Самовільне залишення військової частини не припиняє військову службу. Водночас період СЗЧ не зараховується до строку військової служби, вислуги у військовому…
За словами голови Харківської обласної військової адміністрації Олега Синєгубова, Циркуни в ці дні – це «суцільний воєнний злочин російської федерації». Велика кількість приватних будинків, адміністративних будівель і школа зруйновані бомбуваннями. Село густо заміноване й все ще піддається нещадним артобстрілам росіян буквально щодня. Тому повертатися жителям сюди ще зарано.
… Почувши моє запитання, 58-річний священик храму святителя Миколая протоієрей Аполлінарій якось не по-дорослому нітиться. Мабуть, збентежив його мій гіркуватий гумор:
– Панотче, люди кажуть, що ви тут в Циркунах від своєї церкви стріляючий російський танк чи не хресним знаменням прогнали, коли він стріляв по Харкову?
– Розповіли вже? Але насправді нічого такого особливого тоді й не сталося. Почув з підпілля сильні гуркіт, гучний брязкіт гусіні навколо храму, а потім декілька оглушливих гарматних пострілів. Зрозумів, що не можу не вийти на вулицю. Піднявся. А ті танкісти, мене побачивши, чомусь швиденько розвернулися та подалися геть. Як на мене, то була лише воля Божа…
Либонь, щось в тому явленні для орків було справдешнім потрясінням: у немов вимерлому селі пообіч зі стріляючим панцирником з темряви раптом постає суворий батюшка у чорній рясі…
– Ще люди мовили, – не відстаю від священика, – буцімто у вашому підвальному приміщенні на той час хоронилося кількадесят місцевих погорільців?
– Біля п’ятдесяти. Тих, чиї хати розбомбило й попалило. Багато хто приходив у храмовий підвал або на ніч, або ж перечекати хвилю обстрілів. Після звільнення Циркунів від росіян більшість з них виїхала хто куди. А попри безкінечним обстрілам учорашніми «гостями» в храмі нині залишилися самі стійкі.
Бережучи скромність священика, не розпитую його далі про подробиці події – бо розмову уважно слухають його віряни, що вибралися із підвалу, не зважаючи на близькі прильоти мін і снарядів з боку орків. Ще й від його давнього приятеля, семидесятирічного Петра Федоровича, вже й так все знаю.
-
- Військові евакуюють всіх бажаючих
Люди укривалися в церкві від мародерства, п’яної стрільби наосліп по вікнам будівель, нічних візитів росіян слов’янського чи азіатського лику. «Визволителі» шукали горілки, розваг та «веселої жіночої компанії». Виключенням посеред них був хіба що підрозділ, укомплектований осетинами.
– Знаю, росіяни намагалися Вас примусово кудись вивезти?
– Було: вони сказали, що мають таке завдання. Але я відповів, що нікуди не поїду. Все обійшлося якось, хоча багатьох інших за різних умов та причин вони таки вивезли.
– Ви й службу щодня правили у окупацію?
– І тоді, і зараз. Треба і людей підтримувати, і себе….
Отець Аполлінарій служить в Циркунах вважай двадцять років. Сказати, що він в селі більш ніж свій – нічого не сказати. Пів села хрестив, другу половину вінчав та сповідував. Тягнуться до нього люди – бо людина він насправді Божа. Не дарма ж сьогодні усі люди, що не встигли потрапити в евакуаційну колону на Харків, збіглися до його храму. Бо звідси військові вивезуть в безпечне місце всіх бажаючих…
