Історії полонених детально фіксували самі російські історики. «У нас немає військовополонених, є зрадники!» — так колись нібито заявив кривавий Йосип Сталін. Жорстокість радянського…
Днями з Європейської площі Вінниці демонтували скульптурну композицію, відому містянам, як «Три солдати». Будьонівець, червоногвардієць і червоноармієць становили частину комплексу із красномовною офіційною назвою «Меморіал борців за радянську владу, загиблих у роки Громадянської та Великої Вітчизняної війни».
Десятиліттями біля Меморіалу Слави, як його називають вінничани, відбуваються офіційні урочистості до знакових дат із покладанням квітів. Представники міської та обласної влади, військовослужбовці Вінницького гарнізону, громадські діячі, активісти та прості містяни збираються тут у День Соборності, Незалежності, захисника і захисниці України тощо, аби відзначити видатну подію та вшанувати загиблих Героїв-українців.
На території Меморіалу в різний час встановлені пам’ятні знаки. Вічний вогонь, гранітні плити із викарбуваними іменами загиблих під час так званої громадянської та Другої Світової воєн, Інтерактивна стела та Пам’ятний знак, присвячені Героям Небесної сотні та загиблим учасникам АТО… Сьогодні вінничани мають місце, яке через нашарування різноманітних сенсів вже незрозуміло, як сприймати. Тому ця міська локація, як влучно зауважують вінницькі історики, потребує переосмислення.
Тож працівники Музею Вінниці розповіли про тривалу та складну історію цієї пам’ятної території, яка стала улюбленим місцем не лише пам’яті, а й відпочинку для багатьох вінничан та гостей міста.
Міський парк як публічний простір Вінниці
Ще у XIX ст., коли з’явився суспільний запит на публічні простори, на сучасній Європейській площі у центрі міста розташовувався Міський парк із чарівними, гарно впорядкованими алеями, клумбами та альтанкою.
У роки Української революції 1917-1921 років Вінниця неодноразово ставала ареною збройних протистоянь різних військових формацій. Зазвичай загиблих вояків ховали на вінницьких цвинтарях. Це було типово для військ Центральної Ради, Армії Української держави, армії УНР, Галицької армії та російських денікінських військ.
Але не для більшовиків. Вони заснували традицію поховань в публічних просторах міста. Можна припустити, що прихильники влади Рад цим самим маркували свою присутність і створювали власний пантеон «павших за диктатуру пролетариата».
Поява поховань більшовиків
Першим таким місцем у Вінниці стало поховання загиблих більшовиків біля Народного дому (нині площа Героїв Чорнобиля) під час заколоту в жовтні 1917 року. Публічний похорон з пробільшовицькою маніфестацією відбувся 9 листопада. Характерно, що тоді у Вінниці була українська влада, яка дозволила проведення цієї події.
Також відомо про індивідуальне поховання командира Богучарської дивізії, загиблого в бою з українським підрозділом отамана Якова Шепеля. Воно розташовувалось практично в центрі міста — навпроти готелю «Савой».
Власне, на місці Меморіалу перші масові поховання з’явились імовірно в червні 1920 року. Це були червоноармійці, які загинули у боях за штурм міста і його окупацію. За спогадами сучасника тих подій Павла Стасюка, у тому ж 1920 році тут додатково було поховано 57 червоноармійців. Імовірно вони загинули у сутичці між червоним продзагоном і силами отаманки Марії Соколовської.
На місці Меморіалу поряд із масовими похованнями здійснювали й індивідуальні поховання. Так, одним із перших тут був похований Михайло Максимович. Член Подільського губвиконкому, член Подільської ЧК, так званий народний слідчий в революційній комісії, що здійснювала нагляд за злочинами так званих експлуататорських класів. На чолі карного батальйону він був розбитий українськими військами біля Калинівки. Взятий у полон. Українська влада його судила, але помилувала. Врешті він загинув від рук білогвардійців, які його вбили у Жмеринці.
Наступним перепохованим тут був Ілля Таранюк — один із організаторів більшовицьких партизанських загонів, які воювали проти армії Української держави, Армії УНР. Загинув в 1920-му в місті Бар у сутичці з регулярними підрозділами Армії УНР.
