Саме на них найчастіше звертають увагу рекрути у 48-й інженерній Кам’янець-Подільській бригаді. Про це АрміяInform розповіла офіцер групи комунікацій Анастасія…
Часом доля робить такі виверти, що й найкращі кіносценаристи не придумають. У травні 2003-го до скромного будиночка Семена Саламахи завітало дві делегації у військових одностроях. Спочатку прийшли троє офіцерів із Жовківського районного військкомату: вони вручили ветерану медаль «За відвагу», зароблену в боях із німецькими загарбниками в травні 1945-го. За два дні на обійстя знову зайшли троє чоловіків, двоє з них — в упівських мазепинках. Вони прийшли, аби вручити йому відзнаку Української Повстанської Армії (УПА) — «Хрест Заслуги».
Ось так уявнилася таємниця, яку Семен Пилипович зберігав понад шість десятиліть, не розповідаючи про своє повстанське минуле навіть найближчим людям.
Так почалася його війна…
У суботу п’ятнадцятирічний Семен Саламаха до глибокої ночі порався з батьками по господарству. Ліг спати у стодолі, біля худоби — часи були неспокійні, треба було своє пильнувати. Та відпочивав недовго. Серед ночі його розбудила мати:
— Вставай, Семене, війна почалася!
На подвір’ї гуло. Низько над землею летіло багато літаків. Раптом із них, немов жменя каміння, посипалися бомби. Вибухи загриміли в укріпленому районі, де розташувалося кілька частин радянської армії. Саме там, де вже з пів року більша половина їхнього села працювала на будівництві фортифікаційних споруд.
Так у життя юного галичанина увірвалася війна.
Окупація радянська, окупація німецька
До 1939-го Семен встиг закінчити шестирічну школу. Навчали селянських дітей добре, особливо наполегливо мов — польській та німецькій. Коли Німеччина і радянський союз «поділили» між собою Польщу, «перших ластівок» нового життя довелося чекати недовго. Старші односельці Семена Пилиповича, які служили в польському війську, крадькома поверталися додому і розповідали жахливі речі. По обидва боки Західного Бугу, який відтепер став межею між Німеччиною та срср, безжально винищували вояків Війська Польського, серед яких було немало етнічних українців. Мало кому тоді пощастило уникнути німецьких та радянських концтаборів.
Влітку 1940-го із селян Галичини радянці почали формувати трудові загони для будівництва укріплень вздовж кордону. До одного з них потрапив і Семен разом із односельцями. Праця була важкою, виснажливою, тривала майже до самого початку війни між двома тоталітарними режимами.
Коли радянська армія відступила, нові окупанти заходилися встановлювати свої порядки. Утім, їхні методи не дуже відрізнялися від радянських. З місцевих мешканців було сформовано чимало трудових загонів. Семенові, який потрапив до одного з них, довелося працювати на відбудові залізничних доріг. Він був у бригаді, яка ламала камінь у кар’єрах. Умови праці тут теж були вкрай важкими, тому, скориставшись нагодою, Семен зголосився піти на навчання в помічники водія.
— Вчився у Львові, за сімдесят кілометрів від рідного села, пригадує ті часи Семен Пилипович. — За науку треба було платити самому. Так само за гроші — чотири злотих за ніч — винаймав куток у господині. Щоб заробити на життя, ночами ходив розвантажувати вагони…
За пів року після іспитів Семен Саламаха отримав посвідчення помічника водія. Працювати влаштувався в Жовкві, у місцеве відділення німецької торговельної організації «Балдінс», або, як ще називали її — «народний базар» (щось на кшталт сільського торговельного кооперативу). Службові поїздки тривали по декілька днів, бувало по кілька тижнів він не бував удома. Важко було, але мусив робити. Голод не тітка…
— Ми отримували продукти, промисловий крам і розвозили по торговельних точках у селах, — пригадував пізніше Семен Пилипович. — Працювали на такій собі газогенераторній машині. Водій — старший дядько, сидів у кабіні та керував нею, а я був у кузові та «піддавав газу» — підкидав у котел двигуна дрова.
Розплачувалися німці з працівниками харчами — раз на місяць видавали на них картки, які отоварювалися в тому ж таки «Балдінсі».
Восени 1942-го траплялося «екіпажеві» вантажівки допомагати й місцевому підпіллю. Якось «командир машини» попросив хлопця добре заховати в кузові поміж пальним (нагадаю, що це були дрова) важкенький масний згорток. Дорогою до Магерова (у ті роки селище було райцентром) вантажівка пригальмувала біля примітного узлісся, з кущів вискочив хлопчина в цивільному, підійшов до кабіни, промовив кілька слів і водій наказав віддати йому пакунок.
-
- Семен Саламаха у повоєнні роки працював водієм вантажівки. Фото 1950–1960-ті роки
-
- Семен Саламаха у повоєнні роки працював водієм вантажівки. Фото 1950–1960-ті роки
Маючи можливість вільно пересуватися, «екіпаж» регулярно брав із собою в поїздки пакунки та листи. Виконували й інші важливі та небезпечні завдання. Проте Семен Пилипович про них і на схилі літ нікому не розповідав, посилаючись на пам’ятливість «кедебе»…
Весною 1944 року, коли радянська армія гнала з України Вермахт, німці почали відправку майна у свій тил, забирали в трудове рабство молодь. Галицькими селами прокотилася хвиля облав. Коли радянці наблизилися до Західної України, німці розпочали примусову мобілізацію молодих чоловіків-українців до окремих частин свого війська. Семен Саламаха мало не потрапив до їхніх лав. Та як тільки в їхнє село прийшов озброєний загін «вербувальників», він пішов до своїх — «хлопців із лісу».
