Саме офіцери планують операції, приймають рішення в критичних ситуаціях, відповідають за особовий склад і ведуть підрозділи до виконання бойових завдань. Саме таких офіцерів готує…
Одним із найбільш живучих і популярних міфів у путінській росії є міф про сите і щасливе життя інвалідів Другої світової війни в колишньому Радянському Союзі.
«Ми виявилися нікому не потрібними…»
Два роки тому, напередодні святкування 75-ї річниці «великої перемоги над німецьким фашизмом» міністр оборони росії сергій шойгу заявив: «Потрібно оточити колишніх фронтовиків такою турботою, якою вони були оточені після травня 1945-го в тій країні, за яку проливали кров».
Чи сергій кужугетович дійсно мав рацію, так безапеляційно стверджуючи? Можливо, тодішні керівники СРСР дійсно дбали про фронтовиків, як про власних дітей? Чи принаймні робили все можливе, щоб вони не почувалися кинутими напризволяще? Щоб відповісти на ці запитання, зробимо невеличкий екскурс в не таку вже й далеку історію.
Так ось, перший післявоєнний парад, присвячений 9 травня, відбувся у 1946 році. Після цього сталін розпорядився «не влаштовувати подібних видовищ, що возвеличують солдатів, які робили свою буденну роботу — воювали». І «видовища» припинилися, хоча маршали конєв, рокосовський ледь не зі сльозами на очах умовляли господаря кремля не робити цього. Але той залишився непохитним, оскільки боявся зростання в суспільстві авторитету армії. Це вже потім, за часів Брежнєва, паради відновилися, у містах і селах почали з’являтися як гриби після дощу меморіали і пам’ятники на честь радянських воїнів.
Сталін розпорядився «не влаштовувати подібних видовищ, що возвеличують солдатів, які робили свою буденну роботу — воювали».
А як кремлівська верхівка вчинила з інвалідами війни, які на фронті втратили руки, ноги і, як там вважали, «одним своїм виглядом ганьбили і «велику перемогу, і саму радянську державу»? Дуже просто: левову частку з них вивезли у віддалені райони. Зокрема, на острів Валаам, що в Ладозькому озері, де нещасні і скінчили свій земний шлях. Особливо шалених обертів набрала ця кампанія з «очищення міст і сіл від небажаних елементів» у 1949 році — з нагоди 70-річчя Сталіна.
Левову частку з них вивезли у віддалені райони. Зокрема, на острів Валаам, що у Ладозькому озері, де нещасні і скінчили свій земний шлях. Особливо шалених обертів набрала ця кампанія з «очищення міст і сіл від небажаних елементів» у 1949 році — з нагоди 70-річчя Сталіна.
На вчорашніх фронтовиків, рятівників країни влаштовували справжнє полювання. Насамперед на тих, хто не мав родичів і був позбавлений бодай хоч якогось піклування та якимось дивом навчився існувати і без сторонньої допомоги.
Євген Кузнєцов у книзі «Валаамський зошит» писав: «Країна Рад карала своїх інвалідів-переможців за їх каліцтва, за втрату ними сімей, притулку, рідних гнізд, розорених війною. Карала убогістю змісту, самотністю, безвихіддю. Всякий, хто потрапляв на Валаам, миттєво усвідомлював: ось це все! Далі — тупик. Далі тишина невідомої могили на покинутому монастирському кладовищі. Чи зрозуміти нам з вами сьогодні міру безмежного відчаю горя нездоланного, яке охоплювало цих людей цієї миті, коли вони ступали на землю. У в’язниці, у страшному гулагівському таборі, завжди в ув’язненого жевріє надія вийти звідти, знайти свободу, інше, менш гірке життя. Звідси ж — лише в могилу, як засудженого до смерті. Ну, і уявіть собі, що за життя минуло в цих стінах.
Наводжу факти, оприлюднені істориками Володимиром Ковальчуком і Валерієм Огородником: «їхні обличчя, очі, руки, їх невимовні посмішки, були немов посмішки істот, ніби в чомусь навік з провиною, ніби тих, хто просить за щось пробачення. Ні, це неможливо описати. Неможливо, напевно, ще й тому, що при згадці про все це просто зупиняється серце, перехоплює подих і в думках виникає неможлива плутанина, якийсь згусток болю!..»
«Дров — ні поліна, і взяти ніде…»
Післявоєнне життя ветеранів країн антигітлерівської коаліції і «країни рад» неможливо порівняти. Якщо перші були оточені увагою і повагою, то другі могли тільки мріяти про це.
