Про це АрміяInform розповіла начальниця відділення комунікації 152-ї окремої єгерської бригади імені Симона Петлюри Катерина Мирончук. — До 152-ї окремої єгерської бригади в перші п’ять днів був…
Сьогодні наші воїни на кривавих форпостах російсько-української війни щоденно доводять — супергероями не народжуються, ними стають за певних обставин. Щоразу, спілкуючись з нашими захисниками, надзвичайно самовідданими людьми, дивом дивуєшся, скільки в них мужності й любові до України. Їхніх подвигів вистачить на сотні книг та тисячі сценаріїв, у кожного свій шлях і своя історія, але одна на всіх віра у перемогу світла над темрявою.
Серед тих, хто сьогодні боронить нашу державу від рашистської нечисті, командир відділення, командир машини радіовзводу КШМ польового вузла зв’язку одного з підрозділів морської піхоти молодший сержант Армен Агаджанян на псевдо «Норд».
Його життєвий шлях насичений різноманітними подіями: переїздами, змінами професій, знайомствами з цікавими людьми. Все це в результаті й сформувало особистість Армена — людину непересічних поглядів й залізного характеру.
— За національністю я вірмен, але народився в сусідній з нами країні — Білорусі. Так сталося, що мій батько був військовослужбовцем. Він віддав армії більше ніж 30 років життя й звільнився в запас підполковником — ветераном збройних сил ще в далекому 1985 році. Через це моє дитинство пройшло у військових містечках у різних регіонах колишнього СРСР. Ріс я на березі Тихого океану та недалеко від кордону з Китаєм (Приморський край, колись то була Українська Далекосхідна Республіка «Зелений Клин»), довелося жити навіть за полярним колом, на Таймирі. Батько звільнився в запас, коли проходив службу в Україні. Так, після розпаду СРСР, я і став громадянином незалежної України, звідки була родом мати, — пригадує Армен.
Перший військовий досвід чоловік здобув у 1990 році, коли після закінчення Київського електромеханічного технікуму залізничного транспорту його призвали до армії. Спочатку службу проходив у навчальному центрі «Десна», де отримав звання молодшого сержанта, а згодом був відправлений на Закавказзя. Тоді ще молодому юнаку довелося брати участь у нечастих перестрілках з бойовиками на Північному Кавказі під час руху колони в П’ятигорськ, куди їздили військовою колоною за провіантом та паливом.
— Після демобілізації я повернувся в Україну, де з перших днів почав працювати. Пробував себе у різних галузях: був і трал-майстром на сейнері, і звукорежисером в Київському камерному театрі, і діджеєм на радіо. Згодом став державним службовцем та працював економістом. Звільнився з держслужби для того, щоб стати на посаду технічного директора в німецьку компанію з виробництва торговельного обладнання. Через пів року очолив українську філію, а вже через два роки відкрив власну справу, — розповідає «Норд».
Більше ніж 12 років Армен займався власним невеличким бізнесом у сфері IT-інфраструктури підприємств. З 2012-го чоловік втілював свої проєкти в місті Феодосія в АР Крим. Саме там він і приєднався до руху Революції Гідності, а згодом і до визвольного, після того, як 13 березня 2014 року довелось терміново поїхати з території Криму, за день до так званого референдуму.
— Залишивши два незавершені об’єкти та власний проєкт, взявши лише кішку та особисті речі, ми з дружиною вимушені були поїхати в Дніпро через нашу проукраїнську позицію, активну участь у русі Майдану та підтримку заблокованих у частинах українських військових. Після виїзду на материкову частину України долучились з дружиною до волонтерської діяльності. Ми допомагали вимушеним переселенцям облаштуватись на новому місці, адаптуватись та працевлаштуватись, — ділиться спогадами військовий.
А далі була війна… Зрозуміло, що Армен з його принциповою громадянською позицією не міг відсиджуватися вдома, тому вступив до лав ЗСУ. З початку 2015-го по весну 2016-го чоловік перебував в АТО у складі протитанкового дивізіону 26-ї артилерійської бригади, де суміщав дві посади — зв’язківця за фахом та номера обслуги на гарматі МТ-12 «Рапіра».
— Якщо чесно, я не очікував, що буду служити в артилерії та ще й у протитанковому дивізіоні на посаді номера обслуги, але все сталося як сталося. Побратими кажуть, що із завданнями я справлявся, незважаючи на вік, — говорить Армен.
Майже одразу після демобілізації у травні 2016-го чоловік похоронив матір, яка померла у нього на руках…
Перебуваючи у складі резерву першої черги, «Норд» брав активну участь у громадській діяльності, був обраний головою однієї з громадських організацій. Але у 2021 році вирішив повернутися до війська. Цього разу він поповнив лави однієї з бригад морської піхоти.
Початок збройної агресії рф проти України він зустрів у районі ООС. З того часу «Норд», як і всі наші захисники, у режимі нон-стоп вибиває супостата з української землі.
— Я виконую завдання не лише за фахом. Щодня навчаюсь чогось нового та вивчаю сучасну техніку та обладнання. Робота зараз у нас дуже напружена, але завдяки попередньому бойовому досвіду вдається виконувати всі поставлені завдання. На жаль, специфіку нашої роботи розкривати не можу, але скажу, що вона дуже важлива та суттєво допомагає різним родам українського війська нищити ворога. Від нашої роботи буквально залежить перемога в боях за українську землю, — запевняє морський піхотинець.
«Норд» напевне знає, що війна — це завжди біль і втрати, але, окрім цього — це ще й знайомство з неймовірними людьми.
— Їх було так багато, що навіть деякі обличчя вже не пам’ятаю, але пам’ятаю події та вчинки, підтримку та потребу у захисті. Спілкування з людьми на війні накладає свій відбиток чогось справжнього, хоч і не завжди доброго та людяного. Вражає те, як ці прості люди зі своїми недоліками та проблемами за мить можуть перетворюватись на справжніх Героїв, на суперменів сучасності, які самовіддано віддають свої життя та здоров’я, рятуючи побратимів і цивільне населення. Прості люди з різних куточків України — прості щоденні Герої та Героїні. Вони вражають, — говорить військовий.
У короткі моменти відпочинку Армен намагається абстрагуватися від війни. У цьому йому допомагають книги. За його словами, нічого не знімає напругу краще, ніж читання книжок. Тому нині він носить із собою та при нагоді читає невеличке видання Плавта — видатного давньоримського комедіографа.
А ще завжди з військовим його обереги.
— Ще у 2015-му я купив недорогу шкіряну ладанку в одній з невеличких православних церков, яку освятив настоятель іншої, католицької церкви. З того часу й ношу з собою як оберіг. Також в мене на згадку про батька залишився його ніж. Гадаю, що через нього тато, а може й мати теж, мене також захищаюсь від зла, — роздумує Армен.
Чоловік говорить, що хоча тепер, під час війни, марна справа думати про майбутнє, та в нього, як і в усіх звичайних людей, є мрія. Він хоче з давнім другом втілити в життя проєкт — F-Trike.
— Колись, ще до підписання військового контракту, ми намагалися виготовляти та популяризувати триколісні напівлежачі велосипеди в Україні. Це так звані лігеради. Ідея й досі жива, база для створення майже готова, залишилось лише перемогти у війні, щоб знову взятися до справи, — поділився планами Армен Агаджанян.
Фото з особистого архіву Армена Агаджаняна
