Самовільне залишення військової частини не припиняє військову службу. Водночас період СЗЧ не зараховується до строку військової служби, вислуги у військовому…
Північна Салтівка… До 24 лютого — це житловий масив, розташований на північному сході міста Харкова. Раніше цей район був відомий торговельно-розважальними центрами, ресторанами, кафе, концертними залами, парками, дитячими майданчиками та місцями відпочинку. Тут було розташовано багато шкіл та установ дошкільного виховання, дозвільні центри, чудово розвинена транспортна інфраструктура: тролейбуси, трамваї, автобуси, метро тощо.
Тепер Північна Салтівка нагадує постапокаліптичний пейзаж. 70 відсотків житлових будівель та інфраструктури зруйновані обстрілами важкої артилерії російських окупантів. Перших руйнувань район зазнав уже 25 лютого.
Два Андрії
Тиждень тому підрозділи ЗСУ відтіснили орків від міста ближче до кордонів. Мешканці житлового масиву повертаються до того, що раніше було їхнім житлом, їхньою фортецею…
Ми минаємо блокпост тероборонців і заїжджаємо в зону, до якої пропускають лише військових та цивільних за пропискою. Автівку лишаємо на одній з центральних доріг, яку від уламків розчистили комунальники. Далі рушаємо пішки… Під ногами побите скло, вирви від снарядів…
Йдемо поміж зруйнованих 16- та 9-поверхівок. Двори та вулиці безлюдні. Про те, що тут триває хоч якесь життя, нагадує безліч кішок, які збігаються до нас, ледве побачать. Левова частина з них — домашні улюбленці, які або у страху втекли від господарів під час обстрілів, або яких ті ж господарі закрили у помешканнях, сподіваючись, що війна мине за кілька тижнів і життя повернеться у колишнє русло. Тварини якимось дивом вижили. Але за ці два місяці здичавіли та перестали довіряти людям — хоч і підходять близько, але на руки не йдуть, іноді поводячись дуже агресивно.
Біля одного з підвалів будинку по вулиці Дружби Народів бачимо двох чоловіків, які гріють чайник та готують нехитрий обід на багатті… Два Андрії розповідають свої історії, кінцівка яких на сьогодні однакова. Помешкання чоловіків — у цьому будинку, але обидва з перших чисел березня живуть у підвалі. Один з цих чоловіків не міг звідси поїхати, бо його паралізований батько прикутий до ліжка.
— Його перенести до підвалу не було можливості. Тому щоразу спускаючись у бомбосховище, я подумки прощався з ним. Але Бог відвів йому ще часу трохи пожити на цьому світі…
Інший чоловік розповідає, що спочатку не бачив сенсу кудись їхати, сподіваючись, що російська «спецоперація» незабаром закінчиться. До підвалу спустився, коли у помешканні від обстрілів повилітали вікна…
— А згодом я вже не зміг виїхати. Росіяни постійно поливали нас вогнем. А тепер я вже нікуди й не поїду. Кому я потрібен?
Понад усе у розповіді цього чоловіка вразило те, як він переймався акваріумними рибками, які загинули без світла та тепла. Каже, що ці істоти були найдорожчими для нього у цьому світі…
Чоловіки розповідають про свій нехитрий підвальний побут. Щойно я дістаю фотокамеру, просять їх не фотографувати: соромляться старого одягу та підстриженого аби як волосся — стригли один одного самі манікюрними ножицями, які знайшли серед завалів…
Два Андрії розповідають, що готують їжу на вогнищі. Різні крупи, консерви та овочі їм доставляють військові й волонтери. Неподалік на сонці гріється таз із водою — це для прання спідньої білизни та аби «помитися», протерти тіло вологою ганчіркою.
— Чекаємо вже на тепло, щоб можна було купатися у джерелі. Воно тут неподалік… Орки його не зруйнували. Якось так перечекаємо літо. А там, сподіваємось, до зими щось для нас тут відбудують, — діляться думками два чоловіки, які мимоволі стали товаришами по нещастю, яке приніс в їхнє життя «русский мир»…
Олег
Неподалік стоять руїни 9-поверхівки, один під’їзд якої знесений «Градом» аж до другого поверху. Навколо лежить якийсь мотлох та залишки ворожих снарядів, але дорога до будинку виметена якоюсь невідомою дбайливою людиною — тепер колеса автівок, на яких під’їжджають мешканці, залишаться цілими. Зі входу зруйнованої секції виходить чоловік, який несе якійсь речі та вантажить їх до автомобіля. Він гостинно запрошує нас до колишнього помешкання. Стіни тут вціліли, але стеля в кімнаті відсутня: снаряд потрапив до квартири на верхньому поверсі та проломив її.
