Ледь помітна на екрані тепловізора жаринка цигаркового недопалку стала тією дрібницею, яка зробила перше бойове застосування інноваційного керованого авіабоєприпасу легендарним моментом…
Історія співпраці, дружби та подальшого протистояння двох тоталітарних людожерських систем, які у смертельній битві двічі пройшлися Україною і спустошили її, знову повертає в мирні міста українців вибухи авіабомб, ревіння сирен, руйнування, страждання і горе. Божевільні реконструктори СРСР, яким так кортить повторити, із задоволенням одягнулись у дбайливо збережені однострої Вермахту і новою нацистською навалою сунуть на українську землю. Для того, щоб назавжди залишитися в ній. Як діди.
Кривавий прапор ленінського терору перефарбовано на власовський триколор, червона смуга якого стає все ширшою, проливаючись вулицями в містах і селах Чечні, Грузії, Лівії, Сирії, Білорусі, України…
Сталінський серп і молот, який голодомором косив українське селянство і кував із вцілілих та завезених з чужини кадрів калібрований радянський пролетаріат, перетворився на побитого часом ординського півня із яскраво вираженими ознаками важкої генетичної патології.
Під акомпанемент старого-нового радянського гімну, натовп охочих повторити штурмує і палить фанерні рейхстаги, дбайливо роздмухуючи іскри, що летять навкруги апокаліптичного шабашу побєдобєсія.
За час беззмінного правління кремлівського вождя народилися і виросли з дитячої уніформи та картонних танків нові покоління імперців. Вони виросли зі старих батьківських «Москвичів», прикрашених георгіївськими стрічками та надписами «На Берлин!». Пересіли на кредитні та віджаті BMW і дописали — «За немками!». Нині вони виводять криві Z та V на іржавих бортах радянської броні і масово горять у ній на українській землі. Як діди.
У дні, коли світ мовчки згадує десятки мільйонів жертв нацизму, що загинули в трагедії планетарного масштабу, вони спалюють у своїх мобільних крематоріях тіла мирних маріупольців, які просто неба лежать у зруйнованому ними українському місті.
Вони хочуть святкувати, хочуть парад наживо, хочуть камінг-аутом в онлайн повідомити світові, що вони свідомо зважилися на це. Що нарешті змогли усвідомити, чого дійсно прагнули — і таки стали тими, з ким 80 років тому вели тотальну війну на знищення. І повторили. Як діди.
Але їм заважають святкувати.
Їм заважають не тисячі тіл вбитих у своїх домах маріупольців, ні. Запах смерті, навпаки, вабить їх — збуджує оту зайву сакральну хромосому, нагадуючи про головну скрєпу культу смерті, яку вони дбайливо зберігають у своєму зікураті — мавзолеї.
Насправді їм заважають українці, що живуть на цій землі одвіку — нескорені вільні люди, чиї нащадки нині відчайдушно тримають оборону підземель «Азовсталі». Їм заважають живі українці, які нещадно б’ють їх на фронті, будують власну країну, вільно обирають свій шлях і не хочуть бути частиною хворої смертю імперії. А найбільше їм заважають ще ненароджені майбутні волелюбні українці, які так само, як і їхні пращури, будуть боронити свою землю і цінувати свободу більше за власне життя.
Саме тому вони без розбору вбивають і спалюють маріупольців у спеціально привезених із собою мобільних крематоріях.
На українську землю знову прийшли нацистські загарбники.
Але вони знову розчиняться в ній, перетворившись на вогкий родючий чорнозем. Як діди.
З початком російської збройної агресії у 2014 році Дніпро постав непохитним форпостом у системі оборони сходу України. Місто стало центром ухвалення рішень, потужним медичним, логістичним і волонтерським хабом та центром тяжіння, до якого линуть охочі долучитися до лав оборонців рідної землі.
Людські втрати, яких зазнала Дніпропетровщина за вісім років війни, є найбільшими в Україні.
У Дніпрі — найбільше військове поховання в Україні, яке щодня поповнюється новими іменами захисників і захисниць, або ж комбінаціями цифр, збіг яких принесе одночасно і горе, і заспокоєння в родину, що чекає на бодай якусь звістку про рідну людину.
Іноді здається, що до конвеєру смерті і війни тут майже звикли. Але це не так — до цього не можна звикнути.