У вересні 1920-го Губернський відділ народного господарства у Вінниці ухвалив рішення про меморіалізацію жертв контрреволюції. Так у зону дозвілля вінничан увірвалась поховальна зона. Сталась своєрідна узурпація міського ядра новою революційною дійсністю.
Ознаменувалося нововведення створенням пам’ятника-склепу чекісту Максимовичу. Нині невідомо, чи ці плани були реалізовані. Наступного року міський сад був найменований на честь голови продгубревкому Миколи Козицького, вбитого холодноярськими повстанцями.
Ще одне поховання відбулось наприкінці лютого 1922 року. Це — Леонід Балабанов, секретар губкому місцевого комсомолу. Улітку 1922 року він був відправлений на територію Подільської губернії. Мета його перебування тут безумовно була злочинною — примусове виконання плану продрозверстки, або продрозкладки, тобто вилучення збіжжя, харчових продуктів та коштів у місцевих селян для забезпечення економіки тодішньої радянської росії, що голодувала. Цей план на той час був безумовно виконаний, бо за підсумками 1921 року місцеві комсомольці, зокрема такі, як Балабанов, вилучили в селян Подільської губернії близько 20 млн карбованців, близько 200 пудів зерна.
У 1922 році відбулась спроба упорядкувати колективні, стихійні та індивідуальні поховання у сквері Козицького. Тодішня влада і відділ доброустрою вказували на великі проблеми із санітарним станом і сусідством поховань із зоною дитячого ігрового майданчика.
У 1958 році з Жовтневої площі (сучасна — Героїв Чорнобиля) до скверу було проведено церемонію перепоховання останків борців за радянську владу. Тоді ж були перепоховані останки загиблих за встановлення радянської влади на Вінниччині в 1917-1919 роках із різних цивільних кладовищ. Кількість їх невідома.
Поховання загиблих у Другій світовій війні
У 1958-му на місці Меморіалу, яке до цього часу було винятково пов’язане із героїкою так званої громадянської війни, було здійснено поховання учасників Другої світової війни. Так було сформовано 4 братські могили учасників боїв за оборону та вигнання нацистів із Вінниці та Вінниччини. На сьогодні відомо прізвища 73 учасників цих подій.
Також було здійснено додатково індивідуальні поховання. Про внесок в історію української держави тих, хто був перепохований, говорять скупі рядки біографій. Росіянин Василь Піменов — полковий комісар, учасник більшовицького перевороту, член екіпажу бронепотяга «Красный путиловец», брав участь у придушення Кронштадтського повстання у 1921 році та у прикордонному радянсько-японському конфлікті на Халхин-Голі у 1939 році. У складі червоної армії брав участь у агресії проти Польщі у 1939 році. За нез’ясованих обставин загинув на Тернопільщині.
Інший перепохований — росіянин Трохим Тимченко. Гвардії підполковник, упродовж 1933-1935 років очолював політвідділ МТС на Дніпропетровщині, згодом по партійній лінії переведений на Поділля. Пізніше переведений до Вінниці, очолював сільськогосподарський відділ обкому. Очевидно, що на відповідальних посадах ця особа була безпосередньо причетна до масових репресивних акцій більшовицької влади проти українського народу. Загинув у Молдові 1944-го.
У 1958 році Меморіал докомпоновується новою скульптурною композицією. Так у центрі міста з’являється бетонний солдат-червоноармієць із знаменом, який схилив коліно у жалобі. Меморіал отримує офіційно свою назву — «Борцям за владу рад, загиблих за роки громадянської та Великої Вітчизняної воєн».
У 1965 році на честь 20-річчя закінчення німецько-радянської війни у СРСР вперше на офіційному рівні відбулось масштабне святкування Перемоги радянського народу у Великій Вітчизняній війні. Варто ще раз підкреслити, що до цього року пишних святкувань у цей день — 9 травня — фактично не відбувалось. Ба більше, після 1947 року цей день навіть не був вихідним. Проте у 1960-х, аби підняти авторитет комуністичної партії в очах населення, було вирішено зробити ще одне офіційне свято на додаток до 1 травня та 7 листопада, і ним став День Перемоги.