Правила війни: не сховаєшся — вб’ють
Щоправда, Семен Пилипович побув у боївці недовго. Через раптову втечу він не взяв із собою речей, необхідних у похідному житті, тому, вибравши, як він вважав, безпечний час, прийшов до батьківського дому і… потрапив до радянського війська.
Коли радянці зайшли в Західну Україну, чоловіків призовного віку одразу ж почали забирати до війська.
— Питання «іти чи не йти на війну» навіть не стояло, — згадує Семен Пилипович. — Але як би й не хотів, то мусив би. Або ти на фронт, або вся велика сім’я — у Сибір.
Дорогою на збірний пункт групу, у якій ішов Семен з односельцями, перестріли декілька озброєних чоловіків у цивільному, запитали, куди йдуть. Будь-яка відповідь могла бути неправильною. І тоді… Хлопці чесно відповіли, що йдуть до призовного пункту «совітів». Незнайомці перевірили їхні документи, переписали дані та адресу батьків і сказали:
— Ідіть собі, хлопці… А ми перевіримо, чи прийшли ви туди, куди сказали…
Рядовий Семен Саламаха, як і семеро його односельців, потрапив служити у 868-й стрілецький полк 271-ї стрілецької дивізії. У Самборі щойно прибулим селянам видали карабіни та автомати. Без жодної підготовки новачків кинули в перший бій під Дрогобичем (Львівсько-Сандомирська операція, липень-серпень 1944 року).
— Бог дав мені щастя, що я залишився тоді живим, — пригадував Семен Пилипович своє бойове хрещення. — Біля мене наступав уже бувалий солдат, він мені й каже: «Де впав на землю, зараз же там яму рий, щоб сховати хоча б голову. Бо як не сховаєшся — вб’ють»… Свою лопатку я відтоді не кидав ніколи, так з нею всю війну й пройшов.
З’єднання, в якому служив рядовий Саламаха, брало участь в одній із найкровопролитніших операцій часів Другої світової — Карпатсько-Ужгородській. Власне, цією операцією в жовтні 1944-го було завершено звільнення України. У жорстоких боях обидві сторони зазнавали великих втрат. Саме в цих краях загинули майже всі односельчани, які були призвані разом із Семеном Саламахою. Саме тут він заслужив свою першу медаль «За відвагу».
-
- Семен Саламаха, фото 1944 і 1945 років
-
- Семен Саламаха, фото 1944 і 1945 років
Другу, отриману у 2003-му, він заслужив за таких обставин:
— Під час одного бою в нашій роті загинули майже всі кулеметники, — розповідав ветеран про свій подвиг. — Ввечері командир сказав, щоб я ставав до кулемета другим номером. Зброя дісталась трохи пошкоджена, тому вранці поніс її до майстерні, яка була десь за п’ять кілометрів у тилу.
Тили на передову нікого, як то кажуть, без гостинця не відпускали. У зворотну дорогу Семен прихопив 20-кілограмовий ящик із набоями. Місцевість була незнайома, лише за день перед тим її звільнили від німців. Тому, щоб не заблукати, треба було добре пильнувати напрямок руху. Власне, пильність і врятувала хлопця. Прямуючи через посічений вибухами лісок, Семен несподівано зіткнувся з німцем. Лише на долі секунди випередив він ворога.
— Може, мені так від несподіванки здалося, але німець був набагато більшим і міцнішим від мене, — переповідав той момент ветеран. — Однак у нього карабін за плечима, а в мене в правиці автомат. Бачу по очах, що він би радий вхопитися за зброю, але боїться — бо я швидше на гачок натисну. Він руки вгору підняв, та й повів я його до наших. Йду — душа в п’ятах, думаю — чи до своїх зайду, чи до німців? Але потрапив таки до наших, правда, в іншу частину. Там «язика» здав розвідникам.
Поки рядовий Саламаха добирався до свого полку, туди вже повідомили про його здобич. Як виявилось, дуже важливу. Командир роти привітав солдата і сказав, що його представлять до нагороди. Проте вручили її майже за шістдесят років після Перемоги.
Перемога 11 травня о 12-й дня
Звістка про капітуляцію Німеччини застала 867-й стрілецький полк у розпалі боїв за Прагу. На більшості фронтів бої вже декілька днів як припинилися.
— А ми воювали і 9, і 10 травня, — згадував Семен Саламаха. — Нам протистояли «власівці». Коли їхні «сусіди» по фронту здавалися, вони ще жорсткіше боронилися. До нас «Перемога» прийшла 11 травня о 12-й годині дня.
Цей момент на все життя запам’ятався рядовому Семену Саламасі.
— Ми сиділи в окопах, чекали артпідготовки, що мала передувати атаці. Раптом бачу: з невеличкого містечка, що лежало перед нами, виходить колона німців. Ми всі прикипіли до зброї. Дивимося в приціли на ворога, аж бачимо: німці махають нам руками і білими прапорами та щось кричать. Я здогадався, що здаються. Ось тоді й зрозумів, що прийшла Перемога. Тоді я сам до себе кричав: «Ура!».
Фото Юзефа Венсковича
