Про це в коментарі АрміяInform розповів боєць батальйону безпілотних систем 14-ї бригади оперативного призначення імені Івана Богуна «Червона калина» Владислав, який щойно повернувся на службу…
У річницю перепоховання Тараса Шевченка кореспонденти АрміяInform знайшли місце, про яке, імовірно, говорить поет у своєму програмному посланні до вільних і нескорених нащадків. Це околиці села Варварівка, що між Дніпром та Запоріжжям.
Прочитані у сьогоденні рядки «Заповіту» доводять – душа волелюбного Тараса і досі серед нас на землі. Крізь час Великий Кобзар допомагає нам бити на фронті споконвічного ворога і втілити прагнення поколінь українців до свободи у новому і великому родинному домі. Послухайте його слова, написані майже 180 років тому:
10 березня 1861 року Тарас Григорович Шевченко помер на чужині, а 22 травня цього ж року відбулось його перепоховання на Батьківщині – на Чернечій горі поблизу Канева. Так вирішили рідні та друзі славетного українського художника і поета.
Проте, деякі дослідники життєвого шляху та творчості Тараса Шевченка стверджують, що у своєму «Заповіті» він говорив не про рідну Черкащину, а про мальовничі кручі, що височіють над Дніпровими порогами, каскад яких ревів від сучасного Дніпра до Запоріжжя. Дев’ять порогів – гранітних скель, які першою твердю на планеті піднялися над розпеченою лавою близько 3 млрд років тому, нині затоплені водами Дніпровського водосховища, що утворилося після будівництва ДніпроГЕСу.
Автор також схиляється до думки, що саме на кургані на околицях села Варварівка Синельниківського району Дніпропетровської області й заповідав себе поховати Тарас Шевченко у творі-маніфесті, рядки якого надихали покоління українців на боротьбу за свою свободу, землю і національну ідентичність.
У ці дні, стоячи на кручах села Микільське-на-Дніпрі, які Тарас хотів бачити з лівого берега Дніпра, усвідомлюєш, що він і досі серед нас. Допомагає нам втілити мрію і місію українського народу – назавжди позбутися імперських окупантів та розбудувати власну незалежну й успішну державу.
Як умру, то поховайте
Мене на могилі
Серед степу широкого
На Вкраїні милій,
Щоб лани широкополі,
І Дніпро, і кручі
Було видно, було чути,
Як реве ревучий.
Як відомо, могилами в Україні називали кургани, велика кількість яких була насипана на місцях стародавніх поховань у степах Придніпров’я. Найвідоміший з яких – скіфський курган Товста Могила, де археологами була знайдена знаменита золота пектораль.
Декілька таких могил-курганів височіли поблизу найбільшого і найнебезпечнішого для судноплавства порога Ненаситець. Цей поріг перетинав старе русло Дніпра між сучасними селами Микільське-на-Дніпрі з правого берега, і селом Василівка-на-Дніпрі – з лівого.
Цей поріг ще називали Ревучим. Розбиваючи своїми скелями стрімкий потік Дніпра, гучне ревіння його водоспадів було чутно за десять кілометрів, а у тиху погоду – і за двадцять. За даними дослідників, довжина порогу дорівнювала 870 м, а висота падіння води у різних місцях сягала від 4,75 до 5,2 метра.
Він також мав назву Розбійник, а козаки з повагою іменували Дідом.
Як розповідає місцева жителька, дослідник життя і творчості Тараса Шевченка, громадський діяч Світлана Кульбашна, Тарас Шевченко народився рабом у першому поколінні та належав поміщику Енгельгардту. Його батьки були народжені вільними, але згодом були закріпачені й втратили свободу. Його дід Іван був козаком і у молоді роки брав участь у гайдамацькому повстанні на Придніпров’ї – Коліївщині. Дід був письменним і багато розповідав малому Тарасові про Запорожців та життя на Січі. Усвідомлення цінності втраченої свободи та несприйняття рабства гірко засмучували майбутнього класика з дитинства, що стало наріжним каменем його творчості.
«Коли Тарас Шевченко був студентом петербурзької Академії мистецтв, проходити художню практику він повернувся в Україну – до місць козацької слави, про які йому розповідав дід. Достеменно відомо, що він у 1843 році відвідав пороги Дніпра, зокрема й Дід-поріг, або, за іншою назвою – Ревучий. У цьому ж місці познайомився з археологічною експедицією, яка вела розкопки на одному з навколишніх курганів», – розповідає Світлана Кульбашна.
Як понесе з України
У синєє море
Кров ворожу… отоді я
І лани і гори —
Все покину, і полину
До самого Бога
Молитися… а до того
Я не знаю Бога.
Поховайте та вставайте,
Кайдани порвіте
І вражою злою кров’ю
Волю окропіте.
Сьогодні споконвічний ворог знову на українській землі – на північ, схід і південь від цих мальовничих місць точаться криваві бої. Залежно від напрямку, відстань до лінії фронту становить від 80 до 150 кілометрів. За лінією фронту – жахи окупації: смерть, насилля, голод, безправ’я і рабство.
Загарбники руйнують і грабують домівки українців, свідомо нищать промисловість і сільське господарство, отруюють воду, вивозять їжу, створюють концтабори, примусово депортують українців на чужину, по-звірячому знущаються і розстрілюють мирних людей цілими родинами та евакуаційними колонами… Розстрілювали вони і пам’ятник Тарасові.
Але крізь час він досі разом із нами. Не на небесах – він тут, на землі, пліч-о-пліч з нами. Як і обіцяв, не покинув ні лани, ні гори. Оберігає, надихає і допомагає у святій справі захисту найціннішого для українців – свободи.
Це сивочубий Тарас Григорович темними українськими ночами тихо ріже горла ворогам. І заспокоює нас своєю мудрістю: «Немає гріха у знищенні окупанта. Бо немає Бога там, де існує рабство».
Кайданів на руках українців вже немає, наші руки впевнено тримають зброю і кров ворожа ріками тече в наше море. І так буде до самої перемоги.
І мене в сім’ї великій,
В сім’ї вольній, новій,
Не забудьте пом’янути
Незлим тихим словом.
Світлана Кульбашна теж впевнена, що душа Шевченка досі поміж нас. Згадує, як у цьогорічний День народження Кобзаря вийшла у ранкову зорю на берег, прочитала кручам «Заповіту», подарувала листок з рукописом Дніпру і звернулася до Тараса з проханням подати усім нам добру звістку.
Тарас Григорович у той же день відповів через Інтернет. Новинами з сусідньої країни:
Сенат Польщі 9 березня ухвалив резолюцію, в якій закликає країни Європейського Союзу підтримати прискорений процес вступу України до ЄС, повідомило PolskieRadio24.
Резолюцію схвалили одноголосно – 93 сенатори проголосували «за».
«Українське суспільство поза всяким сумнівом довело, що готове бути частиною об’єднаної Європи і готове кров’ю платити за відданість європейським цінностям. Українські воїни, захищаючи кордони своєї країни, захищають всю Європу», – йдеться у документі.
Тарасе Григоровичу, дякуємо за підтримку, ми не підведемо і виконаємо твій Заповіт. Ми обов’язково переможемо.
І душа Великого Кобзаря зможе полинути у край спокою.
До самого Бога – їм буде там про що поговорити.
Відео: Єгор Трошкін, Вадим Вейді