За багаторічною традицією, у ці травневі дні, коли світ згадує завершення найбільшої і найжорстокішої війни у Європі та її безневинних жертв, зазвичай у Дніпрі було мерехтливо-кольорово від партійних прапорів і голосно від активістів.
За останні 15 років кілька разів місто потужно штормило морем червоних тюльпанів. Орденські планки відбивали атаки фотоспалахів, вибілені часом зачіски ветеранів і ветеранок забирав собі травневий вітер, а кобзон окуповував всі гучномовці. Рубані гасла, спортивні статури, різкий запах пороху і постріли з травматів як імітація салюту, відблиски спецсигналів у давно виплаканих очах, розсипана гречка…
Військовий стан нині унеможливлює подібні масові заходи, а майже щоденні ракетні обстріли, близькість фронту та загроза початку активних бойових дій у місті та області спонукають шукати певні історичні паралелі минулого із сьогоденням.
Під звуки сирени повітряної тривоги, що кличе містян до укриття, говоримо з кандидатом історичних наук, дніпрянином Віталієм Соловйовим.
Він є фахівцем з військової історії і розповідає про найзапекліші бої Другої світової війни, які точилися навколо Дніпра, та глобальні наслідки цієї війни, на яких ще донедавна базувався усталений світовий порядок.
За його словами, орієнтовні дані свідчать про те, що під час Другої світової війни український народ втратив близько 6,5 мільйона як військового, так і цивільного населення. Але до них необхідно додати і ті втрати, яких український народ зазнав унаслідок війни, яку вів СРСР проти Фінляндії, адже там також брали участь українці. Ці втрати здебільшого не враховуються, хоча Радянський Союз там зазнав чималих втрат — від 200 до 400 тисяч, і серед них була значна частина українців.
— З якими подіями пов’язані найбільші втрати на Дніпропетровщині?
— На початку війни німцям протягом серпня-вересня 1941 року вдалося вибити радянські війська за кордони міста і області. Тактичні рішення, які ухвалювало радянське командування, вочевидь, не були правильними. Коли утворився фронт, то відповідно, мобілізовували насамперед містян. Це були погано навчені у військовому сенсі люди, і їх втрати у 1941-му році були значними. Великий відсоток людей, які тоді загинули становили саме місцеві.
Якщо казати про 1943 рік, то безпосередньо бої відбувалися за межами міста, але втрати також були величезними. Тому що саме для штурму німецьких позицій на правому березі Дніпра радянські польові військкомати мобілізовували населення навколишніх сіл. Термін вишколу для тих, хто не мав військового досвіду, становив від одного до двох тижнів, а той, хто служив в армії, вважався достатньо навченим і одразу направлявся на передову. Велика кількість цієї «чорної піхоти» загинула під час форсування. Ба більше, радянське військове керівництво не обліковувало ці втрати у складі військових підрозділів, оскільки ці люди не включалися до штату військових частин, тому їх втрати важко підрахувати. Відсоток людей, які були тоді мобілізовані на Дніпропетровщині і загинули за два-три тижні, дуже великий.
— Як саме відбувалося форсування Дніпра?
— Здебільшого бої точилися саме на плацдармах навколо Дніпропетровська, оскільки основні сили німецької системи оборони цієї ділянки фронту були зосереджені на Запоріжжі. Після того, як їх було вибито із Запоріжжя, німці вирішили фактично не утримувати місто, а відступити, оскільки боялися опинитися в оточенні. Переважно це були механізовані частини, які мало пристосовані для ведення боїв у місті. Але через повільне просування радянських військ цього оточення так і не відбулося.
Величезна кількість людських втрат саме на цій ділянці наочно демонструє якість планування та управління радянськими військами. На плацдармі Військове-Вовніги на прорив німецької оборони, яку становили мотопіхотні та танкові підрозділи і налічувала до 40 танків і самохідних артилерійських установок, було кинуто чотири радянські піхотні дивізії. Зрозуміло, що ці дивізії не були повністю укомплектовані відповідно до штату. Під час просування їхні втрати були дуже великими, і цей наступ був блокований, майже місяць тривали позиційні бої, унаслідок яких лише на цьому плацдармі загинуло близько 15 тисяч радянських воїнів. Це неточні дані, оскільки вони не враховують зниклих безвісти, тому реальна кількість жертв є більшою.
