Самовільне залишення військової частини не припиняє військову службу. Водночас період СЗЧ не зараховується до строку військової служби, вислуги у військовому…
АрміяInform продовжує серію публікацій про українців, які після 24 лютого зробили свій вибір та пішли обороняти нашу державу.
Цього разу нашому кореспонденту вдалось поспілкуватись із військовослужбовцем Сил територіальної оборони ЗСУ Андрієм Яковиною.
У цивільному житті він займався будівельним бізнесом.
Ротний каже: спитай у нього «Він готовий померти за Україну?»
— Вже 25 років я є власником групи будівельних компаній. Будую житлові комплекси. Починав у Івано-Франківську. Згодом переїхав з родиною до Києва з метою розширити бізнес, там і залишився… У мене в підпорядкуванні в різні часи було до тисячі працівників. Об’єкти наші є в Бучі, Обухові, Івано-Франківську, Буковелі, — розповідає Андрій.
Нині він звичайний солдат.
— Неформально я зараз заступник командира взводу. До цього у мене не було ніякого військового досвіду. Командиром взводу у мене — хлопець, який до широкомасштабного вторгнення був моїм особистим охоронцем і водієм. Він учасник АТО, воював у спецпідрозділі. Потім до нас підтягнувся один із директорів моєї компанії і став старшиною роти. Згодом ще один мій товариш приєднався і став командиром роти, — каже військовий.
У нього четверо дітей — двоє підлітків, двоє дорослих. Один з них — син Андрій — сьогодні в одному взводі із татом:
— У перші дні після широкомасштабного вторгнення я зателефонував сину, попросив привезти якісь речі. Він тільки повернувся до України з Сінгапуру, де вчився. Загалом, він має три вищі освіти. Він до нас приїхав і сказав, що залишається. Для мене це було дуже складне рішення… Я зателефонував ротному, попросив, щоб син потрапив до нашого взводу. Ротний каже: спитай у нього «Він готовий померти за Україну?» Мене як обухом по голові. Телефоную сину, питаю. А у самого ком у горлі. Бо це реально складно. І син відповів, що — так, готовий. І все. Ми його взяли. Сину — 24 роки. Був чемпіоном Києва з вільної боротьби. Неодружений.
У цивільному житті я сам міг вирішувати, чи мати мені спільну справу з кимось, чи ні. В армії такого немає
— Під час служби на кожному етапі постійно треба було робити вибір. Коли ми офіційно стали до лав Сил територіальної оборони ЗСУ, згодом нас спитали — хто готовий переміститись з Київщини і виконувати завдання на півдні? І ми з сином погодились їхати. Бо якщо ти йшов захищати країну, ти ж не розраховував, що пару тижнів послужиш, покажеш себе героєм і повернешся додому. Ні. Війна — це складно і довго. І ми з сином свій вибір зробили, — згадує Андрій Яковина.
Він зазначає, що з початком служби в ЗСУ позбувся багатьох комплексів:
— У нас у підрозділі є певна прямота у відносинах. І людині, у якої завищена самооцінка, тут буде складно… Ти мусиш відкриватись людям і бути, як усі. Це у цивільному житті я сам міг вирішувати, чи мати мені спільну справу з кимось, чи ні. В армії такого немає. Бо ми всі команда. І у нашому підрозділі ми всі налаштувались на одну хвилю, завдяки чому можемо взаємодіяти. Хоча всі ми тут зовсім різні. Серед нас є і архітектор відомий, і рибалка звичайний, і поліцейський колишній. Словом, у кожного своя складна історія. І я, окрім того, що позбувся комплексів, навчився знаходити спільну мову будь з ким у колективі. І це кайф.
Фото з особистого архіву Андрія Яковини
