У минулому літаючі дрони успішно і не дуже використовували не лише під час ведення війн, але й у цілком мирних сферах. А часом безпілотники й поготів відігравали абсолютно…
Серед молодших командирів штурмової роти батальйону територіальної оборони сержант Руслан найстарший за віком. Невдовзі він розміняє шостий десяток. Але, дивлячись на його спортивну, підтягнуту статуру та жвавий блиск в очах, важко віднести цього військового до категорії літніх людей. З’ясувалося, що Руслан все життя активно займався спортом і був навіть тренером з атлетичної гімнастики.
Що стосується військового досвіду, то тут теж усе в порядку. Строкову службу проходив в 1992 році в одному з підрозділів тоді ще повітрянодесантних військ України. Причому армійська доля склалася так, що після навчального процесу був відправлений у складі свого батальйону в колишню Югославію для виконання завдань миротворчої місії ООН у Міжнародному військовому контингенті. Тоді там було дуже гаряче. На тлі розпаду країни тривали кроваві міжетнічні зіткнення, які супроводжувалися масовими вбивствами та насильством. Тому основним завданням для українських десантників якраз і було запобігання геноциду цивільного населення, а також охорона та супровід гуманітарних конвоїв.
— До речі, вже тоді мені довелося стикнутися з російськими найманцями, які також чинили насильства та злочини. В той час росія підтримувала Сербію, яка намагалася військовим шляхом зупинити розпад Югославії. В країну приїхало багато шукачів пригод, декларуючи, що прагнуть допомогти братам-слов’янам. Але вони більше воювали не за ідею, а за гроші і можливість займатися мародерством. Нині, після широкомасштабного вторгнення російських загарбників в Україну, побачив чітку аналогію їхньої поведінки в Маріуполі, Харкові, Бучі та інших містах з тим, що вони робили тоді в Югославії, — розповідає Руслан.
Під час тривалого часу перебування у складі миротворчого контингенту наш герой набув багатого досвіду керування особовим складом в умовах локальних бойових дій, виконання завдань в екстремальних ситуаціях, де доводилось ухвалювати самостійні рішення, з огляду на раптову зміну обстановки.
Після демобілізації Руслан повернувся додому і продовжив службу в органах внутрішніх справ міста Миколаїв.
— Боротьба зі злочинністю теж стала мені у пригоді щодо опанування потрібних навичок оперативної та пошукової роботи, вивчення психології людей, їхніх звичок і схильностей. І хоча не сподівався, що цей досвід мені колись знадобиться, нині розумію, що все було недарма, — поділився Руслан. — У лютому після того, як російські окупанти впритул підійшли до мого рідного міста, не вагаючись пішов у військкомат. Рішення ухвалив остаточно, коли мої доньки зі сльозами на очах запитали мене: «Тату, а ти нас захистиш?».
Підлеглі та бойові побратими дуже шанобливо ставляться до свого командира. Для багатьох з них він став справжнім наставником та вчителем. Вони цінують його не тільки за військовий досвід, вміння ухвалювати відповідальні рішення, а ще за чуйність і порядність щодо людей.