Саме на 9 травня у 1965 році у Вінниці було встановлено та урочисто запалено Вічний вогонь.
Поява пам’ятника «Три солдати»
У 1974 році стартувала масштабна реконструкція Меморіалу, під час якої було демонтовано елементи старої композиції пам’ятника, зокрема бетонну скульптуру солдата. На сьогодні її доля невідома.
Після цього над територією братських та індивідуальних поховань було влаштовано нову композицію з гранітних плит. Також до поховань додались 4 індивідуальні могили. Це були 4 підпільники, діяльність яких пов’язана з Вінницею та Вінниччиною: очільник підпільної друкарні «Україна» Тарас Кузьмін, підпільниця Лариса (Ляля) Ратушна, Юрій Курій та очільник молодіжної підпільної групи, а згодом учасник партизанського руху на Вінниччині Павло Мельник.
Крапку у масштабній реконструкції було поставлено 7 листопада 1977 року: тоді було вирішено встановити скульптуру із неофіційною назвою «Три солдати» як символ наступності поколінь бійців так званої громадянської та Великої Вітчизняної війн. Так у Вінниці з’явились червоноармієць періоду революції, робітник-червоногвардієць та червоноармієць періоду німецько-російської війни. У 1977 до скульптурної композиції «Три солдати» був перенесений Вічний вогонь, який за 12 років до того був установлений між могилами. Тоді ж остаточно Меморіал Слави набув контексту Другої світової війни.
Меморіал Слави у роки незалежності України
Власне, сучасний вигляд стіни пам’яті з іменами більш як 6500 загиблих вінничан було докомпоновано вже у 1995 році.
Український контекст спробували інтегрувати на території меморіалу у 2015 році. До Дня Соборності 22 січня було встановлено пам’ятну стелу у вигляді тризуба на честь Героїв Небесної сотні та антитерористичної операції. Композиція створена з гранітного постаменту зі встановленим на ньому тризубом із зображенням міфічного птаха Фенікса. А до Дня Незалежності з’явилась інтерактивна стела, на якій зображаються загиблі в російсько-українській війні воїни.
Водночас, як зазначив Директор Музею Вінниці Олександр Федоришен, чи не найбільше місце поховання тих, хто загинув під час вигнання нацистів з Вінниці у березні 1944 року, не відоме широкому загалу. Здебільшого для вінничан Меморіал визволення — це зупинка громадського транспорту. Хоча, лише за офіційним підрахунком, на цій старій ділянці кладовища поховано понад 4000 червоноармійців.
— Меморіал Слави ніколи не був місцем пам’яті, пов’язаним із подіями винятково Другої світової війни. Насамперед це пам’ятник, що мав на меті легалізувати більшовицьку окупацію міста. На день Соборності, Незалежності, захисників і захисниць України ми несемо сюди квіти. Квіти, які автоматично несуть тим, хто боровся і проти цієї Соборності, незалежності та українських захисників. Через нашарування сенсів і смислів ми вже самі не знаємо, кого ми тут вшановуємо. Тож у майбутньому, створюючи місця пам’яті, ми повинні відповідальна ставитись до того, кого і як ми вшановуємо, — розповів Сергій Гула, заступник директора Музею Вінниці з наукової роботи.
Наостанок Олександр Федоришен процитував фрагмент зі статті аноніма-вінничанина, опублікованій у міській газеті «Шлях» 103 роки тому:
— «Вінниця і околиці засіяні могилами як по татарському лихоліттю. В городі на почесних місцях поховані правовірні більшовики. А за обрієм міста — закопані в безладі їхні дійсні й мнимі противники. Партійні товариші виключили їх зі звичайного місця вічного спочинку, але вони поховані там з єдиною думкою зробити їхні могили засобом пропаганди більшовизму. З цього погляду залишати їх в теперішньому становищі неможливо. Чи зробить міська дума так, як я пропоную, чи інакше, все ж її обов’язком є привести до ладу місто, з якого комуністи зробили цвинтаря», — завершив розповідь історик. — Сьогодні ми крок за кроком відновлюємо правду, адже вона не шкодить, і ми маємо знати, що відбувалось у нашому рідному місті.
