Його військовий шлях практично збігся з періодом найбільшої трансформації українського війська. Від командира взводу — до командира бригади. Від війни, де значну частину поля…
До початку широкомасштабного вторгнення російських окупантів в Україну 52-річний Андрій Кондратьєв працював у школі. Викладав історію. У 2014-му разом із однодумцями створив громадську організацію, яка займалась національно-патріотичним вихованням молоді.
— Для мене було надзвичайно важливим розповідати учням про історичні підґрунтя сучасних подій. Ми детально вивчали XX століття, зокрема буремні часи Українських визвольних змагань та Другу світову, аналізували причини рішень, які приймало російське керівництво вже в наш час та намагались спрогнозувати подальший розвиток подій. Часто проводили наметові табори спортивного та військово-патріотичного спрямування, які були націлені на виявлення потенціалу молоді. Вважаю такі заходи корисними, адже перемога кується не лише на фронті, а й серед молодого покоління, — говорить історик.
Зранку 24 лютого Андрій пішов у територіальний центр комплектування та соціальної підтримки. Знав, що так, як у 2014 році, вже не буде, і для себе зрозумів, що потрібно приймати остаточне рішення і докладати зусиль для того, щоб боронити рідну землю зі зброєю в руках. Наразі чоловік служить у підрозділі Сил територіальної оборони ЗСУ, захищаючи рідну Донеччину.
— Досвід військової служби маю, проходив строкову за часів радянського союзу, брав участь у бойових діях. Тож, дати гідну відсіч ворогу можу. І хочу, щоб він знав, що на нашій землі отримає по зубах. А ще хочу побажати тим росіянам, які радо схвалюють так звану військову операцію, щоб вони зрозуміли, як переховуватись під час бомбардувань, як жити днями без їжі та води, як втрачати рідних і близьких.
Повернення захисника додому чекають дружина, донька і український народ.
— Хочу побажати всім українцям, щоб скоріше наступив мир, і ми з перемогою повернулись до навчання, роботи та до відбудови своєї країни.
Фото: Олександр Даманський