Олег, господар помешкання, розповідає, що обстріли Салтівки розпочалися буквально з 25 лютого. Їхня інтенсивність наростала щодня. Вперше до бомбосховища довелося піти десь за тиждень. Саме тоді ворожі снаряди почати долітати й до їхньої багатоповерхівки, яка розташована всередині житломасиву. Чоловік розповідає, що згодом мешканці будинку облаштували у підвалі мінімальний побут. Поки була електроенергія, Олег навіть намагався дистанційно працювати.
— Їсти готували до останнього по домівках. По воду, яку відключили буквально у перші дні війни, ходили на джерело. Дуже страшно було, адже пересуватися приходилося іноді під обстрілами. Нестерпно стало коли підірвали газопровід. Тоді ми лишилися ще одного пункту цивілізації… Вирішив їхати до друзів у центральну частину Салтівки. Там теж було гучно, але прилітало вже не так часто.
Днями Олег повернувся додому. Від того, що побачив — завмер. Але сили духу не втрачає — каже, головне, що родина та близькі друзі вижили. А житло відбудуємо!
Вулиця Наталії Ужвій
Вулиця Наталії Ужвій — крайня на Північній Салтівці. Далі йдуть городи та кільцева дорога.
Тут усе набагато гірше, ніж по вулиці Дружби Народів — жодної вцілілої будівлі, жодного придатного для житла будинку… Особливо моторошно стає від вигляду повністю зруйнованої 14-поверхівки, навкруги якої стоїть блювотно-солодкуватий запах — чи то від продуктів двомісячної давнини в холодильниках, чи то… навіть не хочу про це думати.
Подружжя Оксана та Едуард збирають пожитки з помешкання їхньої матері. Серце жінки не витримало звістки про «спецоперацію» орків проти українського народу — вона померла в перший день широкомасштабного вторгнення. Найстрашніше в цій історії, що тіло жінки змогли піддати кремації лише минулого тижня… Едуард так і не знайшов сили глянути на людину, яка дала йому життя…
Мешканці чергової багатоповерхівки по вулиці Ужвій Оксана та Ігор днями повернулися з Черкаської області, де ховалися від «порятунку російських визволителів». Вони з кінця лютого ще самі не були в колись затишному помешканні на 8-му поверсі. Запрошують і нас піднятися до них у гості. Йдемо по сходах, під ногами тріскає скло та каміння від розбитих стін. По квартирі гуляє вітер — вікна вирвані з рамами, стіна на кухні відсутня, у підлозі стирчить залишок «Граду».
Оксана пригадує, що 24 лютого вона прокинулася від думки, що стався землетрус — будинок здригався. Вже за кілька хвилин їй зателефонувала родичка з прикордонного селища та повідомила, що з боку російської федерації через їхній населений пункт пройшло близько 50 танків.
— Я тоді зрозуміла, що трапилося те, про що говорили всі, але мало хто вірив — почалася війна.
Вже о 5 годині ранку подружжя побачило на обрії перші спалахи від обстрілів… Родина зібрала мінімальний набір речей та поїхали до батьків, які мешкали неподалік. За тиждень вони були вимушені покинути район, в якому прожили 15 років.
— Я знала, що будинок непридатний до житла, але думала, що зайти в помешкання буде легше, — намагається стримати сльози Оксана.
Подружжя повернулося сюди, аби зібрати речі, які будуть нагадувати їм про минуле життя. Це фотоальбоми, картини доньки, яка навчається у художній школі та улюблений посуд…
— Ми мусимо жити й вижити в цій війні! Аби розповісти наступним поколінням, хто такі росіяни! Ми відбудуємося, ми будемо щасливі, а ось вони ніколи! Бог їх покарає! — не стримує емоцій Оксана.
…А тим часом на Північній Салтівці тривають роботи з розбору руйнувань і завалів, комунальники метуть дороги, працівники тролейбусного депо вішають на місце обірвані дроти — вже незабаром на житломасиві запрацює громадський наземний транспорт та метро.