Тактика форсування була такою: спочатку йшов штурмовий загін, який достатньо швидко вибив німців із займаних позицій. Проте німці не прагнули за будь-яку ціну утримувати узбережжя і відійшли. Їх командування під час побудови оборони передбачило можливість застосування мобільних танкових підрозділів, які були дуже швидко перекинуті до плацдарму Військове-Вовніги, де радянські війська зосередили свої основні зусилля, коли форсували Дніпро 25–26 вересня 1943 року. Завдяки цьому дуже швидко наступ був зупинений, і втрати радянських військ були величезними саме через неврахування спроможності німців швидко підтягнути війська. Це власне і випливало з даних розвідки — якщо на визначеній для прориву ділянці німецька оборона була слабкою, то це свідчило не про недолугість противника, а про наявність у нього ефективних можливостей для блокування наступу. Тим паче, що перші розвідки боєм, наприклад у районі річкового порту Дніпропетровська, німці відбили. До того ж за кількістю цих «хибних десантів», які насправді були розвідкою боєм, коли роту відправляли буквально на смерть, німці дуже швидко зрозуміли, що штурму у межах міста не буде, а прорив буде здійснюватися поза його межами. Отже, там вони і чекали на радянські війська.
— Ви згадували про «чорну піхоту», ким були ці люди?
— Коли я був малим, то екскурсію плацдармом Військове-Вовніги, де точилися найзапекліші бої в нашій області, проводив товариш мого батька, який 12-річним хлопцем бачив ті події на власні очі. Він згадує про величезну кількість людей, які на будь-яких підручних плавзасобах намагалися перепливти Дніпро. Понтонів бракувало, основна їх кількість була зосереджена під Запоріжжям, тому війська переправлялися на саморобних плотах та невеликих рибальських човнах. Багато людей зовсім не вміли плавати і потонули. Він згадує, що берег Дніпра був буквально вкритий тілами загиблих вояків. Це були не тільки загиблі від кулеметного вогню та артилерії, а й ті, хто не вмів плавати або ж не зміг зняти з себе важке спорядження і потонув у холодній воді. З часом їх виносило на берег, і цих тіл було дуже-дуже багато.
Чимало з них були з так званої чорної піхоти, або, як ще їх називали — «чорносвиточників». Цих примусово мобілізованих жителів навколишніх сіл відправляли у бій в тому, у чому вони прибували до польових військкоматів. Форми для них бракувало, та й мало хто про це турбувався, оскільки їх планувати використати як гарматне м’ясо під час прориву. Також потрібно розуміти, що на цих людей дивилися як на зрадників. Сталін видав сумнозвісний наказ № 227, який ще називають «Ні кроку назад», за яким людей, що залишалися на окупованій території, вважали зрадниками. Відповідно, спокутувати свою «провину» потрібно було в бою. Таких людей і відправляли на штурм першими — у тій одежі, у якій вони прийшли або ж їх привели до мобілізаційного пункту. Часто їм не вистачало зброї і набоїв. А якщо зброя і була, то більшість вправно нею користуватися не вміла. Навіть гвинтівка Мосіна, незважаючи на те, що вона достатньо проста, теж вимагає певних практичних навичок від стрільця.
— Саме це ми і спостерігаємо на фронті сьогодні.
— Якщо провести аналогію, то це фактично те ж саме, що зараз робить росія, коли населення з окупованих територій Донецької та Луганської областей нею використовується як «гарматне м’ясо». Якщо подивитися — вони також вдягнуті хто в що, мають ті ж гвинтівки Мосіна, радянські сталеві каски, які ні від чого не захищають. Це повна зневага до їхніх життів в умовах сучасної війни. Саме так цих чорносвиточників використовувала і радянська влада. Широко відома про це фраза так званого маршала Перемоги Жукова, я процитую її мовою оригіналу: «Чем больше хохлов мы утопим в Днепре, тем меньше их будем расстреливать».
Ми також знаємо про репресивні заходи в Західній Україні, коли каральні загони НКВС знищували населення цілих сіл. Причому досі живі безпосередні виконавці цих злочинів. Ми пам’ятаємо про депортацію кримських татар, коли 9 тисяч людей загинули лише на шляху до Казахстану. Подібні злочини відбувалися і після закінчення війни.
