і ризик: покидати рідні домівки за будь-яких умов.
Вони розстрілювали жінок та дітей, які їм ні чим не загрожували.
Дехто намагався вийти пішки і їх розстрілювали. Хтось чекав на гуманітарні коридори. 5 березня мали приїхати перші автобуси, але орки їх не пропустили. Тоді люди, не знаючи чи виживуть, сідали у власний транспорт і виїжджали. Свою родину я відправив з міста, бо розумів, що завтра може вже й не бути евакуації. До останнього сподівався, що ця колона дожене автобуси, які виїхали з Ворзеля й Бородянки.
Переміщатися містом було небезпечно. Люди ходили закутками, щоб пройти непоміченими, адже вулиці були переповнені російськими танками та солдатами. Всіх чоловіків, які потрапляли їм на очі, вони ретельно перевіряли. Документи, телефони, фото, месенджери, дзвінки.
«Загиблих містян ховали у братських могилах біля церкви»
Єдиний транспорт, яким можна було хоч якось пересуватися містом, був «Груз-200». Окупанти деякий час ставилися до цієї машини лояльно, тому що нею збирали вбитих місцевих. Проте згодом заборонили їздити на кладовище й люди були вимушені шукати інше місце для поховання.
У братській могилі було 117 людей.
Ми вирішили ховати наших людей біля церкви, поруч з лікарнею. На той час у цій братській могилі було 117 людей. Згодом їх звідти дістали та перепоховали. Але не всіх після ексгумації вдалося ідентифікувати.
Коли хлопці їздили та збирали тіла, вони, якщо була змога, записували дані вбитих у блокнот. Коли орки розстріляли машину, вони знищили його.
«Притисли всіх до стіни. Зав’язали очі та руки: так ми провели ніч…»
Я постійно перебував на роботі. Щодня моя команда чекала на автобуси, які привозили харчі та медикаменти. Після цього ми супроводжували людей на евакуацію. Працював колл-центр. Мій номер став основним на гарячій лінії. Люди телефонували та запитували про своїх родичів. Я намагався допомогти, розповідав про ситуацію, яка тут склалась. Ставало легше, коли вони чули хоча б когось із бучанців. Так вони мали віру, що їхні близькі також можуть бути живими.
15 березня ворог вирішив вдертися до міської ради. В той день ми чекали на гуманітарну допомогу. Аж раптом побачили, як вибігли 10-15 вдягнутих як спецпризначенці російських солдатів і почали стріляти, ломитися у двері. Вони притисли всіх нас до стіни, зав’язали очі та руки, а потім відвели на свою базу. Разом зі мною були троє охоронців, працівник благоустрою та волонтер. Ми простояли на вулиці до самої ночі. Вони залишали нас із зав’язаними руками та очима без їжі та води. Рашисти залякували, погрожували вбити та закопати в лісі, але відпускати не збиралися.
Молилися Богу і вірили, що все минеться. В ту мить нас оберігала якась сила. Я думав про свою сім’ю і це додавало мені сил.
Вони спеціально дочекалися ночі, тому що розуміли, що ми нікуди не втечемо, а якщо наважимося — нас розстріляють. Єдине, що тоді нас врятувало — надія та віра. Молилися Богу і вірили, що все минеться. В ту мить нас оберігала якась сила. Я думав про свою сім’ю і це додавало мені сил.
Коли вони брали мене в полон, то не знали, що я представник міської ради, прийняли за охоронця. Я розумів, що якщо вони дізнаються, ким я був, то навряд чи залишать живим…
Окупанти були в мене вдома. Мародерствували, щось вишукували. Коли брали мене в полон, то не знали, що я представник міської ради, прийняли за охоронця. Я розумів, що якщо вони дізнаються, ким я був, то навряд чи залишать живим…
Ніч ми провели у підвалі. Зранку, дочекавшись моменту, коли основна маса окупантів виїхала на інші позиції, разом з іншими полоненими вирішили тікати… Так ми врятували собі життя.
Вірю, що скоро настане мир в Україні, моя сім’я повернеться в місто і згадки про війну залишиться у пам’яті лише як страшний сон…
…Сьогодні Буча повертається до мирного життя. Над відбудовою міста працюють архітектори, допомагають небайдужі люди. Вірю, що скоро настане мир в Україні, моя сім’я повернеться у місто і згадки про війну залишаться у пам’яті як страшний сон…”.
