Розгорнуті механізовані штурми з довгими колонами техніки відійшли в минуле — натомість основною ударною силою стали безпілотники. Вже за пів…
— В Ірпені в окопі разом зі мною під мінометним обстрілом противника були ще двоє журналістів, викладач Києво-Могилянської академії, успішний бізнесмен-яхтсмен, політолог. Розумієте, люди якого порядку добровільно пішли захищати країну та наскільки приємно опинитись у такому товаристві?
Молодший лейтенант Сергій Огородник — журналіст, а нині — воїн одного з підрозділів територіального оборони. Чоловік каже, що війна — це зовсім не романтика, адже використовувати зброю доводиться далеко не так часто, як копати та обладнувати позиції. Саме тому й особливо приємно мати із собою частинку чогось домашнього. У когось — це іграшка, у когось — брелок, у когось — дитячий малюнок. Сергій поруч із документами в кишені носить військовий квиток дідуся та його фото, зроблене у 1945-му.
— Мій дід у 19 років пішов захищати Батьківщину від фашистів. Він був серйозно поранений у Сталінградській операції. Після лікування відразу повернувся до служби, став командиром відділення в танковому полку. Вже після Сталінграда зазнав ще кілька поранень та, на щастя, дожив до незалежності України. Дідусь отримав дві фронтові нагороди. Одну — за те, що евакуював побратимів із підбитого фашистами танка. Другу — за те, що, будучи пораненим, під мінометним вогнем противника налагоджував зв’язок між командним пунктом і безпосередньо танкістами на полі бою. Принаймні саме так написано в документах про отримані нагороди.
Сергій пояснює, що його дідусь не надто багато розповідав про Другу світову війну, не хизувався тим, що є ветераном, не ходив на паради і загалом не любив торкатись цієї теми.
— Пам’ятаю, як ми ходили до музею війни, пам’ятника «Батьківщина-Мати». Дідусь навіть не хотів складати нам компанію, надавав перевагу тому, аби просто залишитись вдома. На більшість запитань про війну відповідав коротко: «Нічого хорошого там не було». Для мене дід став прикладом. Не ховався, не тікав, навіть після поранення продовжив захищати Вітчизну. Саме тому і приємно мати при собі його речі. Бачите, діду, тепер наша черга боротись із фашизмом!
Молодший лейтенант ще в 2014-му приходив до військкомату. Тоді пройшов лікарську комісію та почув досить типове: «Ми вам передзвонимо».
— На той час я працював продюсером новинної передачі на одному з українських телеканалів. Відповідно, як журналіст, їздив на лінію фронту, знімав із колегами передачі про воїнів, полонених, далеко від теми війни відходити не доводилось. Та й речі були напоготові. Пізніше почув про створення в Києві бригади територіальної оборони, хотів популяризувати цю тему в ЗМІ. Коли командир підрозділу запитав: «Можливо, підпишете контакт?», одразу відповів: «Та легко!». Ось так, із 2019-го почався новий етап життя із навчаннями, зборами. Відповідно, коли 24 лютого розпочалось широкомасштабне вторгнення росії, одразу прибув на збірний пункт свого батальйону.
На запитання, що розповідатиме своїм онукам про сучасну війну, Сергій Огородник давати відповідь не поспішає.
— Поки що так далеко не загадую. Головне — бути прикладом для нового покоління. Адже діти ростуть, дивлячись на своїх батьків.