Як розповідають історики Володимир Ковальчук і Валерій Огородник, у перші повоєнні роки мізерну грошову допомогу отримували тільки інваліди І-ї групи. Це були 80–150 рублів на місяць. Щоб читач краще зрозумів всю «астрономічність» цих сум, скажу, що влітку 1947-го за літр молока на ринку просили 10 рублів, кіло свинини коштувало 120, а пуд жита — 850. Звичайний чоловічий костюм у сільпо коштував «захмарні» 700–800 рублів.
У перші повоєнні роки мізерну грошову допомогу отримували тільки інваліди І-ї групи. Це були 80–150 рублів на місяць. Щоб читач краще зрозумів всю «астрономічність» цих сум, скажу, що влітку 1947-го за літр молока на ринку просили 10 рублів.
«Дров взяти ніде. Відповідно до закону, інвалідам дрова дають, але вони — за 60 кілометрів, у лісі. Як і чим їх звідти вивезти? Куди не звертаюся, звідусіль відскакує, немов горох від стінки. Ось і завоювали собі холод на всю зиму», — скаржився родичу інвалід війни Федько, житель Олександрії Кіровоградської області.
У різних українських регіонах функціонували 12 будинків-інтернатів для інвалідів без певного місця проживання. Там дах над головою знайшли 544 ветерани війни. Як же велося фронтовикам із каліцтвами у цих закладах? Життям вони там, звичайно, не насолоджувалися. Наприклад, «мешканців» Старобешівського інтернату (Сталінська область) влада забула забезпечити подушками, вони спали на допотопних солом’яних матрацах. А ліжко, яке видавали в інтернаті, перевіряльники визнали «непридатним для використання».
«Оскільки культурно-масова робота в закладі — на низькому рівні, зростає хуліганство і різанина», — повідомляли про побут Старобешівського інтернату для інвалідів у документі МДБ. З лишком «занурившись» у проблеми післявоєнного лихоліття, демобілізовані інваліди відчували труднощі із соціальною адаптацією. Багатьом із них фактично доводилося починати своє життя спочатку. Хто не зміг вчасно «втягнутися» — поступово втрачав ознаки людини, деградував, починав займатися жебрацтвом.
За даними міністра МДБ УРСР Миколи Ковальчука, які він навів у листі першому секретарю ЦК КП(б)У Леоніду Мельникову 7 квітня 1952 року, працівники міліції у другому півріччі 1951-го і першому кварталі 1952-го затримали 89 осіб «жебрацького і бродяжницького елемента», у тому числі 2868 — у Києві. З них було працевлаштовано 716 осіб, у будинку для інвалідів і людей похилого віку прилаштовано 1294, опікунам передано 2442 людини. З інших 4498 осіб узято підписку про відмову від жебрацтва.
Взимку 1954 року тодішній міністр внутрішніх справ СРСР генерал Круглов надіслав Хрущову та Малєнкову документ під грифом «Цілком таємно», у якому було сказано: «МВС СРСР доповідає, що, попри вжиті заходи, у великих містах і промислових центрах країни все ще продовжує існувати таке явище як жебрацтво. За час реалізації указу Президії Верховної Ради СРСР від 23 липня 1951 року, в якому йдеться про боротьбу з антигромадськими, паразитичними елементами, органами міліції було затримано жебраків: у 2-му півріччі 1951 року — 107 766 осіб, у 1952-му — 156 817, у 1953-му — 182 342. Серед затриманих понад 70 відсотків є інвалідами війни.
Боротьба зі збіднілими ускладнюється тим, що багато жебраків відмовляються від направлення їх у будинки інвалідів, самовільно залишають їх і продовжують жебракувати».
Замість епілогу
Факти, конкретні приклади з реального життя фронтовиків-інвалідів, які свідчать про їхнє «щасливе життя», особливо у 40–60 роках минулого століття, можна наводити нескінченно. Адже для компартійного режиму СРСР вони були звичайними гвинтиками як в роки війни, так і в післявоєнний час. А всі твердження кремлівських ідеологів-пропаганистів про те, що радянські ветерани жили, як у Бога за пазухою, є звичайними маніпулятивнми спекуляціями, прагненням відродити імперію зла.
Міф про життя-буття фронтовиків ще й тому так часто експлуатується в сьогоднішній росії, що там з кожним днем залишається все менше людей, які з власного досвіду знають, як і кому тоді жилося.
