Щоб на власні очі побачити, як формується еліта українського війська, кореспондент АрміяInform відвідав навчально-тренувальний центр Сил спеціальних операцій. Саме тут…
Андрію Єрмолаєву 50 років, у нього троє дітей. Три роки тому чоловік підписав контракт зі Збройними Силами України. Служив у Десантно-штурмових військах. У боях під Гостомелем воїн потрапив під обстріли та втратив ногу. Під час евакуації його на собі виніс іноземний журналіст.
Андрій і досі шукає свого рятівника.
— У Гостомелі під час виконання бойового завдання потрапили під обстріли. Спочатку думав, що підірвався на міні. Зараз є така інформація, що стріляли танки. Ногу довелось ампутувати. 7 березня евакуювався з Ірпеня. До мосту їхали на старій так званій «таблетці». Поки їхали по Ірпеню до мосту, чесно кажучи, всередині все трусилось. Якраз був авіаналіт. А ми ну що — у «консервній банці» їдемо. Дістались мосту. Я на милицях, після кількох операцій, слабкий, розумію, що йти не можу. Побачив двох міцних чоловіків у бронежилетах із написом преса, з фотоапаратами. Вони підійшли до мене. Я на них повиснув, але зрозумів, що сил втриматись не маю. Тоді один із них каже: «Ні, так не буде, я тебе понесу». Закинув мене на плечі, було боляче, дихати важко. Журналіст мене трохи проніс, потім зняв фотоапарат і віддав іншому. Це було єдине, що він із себе зняв. Цей міст дуже довгий, ми зробили десь 4–5 зупинок. Але іноземець мене не кинув, пройшов весь шлях, заніс мене під міст. Там уже нас зустріли кияни, які відвозили з-під обстрілів людей до столиці. Я вже тоді не витримав, обійняв його, заплакав. Без нього я б не вийшов звідти. І, якщо чесно, я не впевнений, що зміг би так довго нести поранену людину. Кореспондент ще взяв у мене коротеньке інтерв’ю, — розповів Андрій.
Десантник дуже погано пам’ятає зовнішність іноземних кореспондентів. Каже, що обоє наче темненькі, той, що його ніс, зі щетиною та середній на зріст, інший — трохи нижчий. Один зовсім не знає української мови, інший трохи говорив із акцентом.
Також Андрій дуже дякує лікарям і медсестрам, які, незважаючи на те, що навколо все палало та вибухало, зі сльозами на очах виконували свою роботу.
Після протезування чоловік мріє знайти бус на автоматі, щоб далі волонтерити для військових та возити їм допомогу.