Тривалий час ті події населення сприймало, і деякі досі сприймають, через героїзацію Другої світової війни, але це треба сприймати виключно через трагедію.
Радянська тоталітарна влада тотожна гітлерівському режиму, однак, на жаль, радянська влада не була повною мірою засуджена після 1991 року. Для тоталітарного сталінського режиму життя людини нічого не вартувало. Ці режими досягали своєї мети і реалізовували своє уявлення про світ ціною величезних людських втрат. Нині путін посилає своїх вояків на смерть в Україну заради якогось уявного «русского мира», який існує лише в його голові.
— І це трагічне минуле знову наздоганяє нас.
— Це яскравий приклад того, що історія насправді є зброєю. Особливо — в нечесних руках. Пам’ять про ті події і специфічний радянський наратив завжди використовувався як мобілізаційний ресурс для залучення радянського населення до нових війн. Друга світова не покінчила з усіма війнами у світі. Світ стояв на порозі Третьої світової війни, радянська армія вела багато воєн, останньою з яких стала війна в Афганістані. Ця війна нічим не була виправдана і принесла багато горя афганському народові та народам радянського союзу. Зараз путін також використовує мобілізаційний ресурс історії Другої світової війни — його хвилює не пам’ять про ті події і не пам’ять про загиблих. Його хвилює і, насамперед, цікавить те, як це можна використати в сьогоденні. І одне з його геополітичних завдань, як би це не звучало дико для США, Німеччини, Великої Британії, Польщі, країн Балтії, але він прагне повернути світ у стан 1945 року. Виходячи з того, що він вважає себе безпосереднім спадкоємцем Сталіна, він хоче повернутися до системи біполярного світу, розділивши його на сфери впливу росії і Сполучених Штатів. Про це, зокрема, свідчить заява очільника МЗС лаврова, яка пролунала незадовго до широкомасштабного вторгнення російських військ в Україну. Він заявив, що НАТО має повернутися до стану, у якому організація перебувала у 1997 році, а з цього випливає наступна вимога, за якою НАТО має повернутися до стану 1989 року. Тобто друга особа в державі — особа, яка формує зовнішньополітичний порядок денний в рф, вважає що Польща і країни Балтії керуються безпосередньо зі Сполучених штатів Америки і Президент Джо Байден може змусити їх вийти з Північноатлантичної співдружності. Це навіть складно коментувати — такі заяви більше нагадують сюрреалізм і військово-історичну реконструкцію з трагічним підтекстом у виконанні володимира путіна і його поплічників.
— Що ми маємо усвідомити, досліджуючи наслідки Другої світової?
— Для подальшої розбудови української держави і розвитку української нації, яку становлять громадяни України різних національностей, які саме зараз пліч-о-пліч боронять державу від загарбника, важливо зрозуміти небезпеку тоталітарних режимів. На відміну від гітлерівського режиму, який був засуджений світом, сталінський режим так і не був засуджений за ті злочини, які вчиняв. Непокараний тоталітарний режим веде до нових злочинів і нової війни. Саме це і відбулося після 1991 року, коли радянський режим не був засуджений в самій росії, а певні демократичні здобутки перших років були поступово знищені. Ми бачимо, що тоталітаризм повернувся і несе загрозу нової війни. Причому війни не тільки проти сусідів за відновлення СРСР, а й війни глобальної. Світ, вперше з часів Другої світової війни, стоїть на порозі Четвертої світової війни. Третя світова — це була Холодна війна. Наразі цілком серйозно точаться розмови про можливість застосування ядерної зброї, причому не тільки тактичної, а й стратегічного призначення. Ці невивчені уроки історії є фактично загрозою існуванню нашого світу.
З огляду на те, що майже не залишилося живих учасників Другої світової, день 8 травня має розглядатися виключно з наукової точки зору, без емоційного забарвлення. Тим більше, без мобілізаційного контексту, аби не слугувати агресивній пропагандистській машині для розпалювання нових воєн — чим, власне, і займається російська федерація, спекулюючи датою 9 травня.
8 травня — це реквієм за загиблими в жорнах тоталітарних систем і світової війни, яка сталася завдяки існуванню гітлерівського і сталінського режимів, а також прорахунків інших вагомих політичних гравців, які балансували між СРСР та Рейхом, що також негативно вплинуло на розвиток тих трагічних подій.
